ТА, ЩО НЕ ПРОЙШЛА КІНОПРОБИ

Десять із зайвим років української незалежності не стали часом не лише внутрішньополітичних успіхів, а й зовнішньополітичних досягнень. Якщо з першою частиною цього міркування згодні майже всі — і ніякий парад на майдані Незалежності не доведе зворотного, то з другою запекло сперечатимуться. Адже сам факт збереження української державності довгий час вважався досягненням: не випадково наш перший президент Леонід Кравчук навіть видав книгу за назвою «Є така держава — Україна», під обкладинкою якої зібрано його промови й інтерв’ю перших років незалежності. Але світ на подив швидко звик до самого факту нашого існування. А звикнувши, поставив очевидне запитання: якою є зовнішньополітична позиція цієї нової держави, із ким вона хоче бути, яку систему безпеки будувати? І що таке Україна взагалі — об’єкт чи суб’єкт світової політики?

Можновладці в Києві довгий час були переконані, що суб’єкт. І якщо внутрішня політика для них складається не з вироблення певних концепцій, ідей і програм, а з примітивного набору «розбірок», «стрілок», метушливої біганини з кабінету в кабінет у прагненні дізнатися, хто ж насправді сильніший і з ким потрібно в даний момент поділитися накраденим, то в зовнішній політиці всю цю скандальну метушливість охрестили «багатовекторністю». На практиці «багатовекторність» і політикою не була, а виглядала радше набором банальних елементів шантажу з арсеналу провінційного шулера: Захід залякували привидом російського впливу, «білорусизацією» України у випадку, якщо їй не буде надано дійової (і передусім фінансової) підтримки, Москву дратували реверансами в західний бік. Партнери Києва, зайняті власною грою, уперто не хотіли помічати, що насправді Україна вже давно нікуди не рухається, залишається на місці, мов корабель-музей, на палубі якого можна виголошувати запальні промови про дальні мандрівки, не турбуючись про провіант і справність двигунів: адже справа все’дно відбувається на суходолі, куди корабель витягли в надії вигідно продати обшивку...

Не було б щастя — та нещастя допомогло... Після подій 11 вересня Україна перестала здаватися суб’єктом — у світі взагалі залишилося дуже мало суб’єктів зовнішньої політики, і їхня вага адекватна їхньому економічному та політичному потенціалу. І перестала бути об’єктом — роль об’єктів тепер відіграють такі країни, як Пакистан, Узбекистан, можливо, Грузія — тобто безпосередній театр бойових дій «осі зла». України не видно й у групі активної підтримки антитерористичної коаліції, куди ввійшли країни, що нікого особливо не цікавлять сьогодні, але готові розділити спільну долю із Заходом, який воює з тероризмом. Україна сьогодні — величезна ляпка на карті Європи. Про це боляче писати, але визнати це необхідно хоча б для того, аби зрозуміти, що нам робити далі. Або що нам скажуть робити далі...

Лекція перша, американська

Сполучені Штати до 11 вересня намагалися балансувати між роллю єдиної наддержави, що залишилася на планеті, і звичним ізоляціонізмом, який передбачав відсутність справжньої відповідальності за події на інших континентах. Американська зацікавленість була радше теоретичною, базувалася на підтримці демократичних інституцій, на недопущенні створення нових сфер впливу недружніх Америці країн — і не більше. Події 11 вересня усе змінили відразу: стало очевидно, що реальна загроза безпеці Сполучених Штатів — це глобальна загроза. І що для того, аби забезпечити нормальне існування собі і своїм союзникам, США має активно брати участь у світовій політиці, більше того — у ній домінувати. І якщо раніше можна було без особливих емоцій чекати, поки ворожі Заходу режими відімруть самі собою, то сьогодні продовження існування кожного з них означає появу нових бін ладенів.

Нічого особливого після усвідомлення цієї загрози США робити не стали. Вони лише перестали грати в ігри самі і дозволяти це робити іншим. Американські політики дедалі частіше називають чорне чорним, а біле — білим, дедалі частіше пропонують партнерам схеми спільних дій, від яких ті не в силах відмовитися. Можна говорити, що у світлі цього весь світ опинився у сфері впливу Америки, а можна поглянути на речі і сучасніше, усвідомивши, що середньовічний розподіл на сфери впливу, за який з останніх сил чіплялася дедалі слабша Росія, просто зник, поступившись місцем розподілу на геть інші сфери — сфери безпечного та небезпечного світу. І тоді ми побачимо, що Україна опинилася на політичній і економічній периферії безпечного світу з дуже реальним шансом опинитися у світі небезпечному...

Лекція друга, російська

Знову ж таки з російської традиційної точки зору Москва зазнала фіаско в зовнішній політиці. Останні десять років вона запекло боролася за сфери впливу в зовнішній політиці, а в результаті сама опинилася в американській сфері впливу... Однак ми вже домовилися, що російський підхід є середньовічним, неактуальним, варварським. Насправді Росія на наших очах просто перетворюється на нормальну країну, котра бере участь у будівництві безпечного світу, — настільки, наскільки їй це дозволяє робити не дуже великий політичний і економічний потенціал. Не знаю, чи зникнуть найближчим часом неадекватні амбіції Москви, але її роль у новій системі цінностей буде чітко структурована — з’явиться новий формат взаємин із НАТО, подейкують навіть про створення «над НАТО» Північноатлантичного союзу за участю Росії, сама Росія буде оточена системою західних військових баз, російська політична та військова еліта опиниться під жорстким — нехай і в «лайкових рукавичках» — контролем цивілізованого світу. Потрібно усвідомлювати те, що сьогоднішня Росія є радше об’єктом зовнішньої політики Заходу, аніж її суб’єктом і сьогоднішня стратегія полягає в неухильному «втягуванні» Москви в цивілізацію західних цінностей — єдину, між іншим, цивілізацію, якій забезпечено вдале майбутнє у народжуваному світі високих технологій. Якщо зрозуміти це, то можна легко побачити, що орієнтація українського політичного істеблішменту на Москву, з такими істеричними проявами у ході передвиборної кампанії, є свідченням некомпетентності, неадекватності, простіше кажучи — лакмусовим папірцем дурості орієнтації компанії. Чи може Росія справляти вирішальний вплив на українську політику, якщо захоче? Так, може. Однак лише настільки наскільки це буде дозволено (доручено) їй системою домовленостей перед Заходом. Але й у цьому випадку вплив не може бути тотальним, бо не існує єдиного російського політичного організму. Сьогоднішня Росія — це не завжди вмілий менеджмент Путіна, що прикриває владні можливості режиму Єльцина, який нібито зійшов з арени, і при цьому бореться за реальну владу з регіональними клановими угрупованнями. Сьогоднішня Росія єдина в ще меншій мірі, аніж Європейський Союз...

Лекція третя, європейська

До речі, а що Європейський Союз, учасником якого — в ідеалі, звісно — має стати Україна? Євросоюз саме нині проходить період свого становлення — і з зовнішньополітичної точки зору це аж ніяк не найсприятливіший період. Країни ЄС не лише мають різні інтереси в зовнішній політиці, обумовлені як їхньою історією, так і географічним положенням, а й розраховували на те, що разом вони зможуть бути провідним фігурантом цієї зовнішньої політики у світі, потіснивши США приблизно так само, як євро міг би потіснити долар. Нічого подібного, звісно ж, поки не відбувається — і не в останню чергу через наслідки 11 вересня. Те, що недавно здавалося деталями, прикрими дрібницями, які легко усуваються в ході переговорів, починає виглядати важким тягарем історичної спадщини або показником неспрацьованості європейських політичних еліт... Прикро? Мабуть. Але це лише хвороба росту. На відміну від України — і, до речі, Росії — Євросоюз точно знає, куди і навіщо він йде, хоча подорож ця радше по європейських путівцях, аніж по автострадах. Росія рухається на Захід, бо їй нікуди більше рухатися. А для Євросоюзу спільний розвиток його членів і нервова, але існуюча євроатлантична солідарність — це вистражданий і усвідомлений вибір. І Україні доведеться ще цей вибір зробити. Втім, якщо вона запізнюватиметься, вибір зроблять за неї...

Лекція четверта, українська

Десятирічний розвиток України — яскравий приклад того, як непотрібно управляти державою. Того, що можна нею управляти, анітрохи нею не цікавлячись, думаючи лише про власну кишеню, клан, сім’ю, імідж, — непотрібне закреслити. І цей іспит український політичний клас склав на «відмінно». Тепер Захід (або Москва за дорученням Заходу) має запропонувати Україні іншу еліту, еліту нового покоління — можливо, не менш провінційну, але трохи патріотичнішу. Перед сьогоднішньою Україною стоїть завдання зберегтися на периферії «безпечного світу», не сповзти до перетворення на територію небезпеки для оточуючих країн — і саме цього сусіди нашої країни постараються не допустити. Але побудова благополучного життя на цій самій периферії — це вже справа рук самих потопаючих. По ідеї, нині саме час взяти ініціативу до своїх рук — запропонувати Заходу програму економічного реформування країни, заявити про готовність долучитися до НАТО і про бажання вступити в Євросоюз і сформувати відповідні переговорні структури, чітко позначити, що місце України — як і Росії — у Європі, на Заході, і більше ніде. Але чекати цього від Президента, який щойно завершив безглузду поїздку до Сибіру, від глави його адміністрації, котрий щойно завершив безглузду поїздку до Москви, від провідних політиків-бізнесменів, які усе ще наївно вірять, що росіяни дадуть їм заробити, не випадає. Тому здійсниться інший, значно менш приємний варіант — Україні вкажуть її місце в кінотеатрі.

P.S. На гальорці, зліва. А що, погано видно? І ви хочете на екран? Що ж, ви не прийшли на проби? Усіх запрошували? А, ви знімалися тоді у фільмі «Навіки разом»? Так онде ваш напарник за зйомками по екрану розгулює, весь із себе такий слов’янський, бачите? Так-так, на ранчо. Він і з вами знявся, і до нас встиг... А-а, ви чекали окремого запрошення? А у світі зараз із запрошеннями «напряжонка»... Ви не хвилюйтеся так, цей зал — це теж Європа, теж Захід. Ну, темно, на екрані світліше. Таж там артисти і статисти — бачите, цей ваш друг як задушевно виглядає на тлі своєї північної столиці. А тут — глядачі... І не репетуйте ви так, не репетуйте! Навіщо ми вас прив’язуємо до крісла? А це для того, щоб не втекли в інший зал. Сидіть спокійно, дивіться кіношку. Мотузочок не заважає? Ось вам попкорн. Не любите попкорн? Так щі в нас теж подають усім бажаючим... Сьорбайте спокійно, лишень не ошпартеся. Попкорн — воно якось безпечніше... А, ви так не думаєте? Щі — це лакмусовий папірець смакових відчуттів? Ну, ол райт. Приємного перегляду — шоу маст гоу он, шановний пане...