Зовнішньополітична маячня, або Куди нас хочуть завести деякі політики «и иже с ними»

Як завжди, хотів би почати з приємної новини: нещодавно до переліку суспільно важливих тем, у яких усі є «проффесорами», додалася ще одна — зовнішня політика.

Раптовий спалах інтересу деяких «кандидатів у претенденти» та окремих «політологів» до проблем зовнішньої політики можна було б лише вітати, якби це мало на меті глибоко розібратися у суті складних зовнішньополітичних проблем. Натомість нам нав’язують оцінки і пропонують таке, що з точки зору спеціалістів, які хоч трошки розуміються на цій проблематиці, виглядають або як очевидний непрофесіоналізм, або як банальне замовлення.

Ну, «на орлів гнізда Петрового» реагувати серйозно не варто. Занадто вже виразно стирчать з-під білопухнастої псевдополітологічної оболонки великі та волохаті ГРУшні вуха. Як колись слушно писало «ДТ», добре відомо, що звідти на пенсію не виходять.

Сумнів тут викликає наш надто високий лібералізм. Чи не підігруємо ми антиукраїнським силам, надаючи трибуну відвертим утриманцям першопрестольної? Мені можуть заперечити, що в усіх демократичних країнах забезпечується право на альтернативну думку.

Це правда, як і те, що в тих самих демократичних країнах жорстко припиняють будь-які спроби діяти в інтересах іншої держави. І стосується це будь-кого. Однак про роль і відповідальність, у томі числі і преси, у захисті національних інтересів держави, мабуть, треба говорити окремо.

Свідомо відмовлюся від переліку конкретних результатів, досягнутих у сфері зовнішньої політики протягом останніх п’яти років. Це виглядало б як виправдовування.

Натомість пропоную краще спільно помізкувати над «висновками» та «пропозиціями» наших новонароджених «зовнішньополітичних знавців». При цьому будь-яку оцінку чи тезу підкріплювати конкретними фактами або подіями. Інакше занесе на манівці. Зовнішньополітичні. Що з деким уже й відбувається.

Отже, ми, виявляється, тепер найслабші за весь час незалежності, втратили зовнішньополітичну ініціативу, здійснюємо одновекторну антиросійську політику, посварилися мало не з усім світом, включаючи навіть своїх партнерів по ГУАМ, пишемо нереалістично швидкі плани європейської та євроатлантичної інтеграції. І ще ціла купа іншої маячні. Шкода газетної площі, аби все це перелічити.

Ви спитаєте, а чого маячні. А того, що на підтвердження цих «висновків» насправді нічого нема. Жодного факту, жодної цифри, попри те, що дипломатів увесь час закликають звернутися до економіки. А вона, як відомо, любить саме цифри і факти.

Так от, відомим економістам (краще, звичайно, аби вони займалися тим, що начебто знають) наведу кілька простих цифр. Ну, щоб зрозуміліше.

За роки, як вони кажуть, «будівництва Україною «санітарного кордону» навколо Росії» обсяги взаємного товарообороту чомусь невпинно зростали. У 2008 році вони досягли чималих 39,9 млрд. дол., про що в усі попередні роки «братньої дружби» тільки мріяли. Для порівняння: в апогейно дружньому (з цукерками на трибуні) 2004 році він становив лише 20,4 млрд. дол. Тобто за роки правління «антиросійського режиму» зріс майже удвічі.

Відновили контракт по АН-70 (прохання до всіх кандидатів, аби ті, хто підписує підготовлені для них матеріали, перед цим заглядали в газети — буде трохи менше «ляпів»).

«Проваливши» ту саму «економізацію», уклали рекордний контракт з однією з тих країн, до яких нас закликають повернутися обличчям. Маю на увазі Індію.

«Цілком втративши ініціативу в діалозі зі США», розвиваємо з ними безпрецедентно активні політичні відносини: чотири зустрічі на найвищому рівні у 2008 році, підписання та реалізація таких по-справжньому проривних документів, як Дорожня карта та Хартія про стратегічне партнерство, продовження контактів цього року. Причому на всіх можливих рівнях: і президента, і секретаря РНБОУ, і т.в.о. міністра закордонних справ. Не кажучи вже про нижчі.

У цьому зв’язку запитання до одного з майбутніх кандидатів: а чи знаєте ви, до якої ще країни Центрально-Східної Європи здійснив двосторонній візит президент чи віце-президент США за вісім місяців 2009 року? (Підказка: до жодної, Росія до ЦСЄ не належить.)

От приблизно у такому стилі й решта «звинувачень».

Хоча ніде правди діти, в одному не можу не погодитися. Немає в нас «довгострокової політики з ЄС як із партнером і сусідом».

І не може бути. Тому що не хочемо ми вічно бути партнером і сусідом. А хочемо стати рівноправною складовою цивілізованого європейського та євроатлантичного простору. Адже це відповідає інтересам наших громадян, нашим національним інтересам.

Тому серйозно над цим працюємо і маємо очевидні результати.

Тож наступне запитання: а кому наша політика щодо ЄС як кістка у горлі? (Підказка: див. нижче.)

Мабуть, втомив полемікою про «висновки». То, може, перейдемо до «стратегічних і тактичних» пропозицій.

Тут «слезы умиления просто текут рекой».

Особливо вражає своєю точністю теза про те, що Україні як країні з низьким рівнем зовнішніх загроз (виділено мною. — В.О.) треба повернутися до пріснопам’ятної «багатовекторності». У тій чи іншій формі цю думку нав’язують нам чимало майбутніх кандидатів.

Ну, якщо грубе порушення країною-сусідкою, котра як член Ради Безпеки ООН несе особливу відповідальність за підтримання миру та міжнародної безпеки, основоположних норм і принципів міжнародного права не є загрозою, тоді виникає питання про адекватність сприйняття окремими нашими політиками сучасної міжнародної ситуації. А з точки зору внутрішньої політики питання стає взагалі примітивно простим: а чи можна таким політикам доручати бодай якусь відповідальну державну посаду.

Похідними від цього є й «заклинання» про нейтральний статус України. Не втомлюватиму нагадуваннями про те, що в жодному документі його не закріплено законодавчо. А те, що нейтральність для пересічного українця буде щонайменше удесятеро дорожчою, ніж внески України до бюджету НАТО, знає вже навіть студент-першокурсник.

Конкретний приклад: нейтральна Швеція з населенням 10 млн. чоловік щороку витрачає на свою безпеку близько 5 млрд. євро. Для України ж це коштуватиме приблизно 25 млрд. євро. Тоді як щорічний внесок Польщі до бюджету НАТО становить 30 млн. дол. А скільки там у нас у бюджеті на оборону? Отож.

Не менш «стратегічно» виглядають пропозиції об’єднатися разом із Росією, Францією, Італією та ФРН у своєрідний п’ятикутник партнерства. Гарна ідея для необізнаних, на яких, власне, і розрахована. Заковика якраз у тому, що саме ці країни, керуючись не стратегічними безпековими інтересами, а власною егоїстичною позицією, не є, на жаль, на сьогодні нашими найпалкішими прихильниками в євро- та євроатлантичній інтеграції. То у чому тоді сенс цієї «п’ятикутної зірочки» — назад, де вже були?

«Свіжо» звучить і думка про те, що у відносинах з ЄС нам треба обмежитися лише угодою про асоціацію та зону вільної торгівлі. Знаєте, чому? Так Росія ж офіційно заявила, що туди не збирається. От і нам, значить, зась.

Натомість, послухайте, нам необхідно «вклинитися в діалог Росії та ЄС»! Дозвольте запитати: а в якості кого. Очевидно, що «третього зайвого», якому двоє великих вказуватимуть, куди піти і що зробити. І все це тоді, коли маємо у нашому двосторонньому діалозі з ЄС значно глибші та серйозніші напрацювання як у політичній, так і в економічній сферах, ніж у останньої з будь-якою пострадянською країною?

Тому чергове запитання: на чий млин ллємо воду, панове?

Що вже казати про НАТО? Сьогодні дехто називає це «мотлохом», хоча не так давно голосував чи підписувався на його підтримку. Ну, тому що послідовні. А ті, хто з волохатими вухами (див. вище), формулюють мету по-армійськи прямо — законодавчо відмовитися від «безглуздої, витратної та небезпечної мети — членства в НАТО». Такою вона, звичайно, є з точки зору білокам’яної. Але ж нас повинні хвилювати свої, а не чужі інтереси.

Про фінансовий аспект участі в НАТО ми вже говорили. З безпековим і так усе зрозуміло — себе треба захищати. Чому, цікаво, про свою безпеку так, вибачте, печеться та ж Росія, маючи другий за потужністю ядерний потенціал у світі та найбільшу в Європі армію? Нам же пропонують захищатися фіговими листками неіснуючих гарантій!

А тепер давайте подивимося на внутрішні аспекти цього питання. Річна національна програма, виконання якої відкриє нам реальний шлях до альянсу, передбачає глибоке реформування, крім військової, також системи державного управління, судової гілки влади, а також боротьбу з корупцією та відмиванням коштів, досягнення макроекономічної стабільності, реформування сектору безпеки та багато інших практично і нагально необхідних для України заходів.

Чи, можливо, нам усе це непотрібне? Мабуть, краще залишатися заручниками того совкового «надбання», яке й досі із зовнішньою, звичайно, допомогою та внутрішніми підтанцьовувачами подолати не можемо?

Тож давайте тоді відверто запитаємо наших кандидатів: чи хочуть вони насправді необхідних для суспільства реформ, чи тільки імітують це бажання? І чому всі постсоціалістичні країни Європи, включаючи «сплюндровану з боку НАТО» Сербію, вже там або хочуть якнайшвидше там опинитися? Невже наші кандидати розумніші за всіх?

Відповідь на поверхні — у тих країнах усі політичні сили, попри будь-які розбіжності, пріоритетом вважають національний, а вже потім власний політичний інтерес. Тому й швидко долають труднощі. Окремі ж наші ж політики, як нещодавно в ефірі одного з телеканалів точно висловився колишній російський високопосадовець, уже давно тупцюють у приймальнях московських можновладців.

До речі, щодо Москви: геть усі за дружбу, ніхто ж не проти. От тільки яку?

Просто дух захоплює від пропозицій кудись «спільно індустріально прорватись». Як, за рахунок чого, коли, удвох чи, може, ще з кимось. Конкретики нуль. Такий собі красивий космічний проект.

А вже зараз нам про всяк випадок треба відмовитися від своїх друзів і партнерів, не лізти в ЄС та НАТО, розпустити ГУАМ, прикусити язика щодо власної історії, культури і мови, не дратувати нікого «геноцидно-голодоморною» тематикою тощо. До цього ще визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії і «дружба навеки!».

Скажіть, з чиїх шпаргалок усе це списано?

І ще одне. Мені як громадянинові своєї країни було гірко, коли на згадуваному вже телешоу на риторику якогось кримського українофоба у присутніх там майбутніх кандидатів — ані пари з вуст.

Шановні співвітчизники, а тепер запитання до всіх нас: чи справді ми хочемо собі таких навіть потенційних керманичів? Неукраїнських, непатріотичних, непрофесійних. Які завжди будуть передусім обстоювати свої шкурні, потім іноземні, але ніколи наші з вами інтереси. Чи й надалі сприйматимемо оту локшину, яку на спецзамовлення та за чималі гроші нам намагаються навісити на вуха?

Один із претендентів у майбутні кандидати пропонує «очистити дипломатичну службу від професіональних патріотів».

Маю радикальнішу пропозицію — раз і назавжди звільнити Україну, зробивши справжній український вибір, від «політиків-інтернаціоналістів». Від них українці за свою історію немало «нахлебались». Це тільки для них патріотизм є лайливим словом.

Хіба нам з такими по дорозі?