Спадщина Сіндзо Абе

Прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе дочасно залишив посаду. Причина — проблеми зі здоров'ям.

Виразковий коліт, на який політик страждає з дитинства, 2007 року вже змушував його піти у відставку, всього за рік по тому, як він зайняв прем'єрське крісло. Після шести років політики «обертових дверей», яка запам'яталася щорічною зміною керівництва, а відтак відсутністю стабільності та тяглості політики в країні, у 2012 році Абе повернувся у прем'єрський кабінет. Його прем’єрське довголіття, — а Сіндзо Абе пробув у кріслі прем'єр-міністра найдовше в історії Японії — дозволило досягти політичної стабільності в країні та впливу на міжнародній арені.

Водночас це довголіття не завжди означало підтримку діяльності прем'єра. Навпаки, його неодноразово звинувачували у фаворитизмі та покровительстві. А зниження політичного рейтингу через обвинувачення в земельних махінаціях близького оточення Абе навіть змусило піти на розпуск парламенту і проведення у 2017 році дострокових виборів, щоб відновити вотум довіри.

Вийшовши у дочасну відставку, Сіндзо Абе залишив низку незакінчених ключових справ. За роки прем'єрства він намагався вирішити всі найскладніші зовнішньо- та внутрішньополітичні проблеми Японії, однак амбітні цілі Абе у багатьох важливих питаннях залишилися незавершеними. Без них досягнення японського прем'єр-міністра у зміцненні обороноздатності країни, зниженні рівня безробіття завдяки створенню чотирьох мільйонів робочих місць, посиленні ролі Японії в міжнародних відносинах залишаються половинчастими.

Прем'єр-міністр зміг централізувати повноваження з прийняття рішень у межах власної посади, створивши 2013 року Раду національної безпеки та оборони. Завдяки новій інституційній архітектурі йому вдалося координувати прийняття законопроєктів, пов'язаних із безпекою та обороною, зокрема Закону про державну таємницю і положень, які дозволяють японським Силам самооборони брати участь в операціях колективної безпеки та мати ширше коло для маневрів за межами країни.

Крім того, було збільшено оборонні витрати країни на 13%, розроблено гнучкішу оборонну доктрину, закуплено нове військове обладнання, що посилило військово-технічні можливості країни у протидії Китаю та КНДР. Однак йому так і не вдалося змінити основного запобіжника від створення «сухопутних, морських і військово-повітряних сил, як і інших засобів війни» — статтю 9 — внесенням змін до пацифістської післявоєнної конституції і закріпленням статусу Сил самооборони в основному документі, та реалізувати тим самим важливе політичне завдання Ліберально-демократичної партії, яку він очолює.

Удар пандемії COVID-19 знівелював здобутки політики стимулювання економіки, яка вийшла на траєкторію стійкого економічного розвитку після двох десятиліть дефляційного спаду. Економічна політика Абе, яка отримала назву «Абеноміка», базувалася на трьох стрілках: пом'якшенні монетарної політики, бюджетному стимулюванні та структурних реформах. І якщо перші дві принесли початковий успіх, то втілити реформи третьої стрілки, спрямовані на переформування економіки в країні з тягарем жорсткої демографічної кризи, виявилося нелегко.

Пандемія ще більше оголила слабкі сторони японської економіки, яка, за показниками минулого кварталу, ввійшла в рецесію. Це попри те, що уряд країни впродовж тривалого часу намагався уникати жорстких карантинних заходів і обмежень, аби послабити негативні наслідки для економіки, через що зазнавав різкої внутрішньої й міжнародної критики.

Тим часом успіхи Сіндзо Абе на міжнародному рівні більш помітні: він здобув славу прибічника вільної торгівлі, підтримавши Всеосяжну і прогресивну угоду про Транстихоокеанське партнерство навіть після виходу з неї Дональда Трампа, уклавши угоди про економічне партнерство з ЄС, взявши участь у переговорах із питань забезпечення вільної торгівлі в Азійсько-Тихоокеанському регіоні під назвою «Регіональне всеосяжне економічне партнерство». Але прагматизм Абе дав збій, коли справа торкнулася «білих плям» у відносинах із Південною Кореєю.

Суперечності між двома сусідніми країнами, які зазвичай торкалися територіальних проблем і різного трактування історії, перекинулися на торгові відносини. Країни зчепились у жорсткій торговельній війні після рішення Верховного суду Південної Кореї про стягнення компенсацій з японських компаній, які використовували примусову працю корейських робітників під час Другої світової війни.

В умовах посилення невизначеності у світі, зростання ядерної загрози з боку КНДР та тиску Дональда Трампа на обох союзників США в Азії, сторони мали б шукати більше об'єднуючих факторів для протидії регіональним і глобальним викликам, а не сперечатися навколо давноминулих подій. Але тріщина у відносинах залишилась і досі, хоча країни згодом владнали ситуацію.

Попри непередбачуваність американського президента, японському прем'єр-міністру вдалося налагодити з ним особистісні відносини. Це, на думку багатьох експертів, дало можливість Японії уникнути торговельної війни зі США, підписавши нову торгову угоду, в якій японська сторона все ж таки була змушена піти на певні поступки (зокрема, 90% сільськогосподарської продукції Сполучених Штатів ввозитимуться без мита або за преференційним тарифним режимом), щоб не допустити обмежень імпорту японської продукції на американський ринок.

Гучніше звучали вимоги підвищити вчетверо витрати (нині вони становлять 2 млрд дол.) на утримання 50 тисяч військових, які перебувають на території Японії. Термін договору спливає в березні наступного року, тож цілком імовірно, що ним опікуватимуться вже нові політичні обличчя.

На тлі невизначеності політики Дональда Трампа щодо Азії та стратегічних амбіцій Китаю, прем'єр-міністр Абе вклав чимало дипломатичної енергії та політичного капіталу в консолідацію впливу Японії в Південно-Східній Азії, посилення партнерських відносин із Індією та Австралією, укладення оборонних угод із країнами Південно-Східної Азії, в посилення та гармонізацію економічної і безпекової політики в Тихому та Індійському океанах. До речі, запропонована Абе у 2007 році концепція Вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону була підхоплена Сполученими Штатами і стала важливим інструментом протидії Китаю з боку США із залученням провідних регіональних гравців.

Традиційне союзництво зі США не заважало Сіндзо Абе балансувати серед конкуруючих інтересів Сполучених Штатів, Китаю та Росії. Політичне охолодження у китайсько-японських відносинах, викликане насамперед нерозв'язаною територіальною суперечкою за острови у Східно-Китайському морі, мав перервати весняний візит Сі Цзіньпіня до Токіо.

Сторони надавали цій події великого значення, намагаючись відкрити нову еру у взаємовідносинах, однак пандемія коронавірусу змінила плани, і візит перенесли на невизначений термін. Тим часом у двосторонніх відносинах знову з'явилася невизначеність через прийняття КНР закону про національну безпеку для Гонконгу та недавнє «вторгнення» китайських кораблів у територіальні води спірних островів Сенкаку (китайська назва Дяоюйдао).

Однак на тлі всіх розчарувань Сіндзо Абе найбільш особистим і глибоким залишається питання повернення Північних територій, які зараз належать Росії. Японський прем'єр-міністр на могилі свого батька (колишнього міністра закордонних справ Сінтаро Абе, який доклав чимало зусиль до вирішення цієї проблеми за часів СРСР) поклявся зробити все можливе, аби завершити його справу.

Абе змінив жорсткий підхід японської зовнішньої політики вимог про повернення чотирьох островів на терпляче впровадження елементів «м'якої сили», віддаючи перевагу поступовому розвитку співпраці в різних сферах, фрагментованому підходу до повернення островів («можна почати з двох найменших»), а також вибудовуванню довірчих відносин із Владіміром Путіном. Однак догма «друга Сіндзо» про те, що «росіяни цінують дружбу, відвертість і обов'язково дотримуються слова», у відносинах із російським президентом підвела.

Путін вдало маніпулював майже маніакальним прагненням Сіндзо Абе досягти прориву у вирішенні проблеми спірних островів, не маючи реального наміру повертати їх Японії. Натомість в особі японського прем'єра він здобув важливу підтримку, коли лідери західних країн оголосили йому бойкот після анексії Криму та окупації Донбасу.

Здавалося б, ситуація з Кримом мала ще більше зблизити Україну і Японію наявністю спільних проблем, особливо зважаючи на візит Сіндзо Абе у 2015 році: він став першим прем'єр-міністром Японії, що відвідав Україну після здобуття незалежності. Під час відвідин Києва Абе пообіцяв фінансову і політичну підтримку Україні, але не дружбу проти Росії.

Японія єдина з азійських країн запровадила антиросійські санкції, активно фінансує проєкти з відбудови Донбасу, тільки нинішнього року вклавши в них 4,2 млн дол. допомоги, але в певних колах досі лунають нарікання на невикористаний потенціал відносин, якому заважав російський фактор. Однак важко сказати, чи могла б Україна домогтися жорсткішої реакції Японії, зважаючи на ті обставини, які пов'язували Абе з Росією.

В умовах, коли ілюзії стосовно повернення Путіним островів поступово розвіюються навіть у найбільших оптимістів, очевидно, що новий прем'єр-міністр уже не надаватиме відносинам із Росією такого великого значення, навіть якщо належатиме до табору Сіндзо Абе. Поки що прем'єрські перегони в Японії тільки набирають сили. Японський прем'єр-міністр не подбав про наступника, тож кандидатів обиратимуть із чималого списку в середині вересня.