СУТО РОСІЙСЬКЕ ВБИВСТВО

У день убивства депутата Державної думи Росії Сергія Юшенкова я пішов подивитися привезену в Москву з Німеччини виставку офортів Франсіско Гойї. Похмурі малюнки Гойї завжди вивішують у якихось підземеллях — у російській столиці їм знайшли місце в нещодавно відкритому поблизу Кремля підземному музеї міської археології. Мобільний зв’язок у підземному музеї не працював, і я довідався про трагічну новину, лише залишивши виставку. На думку чомусь відразу ж спала назва одного зі щойно побачених циклів Гойї — «Нісенітниці».

Тому що безглуздіше політичне убивство важко уявити. Юшенков був лідером невеличкої політичної партії, саме в день його смерті зареєстрованої в Міністерстві юстиції. Після того, як лідери «Ліберальної Росії» посварилися з опальним олігархом Борисом Березовським, який закликав їх об’єднати зусилля з комуністами, Березовський не лише відмовився фінансувати партію, а й навіть розколов її — розкольники досі, до речі, не можуть домогтися власної реєстрації. За такого стану справ і повної відсутності грошей у «Ліберальної Росії» не було жодних шансів домогтися успіху на грудневих виборах у російський парламент, а в Юшенкова — залишитися депутатом. Його політична кар’єра, по суті, доходила кінця на наших очах. Та, власне, практично закінчилася в той самий момент, коли Юшенков залишив фракцію все ще затребуваного владою Союзу правих сил і спробував створити нову політичну організацію, яка критикує владу й особисто президента Володимира Путіна з правих, демократичних — а не з комуністичних позицій. Ця спроба виявилася практично не затребуваною суспільством, а після того, як її зрікся готовий фінансувати опозиційні зусилля Березовський — не затребувана елітою. Нещодавній соратник Сергія Юшенкова по Союзу правих сил Борис Нємцов у день його вбивства зазначив: «Він був схожий, швидше, не на політика, а на совісного правозахисника». Соратниця Юшенкова вже по «Ліберальній Росії» Валерія Новодворська, яка звинувачує в убивстві депутата владу, визнає, що опозиційність Юшенкова «не могла змінити існуючого стану речей».

Проте кому ж тоді знадобилося чинити розправу над людиною, яка ні на що вже не могла вплинути, яку навіть опоненти, котрі не переносили її політичних переконань, схильні були вважати відвертим наївним хлопцем, нездатним на підкуп і підлість. Таких людей у політиці, як правило, мало, і погоди вони не роблять. Та в інших країнах їх ніхто й не вбиває.

Приблизно такі самі думки спадали мені на гадку в листопаді 1998 року, коли я довідався про вбивство іншого депутата Державної думи — Галини Старовойтової. Як і Юшенков, Старовойтова була знаковою постаттю в демократичному таборі, тільки набагато більш відомою. Старовойтова працювала ще з академіком Андрієм Сахаровим, з’явилася в політиці в дні першого з’їзду народних депутатів Радянського Союзу, що перевернув країну (Юшенков заявить про себе згодом, коли скличуть російський з’їзд). Старовойтова змогла стати «посередницею» між Єльциним та Сахаровим, який не прагнув особистого спілкування з майбутнім президентом Росії. І вже після серпневих подій 1991 року вона певний час працювала радницею президента. Та на момент убивства Старовойтова була лідером невеличкої партії — «Демократичної Росії», ні на що серйозно не впливала й нікому особливо не заважала. Якщо Юшенков був «совісним правозахисником», то Старовойтова була, швидше, совісним аналітиком. І не було жодного резону її вбивати. Однак — убили.

У день цього вбивства я пригадав розмову на кухні у Старовойтової за кілька років до її смерті. «Кажуть, — із деяким скепсисом розповідала мені Галина Василівна, заварюючи чай, — що в колишнього голови КДБ СРСР Володимира Крючкова відбулася нарада ветеранів цієї організації. І нібито там було прийнято рішення зганьбити, дискредитувати всіх демократів «першої хвилі», висмикнути їх із великої політики, як відіграні карти. Та я не дуже в це вірю, Віталію. І знаєте, чому? Мені сказали, що в цьому списку є прізвище Анатолія Собчака (тоді мер Петербурга. — В.П.), Сергія Станкевича (тоді — радник президента Росії. — В.П.) і моє. Я ще можу уявити собі, як вони цькуватимуть Собчака та Станкевича. Але мене? На мене в них нічого немає, Віталію. Можете мені повірити. Ні, це зовсім нереально...»

Я згадував цю розмову, коли зруйнувалася кар’єра Собчака і коли ще недавно впливовий Станкевич змушений був шукати притулку в Польщі. Пригадав у день убивства Старовойтової і тепер, у день убивства Юшенкова. Зі сторони ця розмова на кухні може здатися вдало складеною мною легендою, та я й не збирався її оприлюднювати, поки прізвища зі списку Старовойтової не були викреслені з великої політики. Та навіть якщо забути про цю розмову, факт залишиться очевидним. У Росії було чимало вбивств політиків — але все-таки їх важко було назвати політичними, оскільки за кожним із таких убивств прозирали очевидні економічні мотиви. Коли в жовтні 2002 року в Москві вбили магаданського губернатора Валентина Цвєткова чи в Петербурзі — віце-губернатора міста Михайла Маневича — економічне підгрунтя того, що коїться, було зрозуміле і слідству, і громадській думці. Навіть коли в серпні минулого року вбили співголову «Ліберальної Росії» Володимира Головльова, багато хто схильний був пов’язувати його смерть не з опозиційною активністю депутата, а з його багаторічною працею на посаді голови комітету з приватизації в рідному регіоні. І що цікаво — вже в перші дні після вбивства Юшенкова в російських ЗМІ з’явилася інформація, що генеральний прокурор Росії Володимир Устинов, який контролював розслідування цієї справи, дав доручення визначити, чи не можна об’єднати справи Головльова та Юшенкова в одне провадження — тобто в обов’язковому порядку прив’язати смерть Сергія до економіки, до грошей, до чогось далекого від реальних політичних процесів. І — понад те — тоді ж таки в одній з газет з’явилася стаття, що і Старовойтову вбили виключно з корисливих мотивів. І далі викладалася цілком необгрунтована, навіть із погляду першокурсника юрфаку, версія про те, що якомусь тамбовському угрупованню (яке не мало, втім, прямого стосунку до Тамбова, це одна з груп кримінального Петербурга) не сподобалося посилення якихось фірм, із якими співпрацювала Старовойтова. І угруповання пішло на вирішення двох завдань відразу — вбивство «чужого» депутата й викрадення значної суми грошей у сто тисяч доларів, яку нібито привезла з собою Старовойтова на потреби передвиборної кампанії в законодавчі збори міста. Що змінилося в бізнесі після вбивства жінки, яка заощаджувала навіть на дзвінках по мобільному (це вже я можу засвідчити), щоб не дратувати спонсорів своєї партії, і навіть не мала групи прибічників у Держдумі, не кажучи про фракцію, навіщо одному із найбільших кримінальних синдикатів Росії сто тисяч доларів, і чому Старовойтова, яка дружила із санкт-петербурзькими бізнесменами, возила гроші з Москви до Пітера, — цього в статті не пояснюють. Зате роблять чудесний висновок — «як вважають у спецслужбах, історія зі Старовойтовою є ще одним підтвердженням того, що за політику в нас поки що не вбивають» («Время новостей», 22 квітня 2003 року).

Ні, вбивають. Але жертвами політичних кілерів у Росії стають хоч і яскраві, цікаві, але не впливові, явно маргінальні постаті, які навіть не претендують на владу. Це суто російські вбивства. Розслідуватимуть їх ще довгі роки — і навіть якщо знайдуть виконавців, навряд чи розкриють імена замовників. Та цікаве навіть не розслідування вбивств, важливе саме розуміння того, чому ці вбивства відбуваються, чому доля та кілери щадять впливових лідерів, які визначають долі країни. А чи щадять? У Москві періодично виникають чутки про відвернення замаху на того чи іншого великого політика або підприємця. Та за міністром чи главою великої корпорації ведуть постійне спостереження, у нього охорона, служба безпеки, є чимало впливових людей із силових структур, зацікавлених у тому, щоб ім’ярек жив і був здоровий якомога довше. А Старовойтову та Юшенкова нікому було захистити, вони обходилися без охоронців і впливових друзів у спецслужбах навряд чи мали. І гинули біля власних квартир — Старовойтова в під’їзді, Юшенков у дворі, Рохлін — той взагалі на власній дачі, а не десь на мітингу чи в людному місці, де є причина остерігатися випадкового психопата. Ні, їх убивали не психопати, а люди, які знають свою справу. Але вбивали — для чого?

Екс-чемпіон світу із шахів Гаррі Каспаров, коментуючи ситуацію в російському суспільстві на час загибелі Юшенкова, сказав про останні «позиційні бої між КДБ і КПРС». КДБ — якщо проаналізувати, який склад нового російського керівництва на чолі з президентом, що походить зі спецслужб,— битву за владу виграв. Та одночасно з цією перемогою виникла й проблема керованості спецслужб, їхньої відповідальності перед суспільством і — найважливіше — ідеологічної дезорієнтованості. Виявилося, що в спецслужбах працюють люди найрізноманітніших політичних поглядів. І ще виявилося, що, навіть ідучи зі спецслужб у велику політику або ж бізнес, вихідці зі спецслужб не забувають про свої професійні навички та колишні зв’язки. І використовують їх відповідно до власних уявлень про політичні цінності. Отже, чи варто дивуватися, що для тих, хто нічого не забув і нічого не навчився, Старовойтова та Юшенков, Собчак (який помер несподіваною і незрозумілою смертю) і Станкевич — вороги. Та є й інші люди, для яких небезпеку становить генерал Рохлін, що дотримувався прокомуністичних поглядів і створив антиєльцинський Рух на підтримку армії...

Розмірковуючи на цю тему, я зовсім не хочу підвести читача до думки про змову російських спецслужбистів проти окремих політиків або про причетність спецслужб до вбивств депутатів. Однак те, що в Росії немає ефективних суспільних механізмів контролю за діяльністю спецслужб, визнає, мабуть, і найпереконаніший захисник нової російської демократії. Спецслужби не схильні інформувати суспільство про свою активність, суспільство не схильне довіряти спецслужбам і, як і раніше, боїться їх — часто навіть більше, ніж справжніх екстремістів чи мафіозі. І доки все буде саме так, у Росії — і не лише в Росії —відбуватимуться дивні політичні вбивства...