Твір до Дня пам'яті та примирення

«Історією мають займатися історики» — це чи не класична формула дипломатичного взаєморозуміння, що зіштовхнулося з проблемою різночитань спільного не завжди простого минулого. Важко з нею не погодитися. Історію — професійним історикам, спільне майбутнє — дружнім народам. Через політику та дипломатію.

Однак ми живемо не в ідеальному світі. І в ньому є одна країна, в якій з історією мають справу переважно спецслужби. Сенс цих справ 24/7 — продати світові своє бачення минулого, свою ексклюзивну героїчну в ньому роль і, таким чином, очевидну вже необхідність із цією країною рахуватися й сьогодні. Схема нескладна, але робоча. Особливо коли вити нічним вовком 365 днів на рік під шаманський бубон Соловйова і в травні кульмінаційно зв'язувати однією жовто-чорною стрічечкою всі «визволені міста Європи» — від Канберри до Лос-Анджелеса, слід гадати.

Йдеться, певна річ, про Російську Федерацію, яка успадкувала права СРСР і чомусь вирішила, що в заповіті були прописані і права на історію всіх колишніх союзних республік. «Радянський» і «росіянин» стали в історіографії сучасної Росії словами-братами. Під байдужими поглядами багатьох із нас у такому самопроголошеному порідненні перекочували вони і в уявлення інших народів про наше минуле. Бо навіщо намагатися розібратися, якщо ось тут уже для вас усе переклали й розклали по нотах. Прокинься й співай, що називається, і потім у певний момент виявиш, що співав фальшиво і зовсім не солдатську стройову, а офіційний гімн розстрільних команд.

Особливою країною впливу російської новітньої історіографії не могла не стати Німеччина. Росія досі продовжує використовувати всі доступні їй важелі, щоб зіграти на німецькому відчутті вини. По суті, кожен докір від німців може бути витлумачений спотвореною пропагандистською машиною як «постріл із маузера недобитого дідами фріца». «Вам подобається привозити у країну фашистів?» — такими білятеатральними (причому провінційно-тюгівськими) наративами рясніла німецька блогосфера у відповідь на лікування Навального в Берліні. Хто підкидає та ретельно удобрює ці ідеї, здогадатися неважко.

Убозтво виконання — відмітна риса російських фейкових дивізій. Шабаш «русского мира» 9 травня на Александерплац у сумній і точній кінокартині вже показав Сергій Лозниця. Однак усе це працює, — і в уявленні сучасних німців про свою історію міцно засіло переконання, що саме Росія зіграла вирішальну роль у боротьбі з нацизмом та Гітлером. На офіційні заходи з нагоди річниці закінчення війни або інших епохальних дат кличуть часто саме послів Росії, а ті вже, своєю чергою, збирають колишні союзні республіки на «фронтові посиденьки з перловою кашею та стограмами» — по-батьківськи, на задньому дворі посольства.

Та й на інші важливі рішення стосовно Росії це колективне відчуття німецької вини впливає.

Повернути право на історію

З цією історичною несправедливістю вже не перший рік бореться українська дипломатія. Тепер, крім іншого, активно педалюється питання встановлення в Берліні монумента українським воїнам, полеглим під час Другої світової війни. Втішно розуміти, що в середовищі сучасного прогресивного німецького суспільства, у тому числі й політикуму, ми сьогодні маємо підтримку.

Тоді як окремі політики в ім'я своїх особистих дивідендів лицемірно приміряють на себе роль путінферштеєрів (Putinversteher — тобто людей, котрі розуміють і співчуваючих панові Путіну та його політиці), живе й прекрасна проукраїнська ініціатива Ukraine Verstehen — «Зрозуміти Україну».

24 листопада завдяки старанням цієї організації світ побачить новий німецькомовний збірник, присвячений українській історії ХХ століття. До нього ввійшли есеї авторів зі світовими іменами — українських і закордонних. У рамках однієї книжки про Чорнобиль розмірковує Ребекка Гармс, про Голодомор пишуть Енн Епплбаум і Сергій Плохій, тему боротьби Сталіна проти української інтелігенції порушує Володимир Єрмоленко, про переживання українських історичних травм пише Євген Глібовицький, і все це відбувається під чуйним наглядом автора передмови та вступу (і тему) Тімоті Снайдера. Це імена лише декотрих інтелектуалів, які стали авторами збірника «Розуміючи Україну. Слідами терору і насильства».

Окрема частина книжки присвячена, певна річ, Другій світовій війні. Тут і чесні розмови на неоднозначні для Європи (та, ніде правди діти, і багатьох в Україні) теми на кшталт особистості Степана Бандери, і есеї про витіснені спогади про Голокост, і тема доль вивезених «остарбайтерів», і, нарешті, важливий лейтмотив про українську історію 1939–1945 рр. як про результат змови двох диктаторів — з усіма наслідками, які з цього випливають.

Україно-німецькі відносини розвиваються. Утвердження нашої позиції — не співзалежності, а взаємного рівноправного підходу — на даному етапі є одним із ключових завдань для України. Тому необхідно тут вибивати право і на власну історію, показану не через призму радянсько-російських міфів та ідеологем, а чесно і без купюр написану нами разом.

Ідеться не про спробу перехопити в Росії важіль тиску на Німеччину через відчуття вини. І не про те, щоб продемонструвати всі свої нещастя разом та чекати, що нас із жалості полюблять. Ні, нам потрібна якісно нова оптика, яка дозволить Німеччині побачити нарешті Україну такою, якою вона була з усім трагічним тягарем ХХ століття, що випав їй на долю, і такою, якою вона є сьогодні. Без першого неможливо зрозуміти друге.

Ця книжка — один із перших наших адвокаційних збірників інтелектуально-історичних есеїв, який виходить за кордоном. Те, що це відбувається саме в Німеччині, і є справжнім виявом національної історичної відповідальності.

До того ж крапля камінь точить, і я впевнений, що книжка внесе свою лепту в новітню дискусію про реальні ролі різних народів у Другій світовій війні. І Німеччині, і Європі, і, головне, нам самим час позбуватися бачення того періоду через «подвиг радянського народу». Народу, знеособленого статистикою, в якій поіменно відомі всі маршали, але абсолютно невідомі солдати. Ні, сьогодні ми маємо говорити про окремі історії різних народів того часу — і про українську історію, зокрема. З бомбуваннями Києва, з УПА, з героями партизанських загонів, з історіями конкретних людей із конкретними прізвищами.

Не боятися суперечностей, а ініціювати дискусію. Важко? Не важче, ніж 75 років тому.

Воювали не абстрактні діди, воювали наші родичі. І коли ми не хочемо, щоб, як це сталося з націоналізацією приватних історій її співгромадян у рамках фактичного вбивства на держзамовлення акції «Безсмертний полк», Росія остаточно захопила й нашу історію, ми зобов'язані говорити і дискутувати. Чути і слухати.

Коли північний сусід завалює світ агітаційними творами до Дня Перемоги, ми зобов'язані вживати контрзаходів — у тому числі й видавати свої власні твори. До днів пам'яті та примирення. Тобто щодня. І бути в них максимально відвертими зі світом та собою.

Якщо історія — це великий цвинтар, то кожна країна на ньому — доглядач своєї ділянки. Ділянки, на якій поховані свої й чужі, поховані з іншомовними написами на могильних плитах чи без розбору в братських могилах.

Навчитися шанобливо ставитися до цих ділянок загальної пам'яті, поливати свої й чужі троянди щодня і разом доглядати нашу спільну історію — ось трохи утопічна, але, безперечно, правильна стратегія.

Адже насправді тільки так можна впорядкувати свою планету.

Більше статей Вадима Нагайчука читайте за посиланням.