Тінь Афганістану

Ще рік тому ситуація в Афганістані сприймалася як одна з головних проблем міжнародної безпеки. Саміт НАТО, що відбувся недавно, мав стати фінальним акордом більш ніж 10-річної воєнної операції зі стабілізації Афганістану. До цієї операції на її піку в 2011 р. було залучено понад 130 тис. військовослужбовців із 50 країн, зокрема 100 тис. американців, не беручи до уваги цивільного персоналу міжнародних організацій. Тепер міжнародні сили налічують близько

40 тис., із них 28 тис. - військовослужбовці США. Це небагато порівняно з
352 тис. національних сил безпеки Афганістану - 195 тис. армії й 157 тис. поліції. Уже тепер на сили Афганістану припадає 90% всіх воєнних операцій у країні.

Саміт НАТО не став "афганським". На фінальному етапі його підготовки домінуючими темами стали гібридна війна Росії проти України і дії бойовиків так званої Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ). Але про Афганістан не забули.

Чи є план?

Одним із перших зовнішньополітичних кроків адміністрації Барака Обами був перегляд афганської стратегії. У 2009 р. з'явився план розв'язання проблеми, що виявився, як тепер зрозуміло, цілком реалістичним. План полягав у тому, щоб звузити стратегічні завдання до недопущення перетворення Афганістану на зручну гавань міжнародного тероризму. США відмовилися від неясних перспектив національного будівництва, фактично створення нової афганської державності, яка впливає на баланс інтересів у Євразії. Афганський проект із геополітичного перетворився на прикладний. Для його реалізації планувалося тимчасово наростити сили міжнародної коаліції, зруйнувати бази міжнародного тероризму, побудувати власні сили безпеки Афганістану і передати їм основні функції підтримки стабільності.

В 2010-2011 рр. спостерігалося різке зростання американської військової присутності, яку російські стратеги зловтішно сприймали як ознаку безпросвітного занурення США в "афганське болото". Але вже у 2012 р. США оголосили про згортання бойових функцій міжнародних сил до кінця 2014-го. Те, що це рано чи пізно станеться, розуміли всі, але мало хто очікував, що це відбудеться так скоро. Напружилися сусіди Афганістану, почала рухатися Центральна Азія, занепокоїлася Росія. На голосуваннях у Раді Безпеки ООН Росія навіть намагалася подовжити мандат міжнародної військової коаліції на довший термін. Але американський план виконувався.

У 2013 р. силам безпеки Афганістану було передано основну функцію підтримки стабільності, почалося швидке скорочення іноземних контингентів. Відхід не був втечею. Афганська загроза перестала бути глобальною і набула регіонального виміру. Для США і їхніх європейських союзників по НАТО цього було достатньо, щоб планувати практично повний військовий відхід із країни в доступному для огляду майбутньому. На саміті НАТО у 2012 р. підтвердили план завершення місії Міжнародних сил сприяння безпеки (МССБ) до кінця 2014 р. з заміною її на небойову місію з перспективою подальшого скорочення.

Якщо план буде реалізовано, з січня 2015 р. в Афганістані має залишитися американський контингент чисельністю 9800 військовослужбовців, посилений приблизно 5 тис. сил союзників, зокрема 600-800 військовослужбовців Німеччини, до 800 - Італії, 750 - Грузії, 450 - Австралії, 250 - Румунії, а також істотними силами Туреччини. До початку 2016-го американський контингент скоротиться до 4900 чоловік, а після 2016-го - до 1 тис. військовослужбовців як силової складової цивільної місії (тепер основну відповідальність несе військове командування). Відповідно, мають скорочуватися контингенти союзників.

Місія без "дивана"

Майбутня небойова місія НАТО вже давно має назву - Resolute Support. Альянс практично готовий до її розгортання. Саміт в Уельсі розставив останні крапки в плануванні. НАТО забезпечуватиме в Афганістані функції військового консультування на трьох рівнях - національному, оперативному і тактичному. Цього достатньо, щоб за нинішньої ситуації вирішити головне завдання - не допустити перетворення Афганістану на зручну гавань для міжнародного тероризму. Але проблема в тому, що НАТО не розгортає місії без такого важливого документа, як угода про статус сил (Status of Force Agreement, скорочено SOFA - акронім, який збігається з англійським словом, що означає "диван". - А.І.). Цей документ, підписаний повноважними представниками НАТО і Афганістану, має вичерпно регламентувати права й обов'язки міжнародних сил у країні.

Практика попереднього підписання SOFA перед розгортанням місій із підтримки миру є загальною для західних країн (є, звичайно, винятки), і вона різко контрастує з новою російською концепцією гібридної війни. Немає угоди - немає місії. Про це на Уельському саміті прямо заявив міністрові оборони Афганістану генеральний секретар НАТО Андерс Расмуссен. Якщо угоду не підпишуть, присутність альянсу в країні може припинитися ще раніше, ніж планувалося. Жодна з фракцій афганської влади не хоче, щоб це сталося, але вони перебувають у пастці політичної кризи.

Угода про статус сил НАТО має бути підписана відразу, щойно підпишуть аналогічну за змістом американсько-афганську Двосторонню угоду про безпеку (Bilateral Security Agreement). Її текст після довгих зволікань з афганської сторони погодили до кінця 2013 р. Основна розбіжність стосувалась імунітетів американських військовослужбовців у разі помилок під час проведення операції - болючого для Афганістану питання, пов'язаного з суспільними реакціями на загибель цивільних осіб. Чинний президент Хамід Карзай зрештою погодився з істотними імунітетами для американців і дістав попередню згоду парламенту. Але підписувати документ він відмовився, посилаючись на те, що це повинен зробити вже новий президент, якого мають обрати у квітні-червні (залежно від кількості турів голосування) і який заступить на посаду на початку серпня.

Нового президента Афганістану все ще немає. За результатами квітневого голосування до другого туру пройшли колишній міністр закордонних справ Абдулла Абдулла, який посів перше місце, і опозиційний політик з академічного середовища Ашраф Гані Ахмадзай, який опинився на другому місці. У другому турі з перевагою майже 15% переміг Гані. Його супротивник заявив про масштабні фальсифікації і зажадав перерахування. Завдяки американському посередництву було укладено угоду, відповідно до якої мали провести повне перерахування голосів, а за його результатами утворити уряд національної злагоди, в якому переможець ставав би президентом, а той, хто програв, - ключовою "виконавчою фігурою". Останнє було проблематичним, оскільки Афганістан - президентська країна без впливової посади прем'єр-міністра. Обидва кандидати щиро заявляли про бажання підписати потрібні угоди для подовження місій США і НАТО, але до встановлення переможця питання зависло.

На сьогодні переговори про коаліційний уряд провалилися. Абдулла заявив про вихід із переговорів, однак без погроз обструкції політичного процесу. Комісія з перерахування голосів, що діє при міжнародному аудиті, повідомила про завершення процедур і готова найближчими днями оголосити уточнені результати. Очевидно, переможцем буде оголошено Гані. Йому, швидше за все, і слід буде незабаром підписати угоду з НАТО, якщо тільки Абдулла зійде з дистанції так само мирно, як він зробив це на попередніх виборах 2009-го.

Рука на пульсі

Будь-який сформований уряд Афганістану не зможе встояти без сприяння США та їхніх союзників. Сили національної безпеки не здатні функціонувати без зовнішнього фінансування. Їм потрібно близько 6 млрд дол. на рік, з яких тільки 500-600 млн дол. можуть надати з національного бюджету. США наступного року виділять приблизно 4 млрд дол., решту отримають від інших країн міжнародної коаліції, зокрема через спеціально створені фонди НАТО. У цьому значенні Україна не затьмарила Афганістан на уельському саміті. Українське питання звучало голосніше, але стосовно конкретних механізмів підтримки це не так помітно. Зокрема Афганістан уже кілька років має те, на що Україна тільки сподівається, - статус особливого партнера США поза НАТО.

Структуру внутрішніх сил афганської політики диверсифіковано, і це дає надію, що ситуація залишиться стабільною на прийнятному рівні, навіть попри емісарів ІДІЛ, які з'явилися в країні. Таліби вже не тотожні пуштунській більшості. Сили "північного альянсу" (таджики, узбеки, хорезмійці, туркмени) утворять тактичні коаліції з помірними пуштунськими групами. Відомий "північний" політик генерал Дустум (який народився в узбецько-таджицькій сім'ї) підтримав на останніх виборах Гані (який народився в пуштунській родині), а не Абдуллу (народженого в таджицько-пуштунській родині).

Регіональні зовнішні інтереси асиметричні і, загалом, збалансовані. Китай зацікавлений у присутності в Афганістані, оскільки в ньому зацікавлена Індія, яка намагається, своєю чергою, врівноважити Пакистан. Іран серйозно стурбований лише тим, щоб в Афганістані не було постійних американських баз. Країни Центральної Азії хотіли б, щоб між ними і пуштунськими регіонами зберігалася "подушка" у вигляді "північної коаліції". Росію по-справжньому хвилює, насамперед, наркотрафік. Він турбує також США і європейські країни, але тільки в тій мірі, в якій він є джерелом фінансування міжнародного тероризму. Основний же удар афганського героїну спрямований саме на Росію (зворотний бік зрослого завдяки нафтодоларам добробуту населення).

Афганський вузол залишається зав'язаним, але його значення втратило глобальне звучання і стало регіональною проблемою, яку не може вирішити на свою користь жоден із регіональних гравців. У такій ситуації останнє слово за тими, хто тримає руку на пульсі. Це все ще США та їхні союзники.