Спекотне літо 2016-го: російський план євразійської інтеграції в дії

Владімір Путін утомився чекати.

На думку Кремля, сукупність російських авантюр за минулі вісім років, починаючи з війни в Грузії і закінчуючи окупацією Криму, вторгненням у Донецьку й Луганську області, а також втручанням у сирійський конфлікт, мали б, нарешті, привести до оголошеного ще 2007-го у знаменитій мюнхенській промові нового світового порядку. А він наразі ніяк не складається.

І якщо грузинський конфлікт, на жаль, у світі дещо підзабутий, то український і сирійський виявилися значно складнішими. Режим санкцій і падіння цін на енергоносії серйозно підривають амбіції Москви на статус другого геополітичного центру, навіть попри показове знищення польських яблук, заборону відвідувати Туреччину та застосування касетних бомб проти цивільного населення Сирії.

Спроби впродовж останніх двох років подати окупацію частини суверенної території України як "свободу волевиявлення народу Криму", довести нескінченними провокаціями "неспроможність нової української влади", розхитати єдність Європи за допомогою привабливих енергетичних проектів на кшталт "Північного потоку-2" так і не увінчалися успіхом. Не допомогла навіть пряма фінансова підтримка правих сил та одіозних політиків у цілій низці країн ЄС.

Санкції на місці, Путін в ефективній ізоляції, Захід розробляє плани протистояння загрозі зі Сходу, підрозділи армій країн НАТО розміщуються вздовж уразливих кордонів блоку. Тому цього року Кремль трохи змінив тактику. Агресія Росії в Донбасі, концентрація військ поблизу кордонів України та бомбардування в Сирії тривають - але без глобальних загострень. Їхнє місце зайняли нові інтеграційні ініціативи Москви. Оскільки з Меркель, Олландом і Обамою ні про що істотне домовитися не вдалося, західний вектор спрямованості зусиль Кремля змінився на східний. Насамперед, у центрі уваги опинилося близьке зарубіжжя - від регіону Чорного і Каспійського морів до Китаю. Апогеєм інтенсивних контактів став серпень, коли впродовж трьох днів відбулися відразу три саміти: лідерів Росії, Азербайджану та Ірану - 8 серпня, Росії і Туреччини - 9 серпня, Росії та Вірменії - 10 серпня. Цим подіям передував візит Путіна до Китаю 25-26 червня, а завершив "євразійський цикл" приїзд Н.Назарбаєва в Сочі 16 серпня. Є підстави вважати, що вся ця активність зовсім не випадкова, а є частиною ширшого плану формування антизахідного євразійського альянсу. 4-5 вересня лідери "великої двадцятки" зустрінуться в Ханчжоу, і для Москви це шанс зміцнити свої позиції як на Заході, так і на Сході. А для цього потрібні вагомі аргументи. Стати ізгоєм у "двадцятці", як це вже сталося з "сімкою", у плани Путіна не входить.

Із цілком зрозумілих причин найбільший резонанс в Україні викликала зустріч В.Путіна і Р.Ердогана в Санкт-Петербурзі 9 серпня, і вона, безумовно, заслуговує на окремий аналіз. Однак з погляду геополітики доцільно розглядати всі ці ініціативи Путіна в комплексі, бо вузли "інтеграційних" відносин поблизу наших кордонів зав'язуються не на жарт.

Якщо трохи відійти від проблем, пов'язаних з агресією проти України, перед Росією в регіоні Чорного і Каспійського морів постало кілька найважливіших завдань. Серед них - не допустити економічної та військово-політичної експансії Заходу, зокрема проникнення НАТО на Кавказ (і це послужило однією з причин війни проти Грузії), унеможливити поширення ісламського екстремізму та сепаратизму в кавказьких республіках РФ, мінімізувати втрати від реалізації проектів поставок газу й нафти з прикаспійських країн на світові ринки і, зокрема, до Європи, відкрити сухопутні ворота через Азербайджан до Ірану й Індії, продовжувати маніпулювати на користь РФ статусом Каспійського моря, забезпечити проходження маршрутів нового "Шовкового шляху" виключно через території країн - союзників РФ. Завдання максимум - нові газові і транспортні маршрути повинні обходити територію України і включати якнайбільше країн ШОС, Митного союзу та інших аморфних утворень.

Для того щоб усі зацікавлені сторони сповна відчули гостроту моменту, починаючи з квітня ц.р. різко загострився конфлікт навколо Нагірного Карабаху, ще раніше "Газпром" повністю припинив закуповувати туркменський газ, у Єревані відбулося захоплення заручників зі стріляниною та жертвами, а 10 серпня в Криму було розіграно грубу провокацію ФСБ, у якій Москва, як завжди без будь-яких доказів, звинуватила Україну. Однак, звичайно, центральним елементом масштабних зусиль Москви - як подарунок долі - стає невдала спроба військового перевороту в Туреччині. Немає жодних підстав стверджувати, що РФ доклала до цього руку - вочевидь, основною рушійною силою путчу були все-таки військові - послідовники Ф.Гюлена, але Москва, поза сумнівом, сповна скористалася ситуацією. "Примирення" Росії і Туреччини готувалося задовго до подій 15 липня. Дуже цікаво, що ключову роль у цьому процесі відіграв Н.Назарбаєв. Саме він особисто погодив текст листа, який Р.Ердоган надіслав Путіну ще в червні. Російсько-турецьке примирення - це взагалі детективна історія. Наприклад, як стверджують турецькі ЗМІ, активну роль у цьому процесі відіграв такий собі Джавіт Чаглар - 72-річний бізнесмен, який нещодавно відійшов від справ. У минулому міністр в уряді С.Деміреля, він розорився і був засуджений у 2004-му до ув'язнення і величезного штрафу. І діяв Дж.Чаглар через свого давнього знайомого - главу Дагестану Р.Абдулатипова, який нібито "має вихід" на помічника Путіна Ю.Ушакова. Якби про значну роль пана Дж.Чаглара не заявив найближчий радник Р.Ердогана І.Калин, можна було б подумати, що все це - вигадки преси. Отже, що ж відбулося в Санкт-Петербурзі?

У турецькій пресі і на сайтах учасників Ізборського клубу цю зустріч називали не інакше як "історичною", хоча історичною в ній була тільки двохвилинна самотність президента Росії, який очікував свого турецького гостя під поглядами фотографів і телекамерами (зазвичай чекають Путіна, а тут така нестиковка!). Швидше, на берегах Неви зустрілися двоє лідерів "візантійського" типу, кожен з яких прагнув вирішити свої нагальні проблеми за рахунок іншого. Жодне з ухвалених лідерами двох країн рішень не було несподіваним. Цілком передбачувано в центрі уваги були питання економіки та безпеки. Путіну необхідні турецькі продукти, ринок збуту для газу і робоча сила на будівництві об'єктів до ЧС-2018, туркам - російські туристи, можливість поновити роботу сотень спільних і чисто турецьких фабрик на території РФ, будівельні підряди, інвестиції у масштабні проекти. На кону десятки мільярдів доларів, однак не це головне. У політичній площині для Росії важливо було розірвати єдність східного флангу НАТО, а для Туреччини - продемонструвати США і ЄС, що західному вектору турецької політики є досить серйозна східна альтернатива. Не дивно, що ще ні туристичний потік з Росії до Туреччини не відновився, ні віз не скасовано, але вже пролунали заяви про можливість закупівлі Туреччиною ракетних комплексів С-400 і розміщення російської авіації на базі Інджирлик. Що ж до дражливої для України теми про поновлення "Турецького потоку", то варто нагадати, що про можливість реалізації однієї гілки цього газопроводу турки говорили ще рік тому. Але якщо тоді в Чорному морі ще стояли плавучі платформи італійської компанії Saipem, з якою в "Газпрому" був контракт на будівництво морської частини "труби", то нині ці судна повернулися до Італії, а Saipem у лютому цього року висунув претензії "Газпрому" на 760 млн дол. Своїх же технологій для подібного будівництва не мають ні турки, ні росіяни.

Ідея залучення Туреччини до євразійських проектів Москви не нова і коріниться в початках 2000-х. Тільки тепер Туреччина набагато більше залежить від торгівлі з ЄС та європейських інвестицій, і важко уявити, що зв'язки з Брюсселем буде принесено в жертву примарним вигодам від співробітництва з Москвою. Та й для Кремля "Північний потік-2" у 55 млрд кубометрів значно важливіший не те що за "Турецький потік", а й за давно обіцяну "Силу Сибіру". Той факт, що Польща ефективно заблокувала "Північний потік-2", означає, що найближчим часом риторика РФ зрушиться у бік проектів з турками, які, безперечно, вимагатимуть додаткових знижок на газ і відмовляться будувати другу гілку. У свою чергу, будівництво лише однієї з них вирішує для Кремля тільки одне завдання - обійти Україну, однак цього явно недостатньо, щоб у буквальному значенні слова втопити в Чорному морі кілька мільярдів у дуже стислі строки.

Плачевною залишається ситуація і з проектом будівництва атомної станції в Аккую. Минуло п'ять років від початку робіт, однак на сьогодні єдиним активом проекту є Denizbank, який "Сбербанк России" придбав за 3,5 млрд дол. іще у 2012-му для фінансування робіт на загальну суму 22 млрд дол. На місці станції - рівний майданчик, хіба що проведено деякі роботи на морському терміналі. Будівництво станції Аккую практично заморожене, через те що в російських підрядників виникли серйозні фінансові труднощі (аж до оголошення про можливість продажу 49% підприємства), відсутнє остаточне екологічне обґрунтування проекту, і немає відповідей на запитання, хто і як постачатиме паливо, що робити з відпрацьованими ТВЕЛами й можливими ядерними відходами, і який сценарій на випадок, якщо виникне позаштатна ситуація на кшталт чорнобильської або фукусімської, адже в трьохстах кілометрах Анталія.

Певний прогрес, який спостерігався після зустрічі в Санкт-Петербурзі, було зафіксовано на сирійському напрямку. Для Туреччини критично важливо отримати можливість завдавати прямі авіаудари по позиціях бойовиків у північній Сирії, а зробити це без згоди РФ неможливо. Анкарі також будуть дуже корисні зв'язки Москви з курдами, яких, зрозуміло, у Кремлі використовують лише як інструмент тиску на турків. Консультації із цих питань розпочалися наступного дня після зустрічі президентів. Ще ніхто ні про що не встиг домовитися, а в турецьких ЗМІ вже з'являлися заголовки на кшталт "Росія, Туреччина та Іран - ключові країни у владнанні сирійської кризи". Цікаво, як згадані "ключові" країни шукатимуть вихід з кризи, коли взяти до уваги принципові розбіжності між деякими з вершин цього трикутника щодо майбутнього режиму Асада. Утім, російські бомбардувальники вже встигли показово атакувати Daesh з аеродромів в Ірані, що стало можливо після серії російсько-іранських контактів, найголовніший з яких, на вищому рівні, відбувся в Баку.

На відміну від зустрічі в Санкт-Петербурзі, бакинський саміт лідерів РФ, Ірану та Азербайджану експерти журналу Foreign Policy назвали не "історичним", а "рідкісним". Справді, донедавна його учасники воліли - з різних причин - зустрічатися у двосторонньому форматі. Зустріч трьох президентів відбулася з ініціативи І.Алієва і готувалася впродовж кількох місяців, у тому числі й на рівні міністрів закордонних справ. Експерти розходяться в думці, що саме послужило спонукальним мотивом для президента Азербайджану стати її ініціатором. Серед причин називають насамперед різке погіршення економічної ситуації у зв'язку з падінням цін на енергоносії (цього року очікуване падіння ВВП оцінюється у 3,5%, дефіцит бюджету 15%), різке загострення ситуації в Нагірному Карабасі, а також побоювання, що ісламські бойовики можуть проникнути в країну з півдня.

Для Росії зустріч у Баку мала вирішити відразу кілька завдань. По-перше, це зміцнення "євразійського" альянсу Росії та Ірану, відкриття торгового шляху "Північ-Південь" через Азербайджан та Іран до Індії (йдеться про будівництво залізниці Казвін-Решт-Астара), інтеграція електричних мереж Росії та Ірану. По-друге, це втягування Азербайджану в регіональні енергетичні проекти на кшталт постачання газу в північний Іран (досі це робив Туркменистан, однак з погляду Москви зовсім не зайвим буде продемонструвати незгідливому Г.Бердимухамедову, що без нього можна обійтися). По-третє, забезпечення єдиної позиції трьох країн щодо сирійської проблеми та статусу Каспійського моря. Азербайджан, дуже розчарований "правозахисною" критикою з боку ЄС і відходом з ринку західних енергетичних компаній (тільки за останній рік пішли Exxon, Total та Statоil), нещодавно уклав нові договори про експорт нафти через Новоросійськ і, за допомогою свопівських операцій, через нафтові термінали південного Ірану. Однак Азербайджану потрібні інвестиції, і Росія, на відміну від Заходу, їх обіцяє. Для Росії глибше проникнення російського капіталу в Азербайджан та Іран може також неабияк придатися, якщо раптом на порядку денному постане питання про приєднання Ірану до проекту ТАНАП.

Якщо Росії вдається успішно блокувати Туркменистан через "статус Каспійського моря" і невирішені "шельфові" проблеми з Азербайджаном, то Іран уже має чималі експортні можливості до Туреччини, і їх розширення Москва допустити не може. Турецький ринок у 27 млрд кубометрів є реальним джерелом надходжень до російської скарбниці, яка помітно худне, та й європейські споживачі не повинні відвикати від російського газу. Якщо сам по собі ТАНАП потужністю 16 млрд кубометрів не є серйозною загрозою російським інтересам, то приєднання Ірану може зробити його таким. За підсумками бакинського саміту стало ясно, що І.Алієв готовий іти назустріч сусідам - як південним, так і північним. Однак при цьому він однозначно заявив про необхідність прогресу в питанні Нагірного Карабаху. Відтак за дивним збігом обставин з'ясувалося, що В.Путін уже запросив президента Вірменії С.Саргсяна до Москви.

Російсько-вірменський саміт особливо барвисто змалював О.Дугін у своїх коментарях на телеканалі "Царьград". На його думку, візит С.Саргсяна став логічним завершенням "тижня Великої геополітики", який увінчує побудову "нової геополітики" і результати якого важливі на "десятиліття". Цей фашиствуючий "стратег" не посоромився прямо висловити те, про що мовчали політики й ЗМІ: Росія любить вірменських братів і ніколи їх не зрадить, однак "малим" державам негоже опиратися волі "великих", а тому "Вірменія повинна пристати на план Лаврова про передачу Баку п'яти районів, не вимагаючи за це надто високої та нереалістичної ціни. Головна ціна - безумовна гарантія безпеки й життя вірменів з боку Росії.

Сама ідея поміняти російських братів на американських хазяїв буде самовбивчою. Ніде американці не змогли забезпечити територіальної цілісності своїм васалам і маріонеткам. Тим паче на пострадянському просторі. Тож краще навіть не намагатися. Якщо Єреван погодиться з планом Лаврова, побудову нової геополітики буде завершено". Важко заперечувати, що вступ Вірменії до Митного союзу став безсумнівною перемогою Кремля, однак згідливість Єревана щодо "плану Лаврова" все-таки коштуватиме білокам'яній додаткових зусиль. Ідеться про широкий пакет економічних проектів, які мають завершити процес "інтеграції" братньої країни, яка і так у критичній залежності від Росії.

Саме ця доведена до абсурду ідея "спільності" та всебічної пострадянської "інтеграції" найактивніше просувається в російському інформаційному просторі, і не має значення, про що йдеться, - про православ'я, "слов'янське" коріння, "славне радянське минуле" чи про економіку. Тому цілком зрозуміло, що "просування інтеграційних процесів на євразійському просторі" стало основним предметом розмови Н.Назарбаєва і В.Путіна в Сочі, що відбулася 16 серпня. Зрозуміло, у заявах для преси не обійшлося без подяк на адресу казахського лідера за сприяння у примиренні з Туреччиною та обговорення планів Китаю щодо реалізації нового "Шовкового шляху". Росія і Казахстан повинні діяти разом - такий був лейтмотив економічної частини переговорів. У заяві для ЗМІ Н.Назарбаєв назвав відносини з Росією "зразковими". Само собою зрозуміло, що Казахстан, як і Азербайджан, виступав і виступає проти антиросійських санкцій, хоча відносини Москви й Астани всередині Митного союзу не можна назвати безхмарними. Президент Казахстану відвідав Анкару з коротким візитом прямо напередодні візиту Р.Ердогана до Санкт-Петербурга, і цілком очевидно, що не двосторонні відносини були в центрі цих переговорів.

Картина геополітичних побудов Росії була б неповною без Туркменистану. На жаль, на даному етапі відносини між лідерами цих країн залишають бажати кращого. Незгідливість президента Туркменистану Г.Бердимухамедова з приводу ціни на газ уже коштувала йому розриву відносин із "Газпромом", який почав закуповувати такі самі обсяги газу в Казахстані й Узбекистані. Однак погіршення економічної ситуації диктує свою логіку, і ось 9 червня Ашгабат відвідав міністр оборони РФ С.Шойгу - уперше за 25 років. Його прийняли на найвищому рівні, і С.Шойгу поділився з лідером мирної країни стурбованістю Росії проблемами міжнародного тероризму і запропонував допомогу у зміцненні обороноспроможності Туркменистану. Він заявив, що багато в чому відносини двох країн залежать від рівня взаєморозуміння лідерів, а особливу заклопотаність Москва відчуває у зв'язку з активізацією бойовиків у чотирьох прилеглих до Туркменистану провінціях Афганістану. У відповідь Г.Бердимухамедов заявив, що чекає В.Путіна в гості ще цього року. Цікаво, чи зросте стурбованість Ашгабата проблемами тероризму ще до цієї зустрічі?

Отже, стає очевидно, що у великій шаховій партії на просторах Євразії Росія рішуче вступила в активну фазу боротьби за право називатися наддержавою. На думку В.Путіна, незгідливий і впертий Захід повинен нарешті усвідомити, що відносинам з ЄС і США є досить реальна альтернатива. Євразійський альянс, який вибудовується за участі основних енергетичних і транспортних гравців, може стати альтернативним центром тяжіння для багатьох держав Азії, надавши тим самим зусиллям Москви сенс і мету. Очевидно, що в кожній з ланок цього "ланцюга" є безліч нюансів, які вимагають пильної уваги, та й ресурси РФ уже вичерпуються, однак саме в найближчі два роки буде отримано відповідь на запитання, наскільки міцно Росія "встала з колін" на ноги. Україна може і повинна зіграти на наявних економічних протиріччях між учасниками процесу, забезпечивши таку взаємодію з основними гравцями, яка унеможливить ігнорування наших інтересів, оскільки вони збігатимуться з інтересами компаній Китаю, Туреччини, Туркменистану, Казахстану, Ірану, Азербайджану. Наша додаткова й незаперечна перевага - це відносини, що активно розвиваються, з Європейським Союзом, який виступає найважливішим фактором економічних і політичних процесів на континенті, навіть попри дуже складні внутрішні процеси на кшталт Brexit. Концепція економічної безпеки через активне залучення цільових інвестицій може і повинна стати важливим доповненням до зусиль президента і МЗС для політичної протидії Москві та спробам побудувати "новий світовий порядок" по-кремлівськи, в якому Україна буде маргіналізована з погляду основних транспортних та енергетичних потоків. У нас є потенціал стратегічної взаємодії з країнами регіону, маємо лише його реалізувати.