Таїланд сповзає в хаос?

Масове вбивство таїландських опозиціонерів під час штурму їхнього табору в Бангкоку наводить на думку, що режим, який діє в Таїланді, і в планах не мав домовлятися з політичними опонентами. Таїланд переживає глибоку політичну кризу, що викликана великими суперечностями між прихильниками і критиками військового перевороту в 2006 році, коли було повалено уряд прем’єр-міністра Таксіна Чінавата. «Червоні сорочки», до складу яких входять переважно представники нижніх класів із сільської місцевості північного сходу країни та міські робітники, вважають чинний уряд Абхісіта Ветчачіви нелегітимним, бо він прийшов до влади недемократичним шляхом, не в результаті виборів, а внаслідок парламентських угод із політичними перебіжчиками.

У Бангкоку та прилеглих до столиці провінціях запроваджено надзвичайний стан, який дозволив військовим узяти ситуацію під свій контроль, а також заборонити мітинги, оголосити комендантську годину і запровадити цензуру для засобів масової інформації. Можна сказати, що протести — лише частина політичних процесів у державі, в якій військові відіграють чільну роль і яка постраждала від майже десятка переворотів з часу появи у 1932 році в Таїланді конституційної монархії.

«Червоні сорочки», які два місяці блокували центр Бангкока, вимагали, щоб прем’єр-міністр Абхісіт Ветчачіва пішов у відставку, парламент було розпущено і призначено нові вибори. Основним результатом цього драматичного протистояння мало б стати досягнення компромісу між сторонами конфлікту. Але демонстрація сили і непримиренна позиція військових, які заперечували можливість відставки нинішнього глави уряду, спровокували лише розширення протистояння. Тайські політичні проблеми потребують політичного врегулювання. А репресії проти народу здатні тільки посилити конфлікт.

Адже розстріл снайпером генерала Хаттія Савасдіпола, який вважався головним стратегом повстанців, у момент, коли той давав інтерв’ю японському телебаченню в центрі Бангкока, аж ніяк не можна вважати кроком до примирення. Причому Таїланд, що є другою за величиною економікою Південно-Східної Азії, платить надвисоку ціну за соціальну й економічну нестабільність і прогресуючу поляризацію суспільства. Безперечно, вирішення ситуації потребує нових виборів, які б дали переможцеві політичний капітал, необхідний для того, аби були підстави вважати владу легітимною.

Варто звернути увагу на той факт, що тайський парламент зробив спробу домовитися про переговори між опозицією та урядом. Але уряд зайняв непримиренну позицію, яка полягала в тому, що такі переговори будуть можливими тільки після припинення акцій протесту. Опозиціонери ж, зі свого боку, вважали, що переговори можуть розпочатися лише після припинення військовими вогню та повернення їх до казарм.

Схоже, політика в Таїланді, як і в Україні, — справа не нудна. Але коли політики не хочуть розуміти співвітчизників, які живуть в одній із ними країні, — народу дуже важко з ними порозумітися. Таїландці відомі всьому світові як дуже толерантні й привітні люди. То чим же можна було так вивести з себе громадян країни, яка неофіційно отримала назву «країна усмішок», щоб перетворити Бангкок на поле бою?

Протистояння тривало тому, що прем’єр-міністр Абхісіт Ветчачіва не хотів втрачати владу. Але ще до розстрілу опозиціонерів він представив спеціальному засіданню сенату свою «дорожню карту» врегулювання політичної кризи в Таїланді. «Для досягнення політичного врегулювання ми повинні почути думки всіх сторін, а не тільки однієї групи», — сказав тоді Ветчачіва, додавши, що він комбінуватиме різні ідеї від усіх верств суспільства.

Лідери опозиції погодилися, що «дорожня карта» може означати багато. Але, на їхню думку, перш ніж почати говорити про «дорожню карту», необхідно точно визначитися, що вона означатиме, — лише вирішення економічних проблем і припинення політичного хаосу чи прийняття ще до того конституційних поправок. Таїландські експерти дедалі більше схиляються до думки, що «політика має бути вирішена шляхом політики» і що відновити законність та порядок і вийти з нинішньої кризи можливо, лише розпустивши Палату представників і ухваливши рішення про дострокові вибори.

Якщо спробувати охарактеризувати основні причини цієї кризи, то вони (як і в Україні) полягають у тому, що демократичні цінності не вкоренилися достатньою мірою в Таїланді і що пересічний громадянин фактично не здатен впливати на парламентську демократію. Система патронажу домінує в тайському суспільстві на всіх рівнях і дозволяє корупції перемагати.

Демократичний процес постійно переривали військові, коли парламент зіштовхувався з проблемами. Оскільки ж демократична культура в Таїланді недостатньо розвинена, то люди, як правило, готові реалізовувати свої власні права, але при цьому відмовляються визнавати права інших — тих, хто думає, говорить і діє інакше. Подвійні стандарти, з якими влада підходить до одних і тих самих дій, але — з боку різних соціальних груп, лише поглиблюють політичний конфлікт. Також немає толерантності для проведення взаємного діалогу, якщо конфлікт уже виник.

Тому, попри те, що спочатку протести були мирними, ситуація загострилася вже 10 квітня. Але тепер бойові дії армії і поліції проти «червоних сорочок» виявили справжню сутність таїландського режиму. Застосування силових засобів було явно неправомірним і невиправданим. Дії сил безпеки, швидше за все, підпадають під визначення «масове вбивство» великої кількості людей. Жорстоко і без розбору.

Як заявляють таїландські правозахисники, таких акцій із масового вбивства людей не було за всі п’ятдесят років з часу розгону опозиціонерів тайськими військовими режимами. Адже не можна покласти край кризі, вчинивши бійню. Проте нинішнє масове вбивство в Таїланді відрізняється від попередніх за декількома параметрами. Уряди інших країн не наважилися засудити нелегітимні дії уряду Таїланду. Організації з прав людини закликали обидві сторони не вдаватися до насильства і повернутися за стіл переговорів. У 1976 році, коли були вбиті в основному міські студенти, — виник широкий міжнародний резонанс. У 1992 році, після вбивств під час заворушень міського населення, відбулися внутрішні і міжнародні протести.

Але в 2010 світ не обурюється, а лише констатує як факт те, що політичних опонентів по суті нелегітимного уряду знищують без розбору, як терористів. Хіба така поведінка прем’єр-міністра і його оточення не мала б викликати світове обурення та осуд? Власне, саме політика замовчування та невтручання й уможливила масове вбивство невинних і неозброєних людей.

Тайська політика перебуває в умовах невизначеності. І тому не можна виключати черговий військовий переворот. Якщо ж він і не відбудеться, то все одно знадобиться тривалий час для того, аби встановити соціальну справедливість і керованість держави. Найбільші ж проблеми на сьогодні — запобігання насильству та кровопролиттю. Проте, на жаль, уряд Таїланду вирішив діяти суто силовими методами, що принципово віддаляє момент ухвалення прийнятного для всіх сторін політичного рішення.