У глухому куті «позаблоковості», або «Нове малоросійство» української зовнішньої політики

Cеред функцій держави зовнішня політика завжди відігравала особливу роль. Не через приписувану їй елітарність, а насамперед через особливий характер функціонування та способів досягнення цілей. Засобами зовнішньої політики держава вирішує низку найважливіших завдань: від створення позитивного іміджу до забезпечення власної безпеки. Програші генералів, як навчає історія, можуть вдало перетворюватися на перемоги діяльністю розумних державних діячів і досвідчених дипломатів, озброєних розумінням визначеної мети та засобів її досягнення. І, на жаль, навпаки. Відомий дослідник міжнародних відносин Г.Моргентау справедливо відзначав, що зовнішня політика має насамперед забезпечити виживання держави, її здатність вистояти перед зовнішніми загрозами та викликами.

У полоні нових міфів

Чи відповідає сьогоднішня зовнішня політика України цим хрестоматійним вимогам? Якщо почитати або послухати наших теперішніх керманичів, позитивна відповідь напрошується сама собою.

Адже відбувається її «безпрецедентна модернізація», тобто її «заново сформулювали», успішно подолано кризи, ми перестали їздити крученими дорогами з одностороннім рухом, нарешті маємо своє обличчя, розібралися з розташуванням країн на карті, будемо когось із кимсь об’єднувати і таке інше.

Нещодавно, готуючись до виступу перед студентами Могилянки, знову перечитав постанову Верховної Ради України «Основні напрями зовнішньої політики України», яка була прийнята у вже доволі далекому 1993 році і нещодавно з легкої руки теперішньої влади відправлена покриватися пилом. Це солідний, базовий документ. Не тому, що зайняв аж 13 сторінок тексту. А тому, що в ньому було визначено національні інтереси, завдання та засади зовнішньої політики України, дано розлогу характеристику її напрямам, пріоритетам і функціям, містився спеціальний розділ, присвячений забезпеченню національної безпеки, формулювалися завдання у сферах науки та техніки, культури та освіти, щодо участі у вирішенні глобальних проблем сучасності, інформаційної роботи тощо. Окремо прописувався механізм здійснення зовнішньої політики держави.

А що знаходимо у новому законі? Трохи більше сторінки загальних фраз на загальні теми, які можуть стати зовнішньополітичними засадами хоч Гондурасу, хоч Папуа-Нової Гвінеї. Чи будь-якої іншої країни. Змініть лише назву. За одним, звичайно, винятком, заради якого закон, власне, й приймали. Євроатлантичний простір «збагатився» серйозним зовнішньополітичним «винаходом» — «позаблоковістю». Причому для найбільшої за територією європейської держави! Зі стратегічно важливим географічним розташуванням, з особливою транзитною роллю й не останньої за чисельністю населення в Європі. Не кажучи вже про десяток інших важливих чинників.

Одного разу Гельмут Коль, спілкуючись з одним австрійським політиком, який палко обстоював ідею австрійського нейтралітету, з притаманним канцлеру гумором запитав: «Нейтралітет? А проти кого?». У нашому випадку запитання можна сформулювати навіть простіше: «Позаблоковість? А для чого?».

Симптоматично, що на нього не знаходимо жодної хоч трохи осмисленої, логічної і зрозумілої для людей відповіді. Важко навіть уявити, про що йдеться. Бо період блокового протистояння відійшов у історію ще в 90-х роках минулого століття. Може, наші неостратеги бачать поновлення блокового протистояння? То нехай хоч трохи поділяться інформацією з власним народом. Не зрозуміло, яка мета стоїть перед цією «позаблоковістю», як вона реалізовуватиметься. Що означає бути «відкритою», а не «закритою»? Щонайменше, від кого, а головне — як. Що означає бути «прагматичним інструментом реалізації національного та геополітичного потенціалу нації». І таке інше. Серйозно до цього ставитися справді не можна.

Коли читаєш такі сентенції, мимоволі згадуєш часи пізнього брежнєвізму, коли й так тотально збайдужілому народу намагалися навішати чергову порцію неїстівної ідеологічної локшини. Чи то внутрішньо-, чи то зовнішньополітичної. Він її, певна річ, не сприймав, але нагорі були страшенно задоволені черговим теоретичним «відкриттям» планетарного масштабу. З нульовим, правда, практичним ефектом.

Чи не те саме спостерігаємо сьогодні? Бо якщо ж все-таки спуститися на грішну землю, від пекучого питання про забезпечення власної безпеки нікуди не дінешся. Влада не дає, бо просто не може дати розумної відповіді. Національні еліти східноєвропейських країн (у нас еліта тепер геть інтернаціональна) пояснили своїм співвітчизникам (знову ж таки — треба відчувати, що ти маєш свою вітчизну) переваги участі у колективній, як єдино на сьогодні дієвій, системі безпеки. І результат не забарився. Спитайте, як ставляться ті ж таки словаки до НАТО — і почуєте: позитивно.

Нашому ж народу, як бачимо, нічого не пояснюють. Просто ставлять перед фактом, що так і треба. Ні слова про те, що залишаємося повністю беззахисними. Далеко не тільки мене хвилює питання, чому в моєї держави всі двері мають бути навстіж? Від широти чиєїсь душі? То там вони, навпаки, навіть дуже зачинені. І відчиняти, незважаючи на ядерну зброю і немалу армію, не збираються. Тобто їхня безпека — за наш рахунок.

Де залишаємося? У сірій зоні невизначеності, а отже — небезпеки. З чим залишаємося? З майже недієздатною армією, яку плануємо ще більше скорочувати. Від чого відмовляємося? Від перспективи стати в один ряд з цивілізованим світом.

Отже, перший сумний висновок: навіть студентові зрозуміло, що жодної, навіть теоретичної, доданої вартості від «позаблоковості» не отримуємо. Це не нуль, а мінус. Це справді глухий кут. Бо залишає нас наодинці з нашими безпековими проблемами, а через них — і з багатьма іншими. Пролонгує невизначеність. Позбавляє перспективи будь-якого успіху. Спрямована проти інтересів власного народу (жаль та й, відверто скажу, соромно за деяких наших експертів-міжнародників, які вже наввипередки побігли зі своїм позаблоковим «одобрямсом». Не поспішайте, панове. Політика змінюється, а ім’я зостається).

Розуміє, звичайно, що кинула народ напризволяще (чим порушуються конституційні права громадян на захист їхніх прав та свобод із боку держави), і сама влада. Бо відразу після «історичних рішень» продовжити на довгі роки існування на нашій землі іноземного джерела напруги та відмови від реальної структури безпеки — НАТО — коаліція владних партій у парламенті звернулася до «сильных мира сего» із закликом надати «реальні (виділ. авт.) гарантії безпеки»! Тобто від перспективи реальних, тобто НАТОвських гарантій відмовилися, а з ніякими (бо справді нереальні) залишилися. А тепер, як жебраки, випрошують безпекову милостиню. Невже це і є та сама зовнішньополітична «модернізація» і «своя позиція» на міжнародній арені? Україна не є і ніколи не буде світовим гравцем. На жаль чи на щастя. Свою безпеку вона може забезпечити лише спільно з іншими демократичними країнами. Якщо сама такою залишиться. Або з іншими — авторитарними, до об’єднання з якими її так активно тягнуть. І не треба загальних фраз. Треба лише чесно відповідати на запитання. Своєму народові. Якщо вважати його, звичайно, своїм.

«Нові» месиджі для світу

Днями із задоволенням прочитав, що нашому зовнішньополітичному відомству виділили хоча й невеликі, але вкрай необхідні кошти для позитивного позиціювання України у світі. Переконаний, що буде виготовлено й показано у світових мережах, як це було й раніше — допоки попередній уряд фінансував, — якісні фільми про український туристичний та культурний потенціал, можливості для економічної співпраці. Питання в іншому — чи нам повірять.

Останніми роками вже якось навіть трохи забулася сама назва такої шанованої організації як Репортери без кордонів. Щонайменше, у контексті українських подій. Тепер — вони вже знову тут. І послухайте, що пишуть: «цензура знову набирає обертів», «інформаційний плюралізм став сходити нанівець», «політичний апарат намагається швидко взяти під контроль інформацію» тощо.

Наші посадовці їх не вельми чекають, уникають зустрічей, ховаються. Колись приймуть, звичайно, розкажуть, що все ОК. Ті, у свою чергу, звичайно, не повірять. Бо, по-перше, не такі простодушні, по-друге, це вже колись проходили. Очевидно, що жодні візити високопосадовців не знімуть негативного присмаку від «випадку Ланге». Жодні запевнення не спростують об’єктивних фактів скарг наших журналістів з приводу тиску на пресу, прихованої цензури, витіснення окремих каналів з медіапростору та безлічі інших відомих методів затикання рота «четвертій владі». Ніхто не повірить байкам про свободу зібрань, якщо звичайним громадянам через судові рішення забороняють організовувати демонстрації, щоб висловити свій протест. Не зможуть навіть найдосвідченіші дипломати довести, що Україна залишається демократичною державою, якщо попередніх високопосадовців кидають за грати.

Якщо так триватиме — дуже скоро з нами знову не захочуть сідати поруч. Тоді розмінно-рятівною монетою стали наші хлопці в Іраку, тепер — збагачений уран. Але, як учить історичний досвід — хоча здається, що наших можновладців він нічого не вчить, — про ці монети скоро забувають. Бо це справді лише монети, та ще й дрібні.

Повага до країни, її оцінка у світі прямо залежить від її самопозиціювання, здатності чи, щонайменше, бажання відстоювати свої інтереси, коли на них зазіхають. Бо як інакше вважати таку країну самостійним міжнародним гравцем?

А в нас тепер як? Посол іноземної країни ставить під сумнів ідентичність твоєї нації, а керівництво мовчить; іноземний «священнослужитель від влади» займається на твоїй території політичною діяльністю, погано закамуфльованою під псевдопастирські справи, а влада йому в цьому сприяє; скандально відомий українофоб публічно закликає до анексії твоєї території, а його запрошують як почесного гостя; відомого українського правозахисника не пускають до Росії, а вона на наші «протести» жодним чином не реагує. Та хіба це весь перелік?

Другий сумний висновок: стрімко повертаємося до стану 2004 року — до самоізоляції від демократичного світу, в театр зовнішньополітичного абсурду: одне проголошуємо, інше робимо, про третє думаємо. Втрачаємо імідж демократичної держави. Позиціюємося як зовнішньополітична провінція, інтереси якої підпорядковані одній меті — сподобатися патрону.

Від усього цього справді «заворушилися» у світі. Нарешті починають розуміти, про що насправді йдеться. Згадали про роль України. Слава Богу. Краще пізніше, ніж ніколи. Якщо ж, крім згадки, нічого практичного зроблено не буде, боюся, що українська «зовнішньополітична інтрига» може дуже скоро завершитися для нас тотальним зовнішньополітичним фіаско. З позиції, звичайно, європейських, демократичних критеріїв розвитку. Остаточним поверненням до малоросійства й на міжнародній арені. Зовнішню політику України перетворимо на зовнішньополітичну діяльність з реалізації «єдиного зовнішньополітичного курсу», визначеного у Москві. Як за СРСР. Хоча, може, саме в цьому й полягає суть «нової» зовнішньої політики України.

Два тяжких роки

Ситуація насправді складна, але зовсім не безнадійна. Незважаючи на тотожність чи, щонайменше, близькість ціннісних орієнтирів сьогоднішньої української влади і влади російської, межа дозволеного все ж таки, слава Богу, є. Це — фінансово-економічний інтерес. Рішення МВФ про виділення кредиту свідчить про можливість додаткового маневру. Нахабні економічні апетити північного сусіда нарешті розвіюють навіть у великих москволюбів наївну віру в те, що він задовольниться малим.

«Російське піке» останніх місяців порушило всі зовнішньополітичні баланси, показало Україну як непередбачуваного, непрогнозованого, а головне — несамостійного партнера. З таким «іміджем» на Заході багато не візьмеш, а на вкрай необхідному, з погляду проведення внутрішніх реформ, просуванні до ЄС можна буде поставити крапку. Тим більше в контексті «останніх «досягнень» у галузі прав людини. Тепер владі доведеться відпрацьовувати назад. Інакше маятник з такою ж силою і зовсім скоро повернеться в попереднє положення. Але вже без неї.

Проте головний каталізатор змін — внутрішній. «Успішна» газово-флотська дипломатія з 50% та 25-відсотковим зростанням цін, відповідно, за газ і комірне для кожного з нас, не кажучи вже про безпеку, не минеться дарма. Ще зо дві такі «блискучі» перемоги — і опозиція ризикує залишитися без роботи. Послухайте, що вже сьогодні кажуть люди.

До наступних парламентських виборів два роки. Вони будуть тяжкими: попереду нові «досягнення» влади у внутрішній та зовнішній політиці. Але, може, воно й добре: новоявлені «провідники» Майдану зберуть тоді свій перший політичний врожай. Яким він буде, видно вже сьогодні. Не станемо заважати. До самих же ідей Майдану ми таки повернемося, але вже у вигляді справжньої української влади, яка не лише проголошує, а й є європейською по суті, за своєю формою та діяльністю.