СПРАВЕДЛИВІСТЬ СИЛИ

02 лютого, 2001, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 5, 2 лютого-9 лютого 2001р.
Відправити
Відправити

Найбільш вичерпну характеристику Сполучених Штатів випало почути в день інавгурації Джорджа Буша-молодшого від вашингтонського таксиста...

Найбільш вичерпну характеристику Сполучених Штатів випало почути в день інавгурації Джорджа Буша-молодшого від вашингтонського таксиста. Драйвер-пакистанець, котрий три роки тому приїхав завойовувати Америку, недовго міркував над відповіддю на запитання, чи подобається йому тут. «Країна так собі. Але в ній, на відміну від Пакистану, є система. Тут можна в один день замінити весь уряд, усіх начальників — і нічого не зміниться. Усе працюватиме так, як і працювало».

Системність і прагматичність — таким є рецепт сталості владної вертикалі США. Американський бюрократичний апарат, який масштабами та зовнішньою громіздкістю вельми нагадує радянський, має унікальну спроможність у разі потреби оперативно та безболісно перебудовуватися. Інститут влади подібний до типового щитового котеджу, який легко скласти, так само легко демонтувати й не менш легко перенести в потрібне місце.

«Усе працюватиме так, як і працювало» — непорушна віра американців у непорушність американських устоїв часом викликає щиру заздрість. Так само щиро можна було б дивуватися з приводу волевиявлення американських виборців на останніх президентських виборах. Демократ Білл Клінтон має підстави вважати себе мало не найудатнішим верховним арбітром американської нації. Певна річ, безтурботним правлінням він значною мірою зобов’язаний обставинам. Тоді, коли Білл Клінтон переступив поріг Білого дому, США залишилися єдиною наддержавою світу. Треба було просто не заважати подальшому процвітанню Америки — хоча й це вимагає певного мистецтва. Безумовно, опоненти мали що закинути 42-му президенту США. І мова не лише про адюльтери, а й про серйозніші речі. Зокрема, республіканці знайшли безліч недоліків у зовнішній політиці Клінтона — його критикували за те, що він потурав Єльцину і закривав очі на розгул корупції в Росії. Що не зміг перешкодити різні в Руанді, самовільному вступу Індії та Пакистану в «ядерний клуб» і загостренню палестинсько-ізраїльських відносин, що занадто загравав із Китаєм, що вкрай довго не міг зважитися на «силові прийоми» щодо Багдада та Белграда. Але перелік зовнішньополітичних успіхів не занадто удачливого саксофоніста й ловеласа ще більш вражаючий. А про внутрішню політику годі й говорити — ніколи ще Америка не була настільки благополучною економічно.

Кілька вельми виразних цифр. США не просто світовий лідер за обсягами виробництва, вони — абсолютний лідер: найближчий суперник відстає на 40%. 1999 року внутрішній валовий продукт США становив (не зомлівайте) 9300 млрд. доларів. Американські військові видатки, за деякими даними, становлять 270 млрд. Стільки ж витрачають на «оборонку» шість наступних за списком держав разом узятих. Як справедливо зазначив один американський експерт, «оскільки четверо з цих шести — близькі союзники США, реальна перевага Америки ще більша, ніж показують цифри». Російським яструбам, котрі свято вірують, що РФ коли й не наддержава, то принаймні реальна геополітична противага Америці, — залишається застрелитися від заздрощів.

Та попри це благополучні американці вирішили шукати добра від добра — новим господарем Білого дому став республіканець. Про причини перемоги Джорджа Буша (чи, коли завгодно, програшу Альберта Гора) можна говорити довго. Автор цих рядків схильний погодитися з тими американистами, котрі вважають рецептом перемоги республіканців «системність, прагматичність і передбачуваність». Оскільки республіканців вважають системнішим, прагматичнішим і передбачуванішим політичним кланом, ніж демократи. Саме їхні манери й методи відповідають сподіванням сьогоднішніх американців. Консервативніші, рішучіші й водночас схематичніші бійці загону Буша імпонують обивателю більше, ніж академічні, дипломатичні й дещо м’якотілі виконавці з ансамблю Гора. Америка наїлася добробутом, вона вимагала адреналіну, їй потрібні були герої, яскраві харизматичні особистості, якими ряснів пул «техаського ковбоя». І ще одна деталь — Буш і його соратники мають величезний кредит довіри у військових і військово-промислових колах. У країні, де авторитет військових настільки ж високий, наскільки великий вплив монстрів «оборонки», підтримка армії та ВПК дорогого коштує.

Американці не схожі на нас. Але між їхніми й нашими виборцями значно більше спільного, ніж це здається на перший погляд. Вони так само «ведуться» на примітивний популізм і так само жадають володаря, котрий усе вирішував би за них. Позиція Джорджа Буша-старшого, який колись сказав: «У мене як президента є обов’язки керувати зовнішньою політикою цієї країни так, як я вважаю за доцільне», наскільки можу судити, імпонує середньостатистичному американцю куди більше, ніж записна демократичність Клінтона, котрий напередодні кожного серйозного рішення говорив про необхідність порадитися з народом.

Ні демократи, ні республіканці не заперечують право Америки впливати на все, що відбувається в світі. Але якщо перші подавали це як щиру спробу облагодіяти весь світ за рахунок великої, доброї та мудрої Америки, то другі не приховували, що справжня мета — облагодіяти Америку за рахунок решти світу. І цинічна відвертість республіканців ближча американцям, ніж миле лукавство демократів. Герой рядового айовця, вісконсинця чи пенсильванця — це, приміром, конгресмен-республіканець від штату Техас Річард Армі, який колись привселюдно заявив, що він не поїде в Європу, бо він там уже колись був. Часопис «Forcight Affairs» навів цікаві цифри — приблизно дві третини республіканців, обраних у Конгрес 1994 року, не мали ні закордонних паспортів, ні наміру будь-коли виїжджати за межі США.

До речі, республіканці, за твердженнями низки компетентних джерел, мають неабиякий вплив не лише у військових, а й у дипломатичних колах. І дипломатія «по-республіканськи» у фахівців царини зовнішньої політики викликає більшу симпатію, ніж дипломатія «по-демократичному». Російська преса (якій важко закинути проамериканські настрої) не раз обурювалася безцеремонністю Мадлен Олбрайт при розв’язанні цілого ряду складних геополітичних проблем. Мушу сказати, що безцеремонність «залізної леді» американської дипломатії, була дуже політкоректною порівняно з тим, чого чекають від нинішнього Білого дому. Наведемо одну характерну цитату — прочитайте й відчуєте різницю. Отже, слово Кондолізі Райс — одному з головних зовнішньополітичних ідеологів сьогоднішньої Америки.

«Чинник сили дуже важливий як для Сполучених Штатів, так і для інших держав. Проте багато хто в нашій країні не полюбляє такі поняття, як політика з позиції сили, велика держава тощо… «Національний інтерес» підмінюють «гуманітарними інтересами» або «інтересами міжнародного співтовариства». Уявлення про те, що Сполучені Штати вправі використовувати свою силу лише задля чужого блага чи в ім’я якихось принципів глибоко вкорінено в традиціях Вудро Вільсона й зустрічає відчутний відгук у політиці адміністрації Клінтона. Ясна річ, немає нічого поганого в тому, аби зробити щось на благо всього людства, але це має бути в певному сенсі тільки побічним продуктом (виділено автором). Бо якщо Америка діє, керуючись своїми національними інтересами, то це саме по собі сприяє зміцненню свобод, ринкової економіки й миру в усьому світі».

Жорстко й конкретно. І справді — чого кокетувати, якщо ми й так найдужчі? Правило перше: Америка — єдина наддержава у світі. Правило друге: наддержава завжди права.

І ці два правила слід сприймати як даність. Якщо вчора ви їх забували, то демократи могли м’яко нагадати вам зміст вищевикладених постулатів. Якщо ви їх забудете сьогодні, то республіканці змусять вас їх вивчити й перевірять, як ви справилися з завданням.

Америка — для американців. Решта світу — також. 1998 року Чиказька рада з міжнародних відносин провела соцопитування. Респондентам пропонувалося визначити рейтинг найактуальніших проблем, які стоять перед США. Варіанти відповідей не пропонувалися — опитані визначалися з тематикою самостійно. Про зовнішню політику жоден з американців не сказав ані слова. На запитання «З якими зовнішньополітичними проблемами, на ваш погляд, зіштовхуються сьогодні Сполучені Штати?» 21% стенув плечима. Це була найпопулярніша форма відповіді...

Один американець розповів, що для нього останнім аргументом на користь того, щоб голосувати за Буша, став вдалий (із погляду мого співрозмовника) жарт майбутнього 43-го президента Америки про те, що він обіцяє заощадити масу бюджетних коштів на телефонних переговорах із лідерами інших держав. Цей пасажик переконав мого американського приятеля в тому, що Буш-джуніор має достатнє почуття гумору, достатній патріотизм і достатню сміливість (погодьтеся, не кожен, навіть коли він обіймає посаду лідера найсильнішої країни світу, ризикне так відверто уїсти всіх своїх колег).

Це — деталь. Але таких деталей у виборчій технології (хоч якою примітивною вона не здавалася б декотрим естетам) техаського тріумфатора не бракувало — із них, як із пазлів скрупульозно складалася перемога. Кампанія республіканців була детальнішою — вони блискучі тактики, хоча цілий ряд експертів вважає, що зі стратегією в них справи дещо гірші. Надмірна схематичність і відсутність геополітичного польоту думки (те, що відрізняло демократів), вважають скептики, можуть завтра створити проблему Бушу та його команді. Але ця сама схематичність, ця сама приземленість допомогли їм перемогти.

На кожен випадок життя в республіканців був окремий посібник з експлуатації, написаний ясно й чітко. Одна зі складових їхнього успіху — робота з етнічними групами. Передусім з афроамериканцями, а також із вихідцями з Латинської Америки, чисельність котрих останнім часом різко підвищилася і становить приблизно 10%. Не випадково іспанську мову жартома називають другою державною, і досить часто володіння нею — обов’язкова умова прийому на роботу.

Те, що республіканці ефективніше працювали з діаспорами, — медичний факт. Зокрема й з українською. Наскільки можна судити, етнічні українці в масі своїй голосували за Буша. І це при тому, що команда техаського губернатора жорстоко критикувала адміністрацію Клінтона за допомогу колишнім радянським республікам і давала зрозуміти, що, в разі приходу Буша до влади, доцільність цієї допомоги буде переглянуто, а обсяги її як мінімум урізано. Парадокс? Нічого схожого. По-перше, американські українці при всій своїй любові до історичної батьківщини є громадянами США та платниками податків в американський бюджет. І що далі, то більше вони мали підстав для невдоволення тим, що кровно зароблені ними гроші безтямно проїдаються або осмислено розкрадаються. Помалу приходило й розуміння того, що відносне фінансове підживлення України — не стільки допомога, скільки її імітація. Така собі символічна ознака дружби. Один з інструментів тиску на Росію.

Ну й що з того, що великий друг України Білл Клінтон постійно нагадував про стратегічно важливе розташування України, про її потенційну геополітичну роль, якщо Україною в зовнішньополітичному відомстві займалися ті самі люди, що й Росією? А оскільки без приводу конфліктувати з Москвою в Білому домі вважали за політично недоцільне, то нашу країну фактично зарахували до зони політичних інтересів Росії. Як запевняв російський політолог Микита Ломагін, «зміцненню проросійської зовнішньополітичної орієнтації Вашингтона свого часу сприяли вагання Києва в питанні ядерної зброї, яка залишилася на її території. Перспектива розширення «ядерного клубу» й перетворення України на третю за величиною ядерного потенціалу державу світу була для США набагато небезпечнішою від «локальних розбірок» між Москвою та Києвом з приводу Криму й Чорноморського флоту». Безперечно, американці впливали на російсько-українські відносини — вони робили мінімум необхідного для того, щоб Україна не стала складовою частиною РФ. Оскільки зміцнення Росії за Клінтона вважали таким самим негативним чинником, як і надмірне загострення відносин між Москвою та Києвом.

Один дипломат роз’яснив мені різницю в зовнішньополітичних підходах між республіканцями й демократами приблизно так. Якщо за Клінтона якийсь крок щодо України заведено було робити з певною оглядкою на Росію, то Буш озиратиметься лише на власне відображення у дзеркалі. Якщо певне діяння вважатиметься доцільним з огляду на одвічні американські інтереси, то його обов’язково здійснять. Незалежно від того, що з цього приводу подумають байдуже де — у Москві, Лондоні, Пекіні, Тель-Авіві, Улан-Баторі чи Жмеринці. Республіканці позбавлені ілюзій і схильні позбавляти ілюзій навколишніх.

Про фінансові подачки Вашингтона Києву можна забути. Але замість цього вони можуть і, здається, готові запропонувати щось інше — реальну політичну підтримку. Саме в цьому мене намагалися переконати і деякі дипломати, і ряд представників діаспори. Демократи, за їхніми словами, відстежували ситуацію в Україні, республіканці — хочуть впливати. У політиці вплив усіма доступними методами — не гріх, це лише право. Право сильного. І те, що останнім часом очевидно посилився вплив Москви на Київ, Вашингтонові не може подобатися. Бо, по-перше, це не на користь стратегічним інтересам США в цьому регіоні. І, по-друге, прояв чиєїсь сили не може не дратувати країну, яка небезпідставно вважає себе найсильнішою.

Є й ще один момент. Республіканці категорично не сприймали політики Клінтона щодо Москви, але вони, наскільки можна розуміти, поки що не викристалізували методику власних відносин з Кремлем. Є радикали, котрі гадають, що конфронтація з Росією буде доцільна не лише у світлі неоімперських настроїв у Білокам’яній. Прибічники жорсткої лінії вважають, що виправдане і дозоване напруження в контактах із Москвою струсне Америку, яка дедалі більше вмиротворюється. Одне слово, щоб був стимул жити, потрібна наявність смертельного ворога.

Проте є й поміркованіші. На їхню думку, навіть теоретично повернутися в стан «холодної війни» неможливо за визначенням — надто вже змінився впродовж останніх десяти років світ взагалі і Росія зокрема. Але те, що Росія переходить з категорії «дивного партнера» у статус якщо не ворога, то, щонайменше, «держави, здатної створити для США ряд серйозних проблем», (визначення одного з дипломатів), очевидно.

Хоч би там як, Америка серйозно готується до роботи у Східній Європі. За певними даними, Держдеп, перебудовуючись, має намір кількісно і якісно підсилити посольства в Києві та Москві, збільшивши штат людей, здатних скрупульозно й кваліфіковано збирати, опрацьовувати, систематизувати й аналізувати будь-яку інформацію. Авторитетні представники діаспори, з посиланням на компетентні джерела в республіканських колах, розповідали авторові цих рядків, що очікується поява в Держдепі низки фахівців, добре обізнаних з українською проблематикою, симпатиків нашої країни.

Серйозність намірів республіканців щодо України підкреслювала теза, застосовувана ними під час виборчої кампанії. Критикуючи останні політичні кроки Москви, вони заявляли про необхідність гарантувати безпеку прибалтійських держав, України та інших пострадянських країн. Те, що Україну назвали на ім’я, а не серед «інших», не могло не гріти душу американських українців. Певна річ, це можна назвати піарівським ходом, але слід визнати, що цей хід був точно розрахованим. Тим більше що республіканці мають у США репутацію ділових людей.

Є підстави вважати, що під час виборчої кампанії і представники посольства нашої країни, і представники діаспори активно «працювали» з республіканцями. «Будь-якому політичному рішенню передує колосальна лобістська робота. А кращі лобісти у США — це американські виборці», — резонно зазначив у розмові з кореспондентом «ДТ» посол України у США Костянтин Грищенко.

Лобістську роль української діаспори у США не слід переоцінювати. Але й недооцінювати її було б несправедливо. Одна деталь: американські політологи кілька разів підтверджували, що багато в чому завдяки впливу української, а також польської й угорської общин США було прийняте рішення про розширення НАТО.

Можна припустити також, що значною мірою завдяки впливу американських виборців з українським корінням республіканці змушені займатися українською проблематикою. Зокрема (як засвідчує низка джерел) обговорюється питання про можливість американських інвестицій в українські ЗМІ. Що цілком відповідає республіканському світогляду. Не плекаючи ілюзій з приводу того, що інвестиційний клімат в Україні далекий від досконалості, вони усвідомлюють і те, що фінансова участь в українських мас-медіа дозволить США впливати на ситуацію самим і перешкоджати впливу Росії. Від себе додам, що західні капіталовкладення (хоч як це сумно) на сьогодні чи не єдина для української преси можливість піти з-під адміністративного тиску. Хоча й на берегах Потомаку, і на схилах Дніпра розуміють, що робити це слід було раніше.

Один з американських співрозмовників розповів також про те, що в республіканських колах є люди, котрі вважають, що лише США можуть змусити провести в Україні реальну адміністративну реформу. У Вашингтоні чи не головною причиною неефективності українських реформ і масштабної корупції вважають прогнилу систему управління. Структурні зміни в бюрократичній машині, й санація чиновництва — в інтересах не тільки України, а й США. Американській адміністрації в нинішній політичній ситуації потрібна системна і прогнозована Україна. Тому що це — в інтересах Америки. У здатність української влади самостійно провести адміністративну реформу в Сполучених Штатах, здається, не вірять.

Чи вірять у Вашингтоні в те, що під впливом останніх подій в Україні стануться серйозні політичні зміни? Відвертої відповіді на це запитання ви не почуєте навіть від відвертих республіканців. Вони багато чого ще не розуміють. Але вельми сумнівно, щоб вони обмежувалися простим спогляданням ситуації. Чого не приховує Вашингтон, то це того, що він (на відміну, скажімо, від Москви) не зацікавлений у тому, щоб скандал, пов’язаний зі «справою Гонгадзе» і «касетним скандалом», жеврів. Америці необхідна визначеність, аби будувати подальші відносини з цією країною.

Прагматики-республіканці, наскільки можна судити, вирішили відстежити ситуацію в Києві, щоб визначити, хто виявиться сильніший — Президент чи опозиція. Бушу з товаришами потрібен сильний партнер. Або, принаймні, не слабкий. Одна зі складових перемоги республіканців на виборах — упевненість, що бризкає через край, у власних силах. Як запевняли мене деякі представники діаспори, у силі нинішньої влади у Вашингтоні трохи розчарувалися. І прокучмівська PR-кампанія, за деякими даними, організована в США Віктором Пінчуком і Віктором Медведчуком (днями, кажуть Віктор Володимирович відвідав Сполучені Штати), котрі мають певні небезкорисні знайомства в Америці, судячи з усього, очікуваного ефекту не принесла...

Проте поки немає ніяких підстав вважати, що республіканці вже надають реальну допомогу українській опозиції. Відсутність сильного харизматичного лідера, здатного очолити опір владі, — це вже не американські, це наші проблеми. Відсутність опозиції як системи — це наша біда. Сильна опозиція — предтеча сильної влади. Сильна влада — основа сильної держави. У якій усе працюватиме, як працювало, навіть за умов зміни влади.

А сильний не потребує допомоги. Сильний вправі розраховувати на партнерство.

P. S. Автор дякує фонду «Вiдродження», фонду «Демократичнi iнiцiативи» та посольству України в США за допомогу в організації матеріалу.

Сергій РАХМАНІН

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК