«Торпедний конфлікт» між двома Кореями

Напруження на Корейському півострові, схоже, сягнуло свого апогею. Південнокорейські слідчі, які розслідували причини затоплення корабля військово-морського флоту Південної Кореї 26 березня, внаслідок чого загинуло 46 моряків, заявили: вони виявили частини торпеди на морському дні, написи на якій відповідають дизайнові КНДР. У Сеулі впевнені, що південнокорейський корабель торпедував північнокорейський підводний човен.

Підтвердження причетності військових Північної Кореї до цього терористичного акту порушує кілька закономірних питань. Як це викриття може вплинути на відносини між двома Кореями? І як міжнародне співтовариство має відреагувати на нього? Адже ігнорування агресії військових комуністичного режиму здатне спровокувати нові аналогічні акти насилля з боку КНДР.

Як зазначає впливова південнокорейська газета The Seoul Times, «північнокорейський лідер попередив своїх військових про підготовку до війни в разі нападу з Півдня. Кім Чен Ір наказав офіцерам бути готовими до війни через декілька годин після того, як Сеул звинуватив Північну Корею. Звернення було зачитане генералом О Гик Рьолем, довіреною особою лідера Північної Кореї. «Ми не хочемо війни, але якщо Південна Корея разом зі США та Японією спробує напасти на нас, то Кім Чен Ір наказав нам довести до кінця процес об’єднання, не завершений під час корейської війни» — йдеться у зверненні».

Все це дуже скидається на продовження холодної війни, але вже на локальному, регіональному рівні. Очевидно, що рано чи пізно дві Кореї об’єднаються в одну унітарну державу. Але міжнародне співтовариство мусить пильно відстежувати те, що відбувається між цими двома країнами: демократична Південна Корея і тоталітарна сталінського типу Північна Корея — непримиренні політичні антагоністи, і КНДР, яка підозрюється в успішній реалізації своєї військової ядерної програми, ніколи не зможе змиритися з існуванням поруч квітучого й демократичного сусіда.

Як заявив нещодавно президент Південної Кореї Лі Мен Бак, Південна Корея вживатиме всіх необхідних заходів для самозахисту. Південнокрейські військові переглянуть свою бойову готовність і в співпраці зі своїми союзниками використають усі можливості для її підвищення на випадок потреби захистити країну.

Варто згадати, що ще на початку року Лі Мен Бак, готуючись до зустрічі на найвищому рівні з північнокорейський лідером Кім Чен Іром, запропонував надати допомогу цій сталіністській країні, щоб вона домоглася валового національного доходу на душу населення 3 тис. дол., якщо відмовиться від своєї програми ядерної зброї. Але торпедний напад усе змінив. КНДР перекреслила всі десять років зближення на Корейському півострові і повернула відносини між країнами до чорних днів до 1989 року, коли дві сторони погодилися активізувати міждержавні обміни.

Чого ж намагався досягти Пхеньян такими агресивними діями? Часто диктатор Кім Чен Ір діє ірраціонально і безвідповідально як щодо свого народу, так і щодо зовнішнього світу. КНДР має довгу історію провокацій, якими прагне привернути до себе увагу світової спільноти. Мотивів для цього є безліч, і один із них — просигналізувати про значимість Північної Кореї для світу та необхідність ублажити її черговою допомогою.

Можна також зробити припущення, що в цьому конфлікті проглядається роль Китаю, найближчого союзника КНДР. Пекін може використати цей прикрий інцидент як каталізатор свідомої перерви у своїх напружених відносинах із Заходом. І особливо — зі Сполученими Штатами. Пекін здатен використати агресію Півночі для спроби радикальних позитивних зрушень на політичному напрямі.

Сьогодні південнокорейські війська готуються до дій. Вони відновили так звану психологічну війну проти КНДР і мають намір перевести свої правила ведення бойових дій із режиму оборони в режим наступу. Приблизно в червні США і Південна Корея проведуть спільні протичовнові навчання.

Візит державного секретаря США Гілларі Клінтон до Азії дав можливість зміцнити американсько-японсько-південнокорейську координацію у відповідь на північнокорейський напад. Незважаючи на недавню напруженість навколо плану Японії перенести військово-повітряну базу США на Окінаві, Вашингтон і Токіо продемонстрували свою здатність плідно співпрацювати у критичній ситуації.

Очевидно, що провокування широкомасштабного конфлікту нині не на руку жодній зі сторін протистояння. Величезна армія КНДР потенційно здатна завдати значних втрат південним сусідам. Інший варіант — скорочення Сполученими Штатами великої продовольчої і медичної допомоги, яку вони посилають через треті сторони до Північної Кореї. Але тягар цих санкцій неминуче ляже на бідні верстви міського населення і в жодному разі не впливатиме на правлячу компартійну еліту, яка мешкає в закритій зоні у центрі Пхеньяна. Єдиною реальною альтернативою може бути вплив Китаю на північнокорейські еліти, хоча і його не слід перебільшувати.

Є декілька причин, з яких Китай підпирає режим Кім Чен Іра. По-перше, китайці не хочуть, аби мільйони північнокорейських біженців наводнили їхню країну в разі військового конфлікту. Друга причина — те, що Китай, зважаючи на сильні впливи й військову присутність США в Південній Кореї, не зацікавлений у тому, аби Північна і Південна Кореї возз’єднатися. Адже це означало б не лише посилення американського впливу, а й наявність військової бази на кордоні з Китаєм.

Пекін неохоче бере участь у вирішенні цієї регіональної кризи. Реакція Китаю на потоплення корабля КНДР стала причиною глибокого обурення в Південній Кореї. У перші дні після інциденту в китайських ЗМІ було мало інформації про загибель людей, і мовчання Пекіна не залишилося непоміченим у південнокорейському суспільстві. А коли Лі Мен Бак 30 квітня прибув до Шанхаю, то президент Китаю Ху Цзиньтао дав йому мало підстав вважати, що Пекін підтримуватиме регіональну відповідь на цей інцидент.

Під час обговорення цього питання Радою Безпеки ООН, яка має право посилити санкції проти Північної Кореї, КНР повинна буде вирішити, чи приєднає вона свій голос до засудження північнокорейської провокації. Візит до Пекіна держсекретаря Клінтон також був зосереджений на необхідності регіонального підходу до нестабільності на Корейському півострові. 24 травня Гілларі Клінтон провела інтенсивні консультації з китайським урядом, під час яких продовжувала наполягати, щоб Китай ідентифікував себе з тими в Північно-Східній Азії, хто хоче зберегти мир і стабільність на Корейському півострові.

Технічно війна між Північчю і Півднем великою мірою може залежати від того, які країни будуть готові стати на бік однієї чи другої Кореї. І якщо головним союзником Сеула є Вашингтон, то навряд чи Пекін і Москва (які є головними патронами КНДР) сьогодні готові безпосередньо втягуватися в цей військовий конфлікт. Для Китаю ж його пряма участь у ньому небезпечна ще й тим, що на неї можуть дуже негативно відреагувати міжнародні фінансові ринки.

Схоже, всі попередні методи використання проти КНДР «м’якої сили» не спрацювали й виявилися безуспішними. А еволюційний шлях зміни комуністичного режиму видається досить безнадійним. Адже «підірвати» цей режим зсередини, фактично, неможливо, а для хоч якоїсь його трансформації потрібні десятиліття. Намагання Пхеньяна створити ядерний арсенал, тоді як мільйони його жителів живуть у злиднях і помирають від голоду на тлі розкішного життя верхівки компартійної еліти, видається вершиною аморальності. На ядерну програму витрачаються мільярди доларів, забрані в північнокорейського народу.

Водночас, незважаючи на рішучу позицію Америки щодо «торпедного конфлікту» та інформацію про те, що Південна Корея готова до найрадикальніших заходів, які є її розпорядженні, не вдаючись при цьому до військових дій, — усе ж шансів переростання холодної війни в «гарячий конфлікт» не так і багато. Адміністрація президента США Барака Обами, що дотримується концепції «м’якої сили», не готова до військових акції. А Південна Корея введе додаткові обмеження на будь-яку взаємодію з КНДР. Загалом же, ситуація залишатиметься дуже напруженою, як це, власне, завжди було між двома Кореями.

«Це найсерйозніший акт агресії за останні роки, — наголосив провідний науковий співробітник американської фундації Heritage Пітер Брукс. — І якщо президент Південної Кореї Лі Мен Бак відмовився від будь-яких військових дій у відповідь, то зробив це значною мірою з побоювання, що північнокорейський лідер Кім Чен Ір може перекинути м’яч ядерної зброї на південь через горезвісну демілітаризовану зону. Все це не лише висвітлює дилему для Сеула і його американських союзників, боротьба з ядерною зброєю КНДР гостро нагадує про проблему, з якою зіштовхнеться світ, коли Іран — велика країна з набагато більшими ресурсами та амбіціями, ніж у Північної Кореї, — отримає бомбу протягом найближчих кількох років».