У БОЛОТІ ІРАКСЬКОГО СПРОТИВУ

Щодня американські окупаційні війська в Іраку несуть відчутні втрати, і якщо ці втрати ще не зможуть кардинально зашкодити переобранню Джорджа Буша на другий президентський термін восени 2004 року, то все більше вгрузання військ США у болото іракського спротиву в майбутньому має шанс докорінно змінити ситуацію в самій Америці і вирішальним чином вплинути на її майбутнє.

Експерти в Сполучених Штатах вже почали визнавати, що досвід перебування в Іраку вказує на те, що зіткнення американських військових технологій ХХІ століття з таємними терористами, котрі повернули досягнення західної зброї проти її розробників, переводить протистояння в цій країні у дещо іншу площину. За великим рахунком, підставою для поствоєнного хаосу стали численні прорахунки американської адміністрації, які з кожним днем стають все більш очевидними. Від самого початку після війни було дозволено фундаменталістам і грабіжникам перехопити ініціативу, зовсім не врахували нюанси інфраструктури влади Саддама Хусейна, яка була побудована за принципами і стилем радянської урядової ієрархії. Наразі першопочаткова терпимість до грабежів та непродумане поспішне розформування іракського війська в тандемі стали сприяючим фактором опору в Іраку, що процвітає нині від гримучої комбінації надлишку готівки, зброї та трудових ресурсів із вже неіснуючої армії.

Як наголошує у своєму дослідженні «Mao as Guide to Fight in Iraq» («Мао як консультант боротьби в Іраку») Ральф Масі, відставний високопоставлений офіцер армії США, а тепер старший аналітик RAND Corporation, дослідницької організації, яка знаходиться в Каліфорнії: «стратегія загарбника полягає в блискавичній війні. Якщо ми зможемо протриматися три чи більше років, то для нападників буде надзвичайно важко продовжувати окупацію». Звучить так, ніби це міг говорити Саддам Хусейн своїм послідовникам. Але це не слова Саддама Хусейна перед тим, як його піймали. Це сказав Мао Цзедун у 1937 році, обговорюючи японське вторгнення до Китаю. І ця дивна, на перший погляд, думка керманича Мао про боротьбу з армією окупантів, висловлена 66 років тому, може нам допомогти зробити деякі припущення щодо викликів, котрі постають перед Сполученими Штатами і наступним іракським урядом.

Концепції партизанської війни Мао пізніше були переведені у три стадії повстання. Північні в’єтнамці і Вьєт Конг трансформували ці стадії в добре реалізовану військову науку. Вона полягала у скиненні уряду Півдня. Наразі Сполучені Штати, стомлені безкінечною війною, вивели свої збройні сили.

Згідно з Mao, перша стадія заколоту — стадія «виживання». Початок бунту в Іраку збігся з кінцем основних бойових дій у травні і падінням режиму Хусейна. Мао казав, що протягом першої стадії повстання формується інфраструктура партизанської війни: кампанія вербування, перерозташування зброї і боєприпасів, а також виробляється нова ідеологія опору та створюється апарат пропаганди для поширення цієї ідеології. Все це було в наявності в Іраку.

Далі розпочинається локальна протидія силам вторгнення, яка має на меті довести співвітчизникам серйозність намірів військового опору. В Іраку це розпочалося з вибухів на узбіччях доріг, обстрілів та нападів снайперів. Такий початок слугує рекрутуванню повстанців в середині країни і створенню за кордоном фондів допомоги.

Успішний перебіг першої стадії заколоту може запалити другу стадію наступального великомасштабного опору. Це те, з чим американські військові сили сьогодні зіштовхнулись в Іраку. В цій стадії протидія прогресує від спорадичного, невеликого за масштабом опору до ретельно розпланованих та скоординованих пагубних нападів. Це напади на глибоко символічні цілі — штаб Червоного Хреста Організації Об’єднаних Націй і Йорданське посольство в Іраку.

Під час другої стадії повстання здатність до протидії зростає і це спонукає прогресування більш складної, частої і смертельної діяльності. Спільні зусилля нарощують здатність до поширення повстання і збільшують протидію ворогу. Саме це пояснює, що більша частина американських солдатів була убита після того, як президент Буш проголосив 1 травня про завершення військової частини кампанії і повалення режиму Хусейна. На другій стадії заколот стає децентралізованим, і навіть захоплення ключових індивідуумів, типу Хусейна, стають менш істотними, ніж за традиційного військового протистояння…

Мао вважав, що третя стадія повстання — вирішальна. На цій стадії повстання протистояння окупантам набуває такого розмаху, що має реальні шанси перемогти, комбінуючи методи звичайної і нетрадиційної війни. Ця стадія ще не поширилася в Іраку, і якщо Сполучені Штати діятимуть успішно, вона ніколи не настане. Іракські повстанці не можуть завдати поразки американським військовим на полі бою, і вони це усвідомлюють. Розуміючи свою нездатність просунутися до третьої стадії повстання, заколотники ставлять перед собою більш реалістичну мету, яка полягає в тому, щоб законсервувати тупикову ситуацію другої стадії до того часу, як вони зможуть витіснити американців і їх союзників.

Завдання ж американських військових — мінімізувати другу стадію повстання і настільки швидко, як це можливо, зменшити її до рівня першої стадії. Наступальні дії в Іраку, розпочаті у листопаді, повинні мати своє продовження, і їх тактика має полягати у тому, щоб виявити і знешкодити ворожі сили до того, як вони зможуть використовувати свої засоби проти американців і їхніх союзників. Подібні дії виявились плідними, і вони допомогли виявити і впіймати Хусейна. Довгостроковою метою повинно стати цілковите придушення іракського заколоту». (San Francisco Chronicle, 4.1.04).

Показово, що з захопленням Саддама Хусейна очікуване зменшення нападів на американських військових в Іраку не відбулося, і це зовсім не додає оптимізму щодо методів зовнішньої політики адміністрації Джорджа Буша. Наразі вторгнення до Афганістану восени 2001 року та початок іракської кампанії в 2003 визначають істотне зміщення від традиційної американської стратегії на Близькому Сході. Замість «балансування на відстані від берега», при якому США прагнули зберігати статус-кво і автоматично підтримували перебування при владі далекі від демократії близькосхідні режими, американська адміністрація тепер активно зайнята зміною політичного порядку ісламського світу.

Однак подібне балансування на відстані у кінцевому рахунку призвело до рішення на користь безпосереднього військового втручання на Близькому Сході. Каталізатором для такого рішення став для США напад 11 вересня 2001 року.

Проте для Сполучених Штатів процес початку відходу від старої концепції політичного порядку на Близькому Сході і радикального переосмислення політичних стереотипів минулого прив’язаний до подій в цьому регіоні в 1979 році. Саме протягом 1979 року відбувся прискорений розпад старого політичного порядку на Близькому Сході: в Іраку Саддам Хусейн відкрито прийшов до влади, ісламська революція в Ірані повалила режим шаха Мохаммада Реза Пехлеві, а Радянський Союз вторгся до Афганістану. Таким чином, за багатьма своїми руйнівними параметрами 1979 рік для Близького Сходу став тотожний 1914 року для Європи.

Видається, що події в Ірані й Афганістані дещо приглушили для американської адміністрації значимість появи в Іраку диктатора Саддама Хусейна і деякий час вона намагалася традиційно балансувати на відстані. Проте посилення ролі ісламських фундаменталістів на Близькому Сході з приходом до влади в Ірані аятоли Хамені та антиімперіалістичні і антиамериканські цінності, котрі підпитували ісламську революцію в цій державі, змусило адміністрацію Рональда Рейгана, на першому етапі зміни близькосхідної концепції США, вдатися до підтримки Саддама Хусейна на противагу режиму іранських мулл.

Лише вдале проведення військової операції «Буря в пустелі», розпад СРСР у 1991 році та нові загальні підходи до національної безпеки спонукали США до остаточного переосмислення старих балансів впливів на Близькому Сході і визначення нових геостратегічних пріоритетів в регіоні. Тоді президент Джордж Буш-старший і його радник з національної безпеки Брент Скоукрофт дали ясно зрозуміти, що регіональна стабільність у Перській затоці і Близькому Сході є пріоритетною метою.

Нині, після успішної окупації Іраку, Буш-молодший має віднайти стратегію виходу з Іраку. Очевидно, що іракські сили спротиву сподіваються, що чим довше американські війська перебуватимуть в країні, тим кількість жертв нападів на військових збільшуватиметься і це врешті-решт спонукатиме американське суспільство сильніше тиснути на владу, що й призведе до в’єтнамського варіанту вирішення питання. Крім того, конфлікт відволікає велику частину американських військових сил і, в разі виникнення нагальної політичної потреби втручання в іншій гарячій точці світу, це може призвести до розпорошення ресурсів та унеможливить своєчасну адекватну воєнну відповідь.

З усього видно, ситуація в Іраку вимагатиме і надалі довгострокової присутності США, бо малоймовірно, що за існуючого стану речей вдасться легко встановити стабільну владу, ввести іракське самоврядування і передати відповідальність за безпеку в країні від американських військових іракській поліції. При тому, що реконструкція Іраку проходить добре, виробництво нафти, торгівля і навчання знаходяться навіть у дещо кращому стані, ніж це було за Саддама Хусейна, Америка настільки багата і могутня, що їй важко зрозуміти, чому привнесена демократія в цій країні так погано приживається на місцевому ґрунті. Великою мірою, намагання змінити Ірак і самих іракців є своєрідною «арабською утопією» американців.

Між тим, схоже на те, що адміністрація Буша все ж готова переглянути свою початкову політику демократизації Іраку. Хоча єдине, що може сьогодні гарантувати президент Джордж Буш іракцям — це, у кращому випадку, демократію подібну до афганської. Протягом літа 2003 року американський цивільний адміністратор Пол Бремер підбирав Тимчасову правлячу раду Іраку, яка до проведення національних виборів де-факто виступає як тимчасовий уряд. Проте ця рада є консультативним, а не керуючим утворенням. Мало того, що безпека виключена з повноважень ради, Бремер також зберігає за собою право вето на будь-яке рішення ради. Цей орган було створено як намагання досягти компромісу в іракському суспільстві насамперед у етнічних і релігійних питаннях. Але через те, що його формували не на виборній основі, він виглядає в очах багатьох іракців як американська маріонетка.

Звернення США до досвіду афганської моделі може прискорити вивід американських військ з території Іраку, однак навряд чи варто мати великі ілюзії стосовно того, що може відбутися після такого рішення. В Іраку відсутній реальний грунт, на якому могли б прижитися ідеї ліберальної демократії, і навіть коли сили коаліції залишать країну, її економічні проблеми та глибокі етнічні і релігійні розбіжності нікуди не зникнуть. Іноземна влада за таких умов може зробити небагато для того, щоб пересунути стрілки вперед на еволюційному годиннику демократії.

Ще одним важливим питанням просування Іраку до демократичних висот є економічні стосунки в цій країні. Як наголосив у статті «Free Iraq’s Market» («Звільніть ринок Іраку») американський науковець Джеральд О’Дрісколл, «адміністрація Буша знаходиться на краю поразки через причини, не пов’язані зі вторгненням, вона вдається до підтримки ленінського стилю економічної моделі для іракської економіки. Такий курс гарантуватиме невдачу іракської політики Буша».

Поряд з Північною Кореєю Ірак залишався однією з останніх економік радянського зразка, які залишилися в світі. Економіка була підконтрольна баасистському уряду. Нафтовий сектор приносив більше ніж 60 % ВВП країни та 95% її валютних доходів. Лише невелика за своїми масштабами промисловість і сільське господарство були залишені для приватного підприємництва. Іракські запаси нафти є другими у світі після Саудівської Аравії. Саддам так невміло керував економікою, що великі запаси нафти не привели до заможного життя іракців. Тому створення приватних прав власності є ключем, котрий відкриє багатство, сховане в цих ресурсах. Бо приватна власність — джерело політичної і економічної свободи.

Представники адміністрації Буша не бажають навіть обговорювати приватизацію нафти в Іраку. Якщо Білий дім не встановить права приватної власності для основного іракського ресурсу, то США змушені будуть підтримувати і обслуговувати радянську економічну систему на Близькому Сході. Лише приватна власність здатна забезпечити мирні способи розподілу ресурсів, інакше правитиме насильство. Відсутність приватних прав власності на природні ресурси призведе до громадянської війни. Так як підтримка державної власності в нафтовидобувній промисловості в Іраку гарантуватиме боротьбу серед конкуруючих етнічних груп. Перемога на виборах принесе переможцям контроль над нафтою, а самі вибори стануть життєво важливою боротьбою. Хоча ті, що програли, не погодяться з їх результатом. А це знову повернення до того сценарію, котрий почав втрачати актуальність для Африки і Близького Сходу, регіонів, що постачають 70% всіх головних конфліктів в світі.

Державна власність на природні ресурси поряд з гострими етнічними протиріччями є рецептом для політичної нестабільності й економічної стагнації. Єдиним виходом з такої ситуації є сильний диктаторський режим, який може навести порядок. Це саме те, що вже мало місце в Іраку і чим пояснюється довготривалість правління Саддама. Адміністрація Буша повинна демонтувати центральну систему планування Іраку. Реалізація демократії без того, щоб приватизувати нафтовидобувну промисловість, фактично зробить ситуацію ще більш нестабільною. Розміщення 500-тисячного військового контингенту в Іраку протягом 50 років не принесе миру за подібних обставин. Запитаєте у британців (The New York Post, 24.8.03).

Схоже, що інтелектуали-неоконсерватори з табору Буша, втягуючи Америку в іракську кампанію, дещо прорахувались. Світла модель демократії для Близького Сходу може у підсумку виявитись такою ж утопією, як і побудова комунізму у колишньому СРСР. По суті, американцям немає на кого серйозно обіпертися в цій країні. Ставка на шиїтську більшість спроможна лише привести до влади антизахідних шиїтських лідерів, котрі запалять релігійну і етнічну громадянську війну в Іраку, підриваючи цим стратегічні інтереси США у цьому регіоні. Таким чином у Білого дому є лише два ймовірні сценарії, за яких американські війська могли б бути виведені з Іраку. Перший — привести до влади авторитарного лідера, який би був здатен контролювати всю територію країни, централізувавши всю повноту влади в Багдаді. Другий — поділ Іраку на три частини і створення за міжнародних і регіональних правових гарантій міні-держав: американський протекторат на курдській півночі, європейсько-арабська військова присутність в сунітських областях та підмандатні ООН шиїтські території. За такого підходу, котрий заснований на реалізмі і здоровому глузді, США матимуть шанс з честю вийти з цієї патової ситуації.

Проте, як констатує експерт Матті Голан у статті «For Iraq unrepresentative government» («Нетиповий уряд для Іраку») у ізраїльській газеті Jerusalem Post, «незважаючи на все, американці не розуміють арабського світу». Будь-яка можливість встановлення представницького уряду в Іраку чи у будь-якій іншій арабській країні в цьому сенсі є марною ілюзією. Національний характер — це питання колективної структури індивідуальності, сформованої сотнями років. Формували цю індивідуальність — традиції, освіта, релігія і фанатизм. Геракліт сказав, що доля людини — її характер. Відповідно до цього уявлення, якщо американці прагнуть перетворити іракців на тих, ким вони не можуть бути, вони зазнають невдачі. Американці не мають жодного права змусити арабів, чи будь-яку іншу націю, до способу життя, який для них не підходить. Американці повинні базувати свої дії на реаліях дійсності, а не на бажаннях. Найкраще, на що вони можуть сподіватися в Іраку, то це не на представницький уряд, а скоріше за все на нетиповий уряд, котрий не прагнутиме тероризувати світ від імені ісламу» (Jerusalem Post, 19.12.03).

Однак очевидно, що якщо американці до річниці вторгнення в Ірак не приймуть своє остаточне рішення, то ймовірно, що іракська кампанія цілком може перерости в третю стадію протистояння з повстанцями. Розформувавши 400-тисячне іракське військо на підставах того, що необхідно будувати нову армію, яка не просякнута баасистськими офіцерами і ідеологією, у такий спосіб було приречено таку ж кількість рекрутів на безробіття і бідність вирішувати проблеми виживання самостійно. Не знайшовши спільної мови і порозуміння з цією частиною іракського суспільства, важко розраховувати на припинення нападів на американських військових і їхніх союзників. Виграти в таємній, асиметричній і нетрадиційній війні фактично неможливо, а сподіватися, що на місце одних впійманих чи знищених терористів не прийдуть інші, просто наївно. Гуманітарні зобов’язання перед іракським суспільством мають реалізовуватись у тандемі зі жорсткими заходами щодо убивць і терористів. Інакше, схоже, ситуацію просто не переламати...