ТУРЕЧЧИНА — ІЗРАЇЛЬ: «СТРАТЕГІЧНИЙ СОЮЗ» ПІД ЗАГРОЗОЮ

14 травня, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 18, 14 травня-21 травня 2004р.
Відправити
Відправити

Після приходу у листопаді 2002 року до влади в Туреччині Партії справедливості і розвитку регіональ...

Після приходу у листопаді 2002 року до влади в Туреччині Партії справедливості і розвитку регіональна політика цієї країни на Близькому Сході зазнала значних змін, які характеризуються неухильним зближенням з арабськими країнами і одночасно деякими ознаками послаблення турецько-ізраїльських зв’язків. Схоже, що новий уряд Туреччини зробив остаточний вибір на користь більш динамічної близькосхідної політики, покликаної відродити роль країни як лідера на Близькому Сході. Колишній турецько-ізраїльський «стратегічний союз» практично блокував активізацію цієї ролі не тільки в арабському, але і в ісламському світі.

«Стратегічний союз» між Туреччиною й Ізраїлем, заснований на військово-економічній співпраці, сформувався до середини 90-х років, коли Туреччина мала проблемні відносини майже з усіма своїми сусідами — Вірменією, Сирією, Іраном, Іраком, Болгарією та Грецією. З трьома з цих країн — Сирією, Іраном та Іраком — Ізраїль також перебував у стані конфронтації, яка тривала десятиліттями.

Головною метою Ізраїлю у військово-політичному союзі з Туреччиною було подолання політичної ізоляції в регіоні і отримання «стратегічної глибини» в можливих військових операціях проти згаданих держав. Для Туреччини Ізраїль був перш за все джерелом отримання високотехнологічних озброєнь, які вона не могла одержати з інших країн. Таким чином, в 90-х роках зближення між Тель-Авівом і Анкарою в політичному відношенні виглядало цілком природним. Здавалося, ніщо не загрожує союзу «двох демократій» на Близькому Сході. Проте слабким місцем турецько-ізраїльських відносин була і залишається та обставина, що вони підтримувалися виключно на рівні правлячих еліт і не користувалися підтримкою переважної більшості турецького населення. Турецько-ізраїльські відносини почали відчутно ускладнюватися після приходу до влади в Туреччині політичної сили, що одержала безпрецедентну підтримку цієї більшості. Перед Ізраїлем виникла виразна загроза втрати єдиного союзника на Близькому Сході.

На листопадових парламентських виборах 2002 року нинішня правляча Партія справедливості і розвитку, яка була створена в 2001 році колишніми функціонерами заборонених ісламістських партій «Рефах» і «Фазілет», отримала безпрецедентну перемогу, набравши близько 34% голосів і одержавши в парламенті 363 депутатські місця з 550. Вражаюча перемога цієї партії на недавніх березневих виборах до місцевих органів влади ще більш укріпила її позиції.

Після приходу до влади лідер партії і глава уряду Реджеп Ердоган відмежовується від своїх колишніх ісламістських поглядів і позиціонує себе як прозахідного консерватора та постійно нагадує, що він виступає за відокремлення політики від релігії. Ідеолог партії, спікер турецького парламенту Бюлент Аринч, також відзначає, що іслам не є ідеологічною платформою партії. Проте ортодоксальні секуляристи і кемалісти, частина генералітету і опозиційні ліберальні партії відносяться до правлячої партії з великою підозрою. Час від часу представники вищого командування турецької армії — головного оплоту кемалізму, звинувачують нинішній уряд і парламент у проведенні проісламістської політики. Першим проявом відкритої конфронтації між урядом і генералітетом на початку травня ц.р. стала боротьба навколо наміру уряду провести через парламент закон про вищу освіту, що передбачає доступ випускників релігійних шкіл до здобуття університетської освіти. Цю конфронтацію слід розглядати як «розвідку боєм» і пробу сил. Вирішальне зіткнення між урядом і армійською верхівкою видається неминучим. Проте перспектива нового військового перевороту в Туреччині малоймовірна.

Після приходу до влади Партії справедливості і розвитку зовнішня політика Туреччини істотно активізувалася на всіх напрямах. Нормалізовано відносини з Афінами, поновлено переговорний процес з кіпрської проблеми, досягнуто значного прогресу на шляху вступу Туреччини в ЄС, зміцнюються позиції Туреччини на Кавказі і в Центральній Азії. Були нормалізовані відносини з Сирією, Ліваном, набули подальшого розвитку відносини з Єгиптом і арабськими країнами Перської затоки.

Вже в перші тижні перебування при владі новий турецький уряд намагався надати допомогу арабським країнам в протидії американським планам окупації Іраку. Туреччина була готова підтримати навіть найрадикальнішу позицію арабських країн для запобігання окупації Іраку. Схоже, що арабські лідери, за інерцією сприймаючи Туреччину як союзника Ізраїлю, не були готові до різкого повороту в зовнішній політиці Анкари, будучи повністю деморалізованими американським тотальним тиском.

Упродовж тривалого періоду найскладнішими були відносини Туреччини зі своїм найближчим арабським сусідом — Сирією. Проте після приходу до влади в Дамаску в червні 2000 року молодого і прагматичного президента Башара Асада турецько-сирійські відносини почали неухильно поліпшуватися. Візит Б.Асада до Туреччини на початку січня 2004 року в обох країнах назвали історичним. Це був перший візит сірійського президента до Туреччини за всі роки після Другої світової війни. Під час переговорів підкреслювалося, що Туреччина і Сирія мають більше спільних позицій, аніж відмінностей, що становить міцну основу для подальшого розвитку добросусідських відносин. Сирія вітала турецьку ініціативу виступити посередником у відновленні сирійсько-ізраїльських мирних переговорів. Розвиток відносин між Анкарою і Дамаском в умовах, коли Сирія піддається масованому тиску з боку Вашингтона і Тель-Авіва, є певним викликом Сполученим Штатам та Ізраїлю з боку нинішнього турецького уряду.

Особливу роль відіграє Туреччина і в ситуації навколо Іраку. В останні десятиліття ХХ століття турецько-іракські відносини визначалися в основному двома чинниками — економічним та етнополітичним. Туреччина, завжди була зацікавлена в безперебійних поставках іракської нафти в турецький порт Джейхан на середземноморському побережжі, маючи від цього значний зиск. Це також відповідало й інтересам Багдада. У проведенні своєї політики відносно Іраку Туреччина спирається на так званих туркоманів — одного з тюркських етносів, що населяють разом з курдами північні райони Іраку. Приєднання Туреччини у 1991 році до антиіракської коаліції не перешкодило їй з часом відновити нормальні відносини з режимом Саддама Хусейна, переслідуючи, перш за все, економічні інтереси.

Будучи стратегічним союзником США і членом НАТО, Туреччина зайняла відносно американських планів окупації Іраку більш радикальну позицію, ніж арабські країни. Як відомо, напередодні проведення військових операцій в Іраку турецький парламент не дозволив розмістити на території Туреччини близько 60 тис. американських солдатів, незважаючи на те, що США обіцяли надати допомогу Туреччині на суму в 15 млрд. дол. У результаті американо-британські війська змушені були вести наступ на Багдад лише з півдня, а турки не одержали обіцяних мільярдів.

Ця позиція Анкари викликала захоплення «арабської вулиці», обуреної нездатністю арабських режимів запобігти окупації Іраку. Формально залишаючись союзниками, Анкара і Тель-Авів зайняли діаметрально протилежні позиції відносно цієї країни. Тоді як Ізраїль всіляко підштовхував Вашингтон до вторгнення в Ірак, турецьке керівництво намагалося запобігти цій акції. Сподівання Ізраїлю на те, що «американський смерч» в Іраку заразом змете правлячі режими в Дамаску і Тегерані, не виправдалися, як і розрахунки Тель-Авіва зайняти міцні позиції на іракському ринку. Переважна більшість іракців цього не сприймає.

Найближчими місяцями планується серія візитів президента і прем’єр-міністра Туреччини до низки арабських країн — Сирії, Лівану, Єгипту, Саудівської Аравії і Марокко. На даний час розглядається питання про надання Туреччині статусу спостерігача в Лізі арабських держав. Активізація близькосхідного напряму, зокрема арабського, в зовнішній політиці Туреччини, на наш погляд, неминуче призведе до перегляду «відносин стратегічного партнерства» з Ізраїлем. Деякі ознаки такого перегляду вже з’явилися.

Першою спробою Ізраїлю налагодити політичне взаєморозуміння з новим турецьким керівництвом був візит до Туреччини в середині квітня 2003 року ізраїльського міністра закордонних справ З.Шалома. Проте вже в ході цього візиту учасники по-різному оцінювали ситуацію в регіоні. Скориставшись візитом Шалома, його турецький візаві А.Гюль закликав адміністрацію Буша не «потурати тим, хто стверджує, ніби Сполучені Штати незабаром мають намір напасти на Сирію або Іран». Ця заява прозвучала саме в той момент, коли Ізраїль дійсно докладав усіх зусиль, щоб переконати Вашингтон одночасно з Іраком «зайнятися Сирією та Іраном».

Візит ізраїльського президента М.Кацава до Туреччини у липні 2003 року був наступною спробою укріпити політичну складову «стратегічного союзу» Ізраїлю і Туреччини. При обговоренні питань регіональної політики ізраїльський президент звинуватив сирійського президента Б.Асада у «створенні проблем» між Ізраїлем і Сирією. Проте цей закид у бік сирійського керівництва був сприйнятий в Анкарі достатньо стримано. Вже у той час Туреччина мала абсолютно інші плани відносно Дамаска, домовляючись про візит Б.Асада до Анкари.

Негативний заряд у турецько-ізраїльських відносинах поступово накопичувався, і приводом, щоб він розрядився, стала ліквідація в березні 2004 року лідера палестинської радикальної організації ХАМАС шейха Ахмеда Ясіна, а пізніше його наступника — А.Рантісі. Прем’єр-міністр Туреччини Р.Ердоган не забарився вельми різко відреагувати на ці каральні акції, назвавши їх проявом «державного тероризму». Зі свого боку, голова турецького парламенту Б.Аринч заявив, що в майбутньому турецький парламент розглядатиме угоди з Ізраїлем з «особливою пристрастю».

Певним індикатором погіршення турецько-ізраїльських відносин може слугувати також відстрочення на невизначений термін візиту ізраїльського міністра промисловості і торгівлі Ехуда Ольмерта до Туреччини, запланованого на середину квітня 2004 року. Причиною цього, зазначалося, була «надзвичайна зайнятість» турецького керівництва кіпрською проблемою. В той же час це не перешкодило уряду Туреччини в ті ж дні прийняти в Анкарі саудівського міністра іноземних справ Сауда Аль-Фейсала.

Через кілька днів Р.Ердоган відмовився зустрітися з великою групою ізраїльських бізнесменів та урядовців, які прибули до Анкари для проведення переговорів щодо приватизації деяких державних об’єктів. Прем’єр заявив, що його совість не дозволяє йому «зустрічатися з ізраїльтянами в той час, коли уряд А.Шарона продовжує знищувати палестинське керівництво і скоює терористичні акції проти палестинського народу».

Питання турецько-ізраїльських відносин були обговорені Р.Ердоганом під час загальної річної наради партії й уряду у місті Антальї у квітні ц.р. Р. Ердоган рекомендував уряду переглянути весь комплекс відносин Туреччини з Ізраїлем в політичній, економічній і військовій сферах. Переважна більшість учасників наради підтримала ці рекомендації.

Різке погіршення турецько-ізраїльських відносин містить у собі загрозу посилення ізоляції Ізраїлю на Близькому Сході і значно підриває позиції Тель-Авіва на міжнародній арені. Тому Ізраїль докладає всіляких зусиль із метою нейтралізації зростання антиізраїльських настроїв у Туреччині як в урядових колах, так і серед громадськості. На даний час численні ізраїльські та єврейські вояжери зі США відвідують Туреччину, де закликають до «посилення турецько-американсько-ізраїльської співпраці перед загрозою небезпеки з боку екстремістських ісламістських організацій».

* * *

На наш погляд, однаково успішно розвивати сьогодні відносини Туреччини з арабськими країнами й Ізраїлем достатньо складно через накопичений впродовж десятиліть великий конфронтаційний потенціал між арабами та ізраїльтянами. Проте безпрецедентна активізація турецько-арабських відносин останнім часом навряд чи призведе до різкого погіршення відносин Туреччини з Ізраїлем. Швидше за все, динаміка їх розвитку, особливо у військово-політичній сфері, дещо загальмується і, в кращому разі, підтримуватиметься на певному оптимальному рівні. Підтримка нормальних відносин з Тель-Авівом приноситиме Анкарі також деякі політичні дивіденди, надаючи можливість виконувати посередницьку роль в арабсько-ізраїльському конфлікті та підтримувати стабільні відносини зі своїм стратегічним союзником — Сполученими Штатами.

У Туреччині залишаються достатньо впливові сили, перш за все, військовий істеблішмент, ділові кола і ліберальні партії, які при підтримці Тель-Авіва і могутнього єврейського лобі в США робитимуть все можливе для утримання Туреччини на орбіті «стратегічного союзу» з Ізраїлем. Багато що залежатиме як від характеру майбутнього ізраїльського уряду, який прийде на зміну уряду А.Шарона, так і від довговічності уряду Р.Ердогана.

Related video

Прогнозуючи майбутній розвиток Близького Сходу, немало дослідників бачать у Туреччині країну, яка могла б стати загальновизнаним лідером цього регіону — «державою-ядром», що сприятиме його стабілізації. Схоже, що подібні ідеї починають все більше опановувати нинішнє турецьке керівництво. Проте, на наш погляд, незважаючи на весь свій величезний політичний, економічний і військовий потенціал, Туреччина не зможе бути одноосібним і незаперечним лідером Близького Сходу. По-перше, на це не підуть Єгипет і Саудівська Аравія, що також претендують на лідерство. По-друге, є ще не менш сильний і амбітний, ніж Туреччина, Іран. По-третє, лідер Близького Сходу вже є. Це Сполучені Штати Америки, які мають стратегічні союзні відносини з трьома країнами із згаданих чотирьох. В умовах, коли США стали безальтернативним світовим гегемоном, вони автоматично стають лідером у будь-якій частині світу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}