У медвежому куті рингу

Звістки «страшні, жахливі» знову доходять до нас із Білокам’яної. Цього разу, за версією солідної російської газети «Ведомости», яка видається з участю західного капіталу, президент РФ Дмитро Медведєв, зустрічаючись із 27 представниками великого бізнесу, чиї компанії виробляють до 40% ВВП Росії, недвозначно натякнув на насущну потребу визначитися з позицією у президентській виборчій кампанії. З ким ви, капітани індустрії й плутократи, м’яко запитав він, - із чинним главою держави, живим втіленням нечітких сподівань на бажане завтра, чи з застійно передбачуваним діючим главою уряду - національним лідером за сумісництвом?

Причому головне питання сучасності було поставлене в такій делікатній формі, що ті з учасників господарського активу Федерації, котрі воліли не зрозуміти натяку, могли це зробити з абсолютно чистою совістю. Таких же, за повідомленням преси, виявилося не один і не два. Ось, власне, і все, що відбулося в колишній імперській столиці.

І висновки, якщо роздивитися зблизька, виходять досить прості. По-перше, конфлікт між командами В.Пу­тіна й Д.Медведєва, схоже, справді існує й примушує останнього, зважаючи на наближення виборів, робити деда­лі рішучіші кроки. Зокрема в пошуках арбітра, здатного розв’язати ділову суперечку. Слід гадати, неодноразово анонсована чоловіча розмова президента і прем’єра поки що не відбулася або ж не дала очікуваних результатів.

А по-друге, обидві сторони конфлікту щосили намагаються залишитися всередині путінської системи і в цілому грати, точніше - вдавати, що грають, за її правилами, не бажаючи виносити сміття з хати. Колективний Дмитро Медведєв, згідно з відомою «стратегівєю салямі», тестує терпіння Володимира Володимировича, від­краю­ючи від пирога влади ніби тонесенькі, практично - наноскибки. Така стратегія хороша всім, крім потреби у великому часовому ресурсі, якого у Д.Медведєва якраз і немає.

Не менше - якщо не більше - цікава російська суспільна реакція на просочування. Системні ліберали заворушилися - голос 40% ВВП може серйозно вплинути на розклад сил, заявив один із їхніх стовпів І.Юргенс. Відомий сайт gazeta.ru опублікував редакційну статтю, закликаючи 2012 року зробити вибір не між Путіним і Медведєвим, а між застоєм та модернізацією. Ліберали роблять усе правильно. Будь-яка щілина в тандемі означає підвищення конкурентності російського політичного режиму, а відповідно - певне зростання шансів на демократизацію. Наскільки співвідноситься таке тлумачення стосунків у тандемі із реаліями, в цьому контексті абсолютно не важливо.

Несистемна опозиція мляво застерігає від надмірних ілюзій. І це правильно. Хоч би хто переміг 2012 року, доля позасистемних незгодних навряд чи істотно зміниться. А «чесні вибори», до яких талановито закликають найкращі публіцисти Граней.ру і Єж, навряд чи відбудуться в найближчому майбутньому. А якщо й відбудуться, понад сподівання, то вкрай сумнівно, що їх результати потішать палких прихильників свободи, генія і правди.

Похмуро мовчить «Единая Рос­сия», боязко прокльовується медведєвсько-прохоровське «Правое дело». Немає чіткої команди, а без неї говорити, а тим більше діяти - страшно. Так можна і в халепу вскочити. У цьому й криється найнеприємніше для нинішньої держави Російської. Її основа, пан Чиновник, не знає, що йому робити, кому присягати й кому служити. А отже, часи надворі непевні, краще перечекати їх на дні й подивитися, хто ж, зрештою, переможе. Позиція також практично бездоганна в тактичному вимірі, як свідчить багатий досвід заколотів та потрясінь у двадцятому столітті. Той-таки досвід вельми наочно доводить, що думати про стратегії у країні березового ситцю не тільки не дуже корисно, але інколи й дуже небезпечно.

Найскладніше великому бізнесу, до якого звернувся конституційний керівник Росії. Публічно вимагаючи, хай і в досить закамуфльованій формі, сформулювати чітку й недвозначну політичну позицію, Дмитро Олександрович Медведєв у своєму зверненні зазіхнув на основу путінського контракту між владою і бізнесом. Зовнішня аполітичність останнього і його абсолютна лояльність до Кремля були й залишаються до останнього найважливішою опорою режиму. Від того, яку відповідь дадуть бізнесмени, залежить дуже багато. Пряма участь у політичному житті заманлива. У такій країні, як Росія, вона обіцяє величезні прибутки. Всі добре пам’ятають, що слово «олігарх» у єльцинській Росії звучало досить гордо. Однак і ризики високі. Приклад Михайла Ходорковського пам’ятають абсолютно всі.

Зрозуміло одне. Трон - приз неабиякий, і гра буде складною, а може, і кривавою. Втім, справи російські, зрештою, - проблема самої Росії. Якось упораються. Для України важливіше інше.

Повторимо, нині можна впевнено констатувати, що україно-російські відносини перебувають у затяжній систем­ній кризі. Їх порядок денний зберігається практично незмінним ось уже майже 10 років, ще з дотузлинських часів. Україні і Росії впродовж 20 років не вдається знайти взаємоприйнятну формулу погодження суперечливих державних інтересів. Саме це, а не міфічна «надперсоніфікована політика Москви», - основа суперечностей, які періодично входять у фазу загострення.

Так, ворогів Росії на пострадянсь­кому просторі призначають у Кремлі, і це рішення ухвалюють на основі міркувань, досить далеких від оцінки вигідності для Росії політики відповідних партнерів РФ. Але такі, в основі своїй - волюнтаристичні, підходи виправдуються наявністю в Росії з кожною пострадянською країною надзвичайно широкого списку проб­лемних моментів і застарілих нерозв’язаних проблем. Про які в Кремлі то згадують, то знову кладуть їх у довгу шухляду.

Швидше за все, особливих сподівань знайти таку формули в найближчому майбутньому практично немає. Для цього існує безліч причин: від незрілості українських еліт - до об’єктивної нездатності Кремля відповісти на «російське питання» і навіть коректно поставити його насамперед на просторах самої Федерації. Адже коли не імперія, то національна держава, чи не так? А страшно, і цей страх виправданий.

Але системна криза - не причина ні для проведення політики свідомого ухиляння від діалогу з Росією, ні для наближення на надто близьку відстань без натовської і ЄСівської броні. Досвід В.Ющенка показав, що Україна не витримує напруги навіть обмеженої і багато в чому бутафорської конфронтації з РФ. А коли в результаті обіймів скелет України хрусне у важких і ніжних лапах, то ще з 1918 року відомо, що й винних знайти не вийде.

Ідеї взяти в тій чи іншій формі участь у перегонах за московський трон, що нипають Україною, видаються надзвичайно сміливими, якщо не сказати більше. Неправильна ставка у царській грі загрожує вкрай небезпечними наслідками і для самих гравців персонально (що, взагалі-то, лякає не дуже), і для України загалом. А успіх навряд чи принесе серйозні дивіденди. Жоден російський президент ніколи не вийде за рамки російських інтересів, зокрема і в енергетичних питаннях, і не сподівайтеся.

І останнє. Висловлення Д.Медве­дєва ще раз актуалізує проблему вивчення Росії. Незалежній Україні вже скоро двадцять років. Чудовий час, коли засади ідентичності вже сформувалися й виникають умови для формування більш тверезого погляду на життя. Питання Росії - ключове для майбутнього України. Без його раціонального осмислення, позбавлення фобій і філій говорити про успішний розвиток нашої країни дуже складно. Леонід Кучма відлив формулу «Україна - не Росія». Ми дуже багато чого зрозуміємо про себе, якщо поч­немо досліджувати Росію на основі сучасної методології суспільних наук.