Союз заради Середземномор’я чи Середземномор’я заради Франції?

«Ми мріяли про це, і нині Союз заради Середземномор’я став реальністю… європейська та середземноморська мрії є нерозривними», — так пафосно-щиро прокоментував практичне втілення власної ідеї президент Франції Ніколя Саркозі.

Минулого тижня в Парижі відбувся перший саміт нової міжнародної організації — Союзу заради Середземномор’я (Union for Mediterranean), ініціативу створення якого понад рік лобіював Ніколя Саркозі. І хоча в більшості вітчизняних джерел назва організації подається як Середземноморський Союз, усе-таки коректніше вживати менш благозвучну версію, винесену в заголовок: адже за дискусіями навколо назви проекту криється концептуальна суперечка, що супроводжувала весь процес його становлення. Первісна пропозиція Саркозі звучала саме як Середземноморський Союз (Mediterranean Union) — за очевидної співзвучності з Європейським Союзом (European Union), що навіювало думки про створення організації, конкурентної ЄС.

Проект від самого початку був покликаний об’єднати країни ЄС і держави, що мають вихід до Середземного моря. На думку Ніколя Саркозі, Середземноморський Союз мав тісно співробітничати з Європейським Союзом, і з часом обидва об’єднання могли б навіть створити спільні інститути. Такий підхід наразився на опір Німеччини, і Франція була вимушена переглянути низку положень документа, у тому числі й первісну назву. Парижу довелося істотно вихолостити проект і розширити склад учасників, доєднавши до середземноморських членів Євросоюзу всі країни — члени ЄС, щоб не створювати навіть гіпотетичної можливості конкуренції двох союзів. Так урешті сформувався підтриманий Німеччиною компроміс, що оформився в рішення саміту ЄС 14 березня цього року, коли в Брюсселі було ухвалене формальне рішення про перетворення Барселонського процесу на Союз для Середземномор’я.

Отже, Союз заради Середземномор’я перебирає на себе всю спадщину Барселонського процесу, розпочатого 1995 року, метою якого було сприяти регіональному співробітництву в Середземноморському регіоні, створенню режиму вільної торгівлі, економічним реформам, зростанню інвестицій, подоланню актуальних місцевих проблем — таких як бідність та нелегальна міграція. Учасниками Барселонського процесу спочатку були Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Ма­рокко, Палестинські території, Сирія, Туніс і Туреччина. У 2007 році до них приєдналася Мавританія. Лівія мала статус спостерігача.

Середземноморське співробітництво — непроста тема для ЄС. З одного боку, ці країни після відмови Марокко в далекому 1987 році (ця країна подавала офіційну заявку на членство в ЄС, яка була відхилена за «географічним критерієм») вже не мають наміру і підстав ставити питання про можливість членства в ЄС навіть у віддаленій перспективі. З іншого боку, амбітний Барселонський процес, за визнанням усіх сторін, не привів до очікуваних позитивних результатів: реформи в країнах Магрибу є несистемними й вибірковими, бідності не подолано, стабільності не додалося, зони вільної торгівлі фактично не створено. Зберігається істотний дефіцит довіри між ЄС та окремими країнами Південного Середземномор’я, особливо Лівією.

Невдачі Середземноморської політики ЄС є очевидними, особливо на тлі того факту, що протягом останніх десяти років через фінансовий інструмент ЄС для потреб регіону MEDA було витрачено значно більше коштів, ніж на всю східну політику ЄС (програма TACIS). І нині в затвердженому бюджеті ЄС на співробітництво в басейні Середземномор’я на період з 2007 по 2013 рік виділено 16 млрд. євро, що перевищує суму, призначену всім східним сусідам (включно з Україною) разом узятим у рамках Інструменту європейського сусідства і партнер­ства (ENPI).

Проте середземноморські партнери не задоволені як загальним підходом Євросоюзу до регіональних проблем, так і обсягами фінансування. На одній з нещодавніх конференцій високого рівня з питань європейського сусідства, високопоставлений єгипетський чиновник відверто заявляв представникам ЄС: мовляв, якщо хочете, щоб ми залишались у вашій орбіті й виконували ваші пріоритети, платіть за це! Цей же посадовець навів абсолютно непорівнянні цифри фінансової допомоги його країні з боку Європейського Союзу і з боку Сполучених Штатів (звісно, на користь останніх). І Єгипет, і ще більшою мірою Ізраїль, і деякі інші країни регіону відчувають і використовують у своїх інтересах значно більше зацікавленість США, ніж аналогічні намагання країн ЄС.

Багато хто в регіоні сприймає запропонований союз як нав’язування штучної ідентичності, яка не пов’язана ані з цивілізаційними, ані з геополітичними, ані з соціокультурними чинниками. «Ми не середземноморці, ми — араби», — говорять представники країн Магрибу, тим самим підкреслюючи свою відмінність від європейців і брак ентузіазму втілювати новостворювану «середземноморську ідентичність» та грати в «геополітичні ігри» Парижа.

Крім того, розвиток середземноморського діалогу і далі затьмарюється невирішеним палестино-ізраїльським конфліктом, дискусії навколо якого традиційно заводили європейсько-середземноморські заходи в глухий кут через неможливість досягти консенсусу. В останні роки цей «традиційний» регіональний конфлікт доповнився перманентним гострим протистоянням між Ліваном та Сирією.

Африканські партнери переважно говорять про подолання бідності та пряму допомогу найзлиденнішим верствам населення як про обов’язок багатих країн перед бідними, про нерівні умови конкуренції та невирішені питання доступу продукції бідних країн на місткий ринок благополучного Євросоюзу. Представники ЄС, у свою чергу, наголошують на неефективності управління, недбалому використанні, а то й розкраданні, міжнародної допомоги, про нездоланну корупцію, про необхідність боротьби з нелегальною міграцією. Спільних точок дотику не так уже й багато — їх незрівнянно менше, ніж у відносинах Європейського Союзу зі східними сусідами, зокрема Україною, де основою співробітництва є (у той чи інший спосіб) інтегрування сусідів у спільний ринок, спільний соціальний і політичний простір.

Особливе місце в порядку денному Союзу заради Середземномор’я посідає Туреччина. Тривалий час керівництво цієї країни демонструвало відвертий скепсис стосовно проекту, оскільки вважалося, що неформальною метою нової організації буде створення інституційної альтернативи членству Туреччини в Євросоюзі. Лише коли в процесі франко-німецьких консультацій ідея союзу була значно видозмінена, а Туреччина отримала запевнення, що створення нової організації жодним чином не стосується переговорів про вступ до ЄС Туреччини, її застереження були в основному зняті. Однак до останнього дня Саркозі особисто переконував турецького прем’єр-міністра в необхідності взяти участь у паризькому саміті, що йому зрештою вдалося. У підсумковій декларації паризького саміту навіть було окремо констатовано, що проект союзу не є альтернативою стратегії розширення ЄС та переговорам про членство, що підтверджується також присутністю в союзі Хорватії, яка перебуває на фінальних етапах переговорів про членство в ЄС.

Отже, започаткованому Союзу заради Середземномор’я доведеться «розгрібати» численні питання, що дістались йому у спадок від не надто успішної історії Середземноморської асоціації.

Що ж до самого саміту, то його можна вважати вельми представницьким і помірно успішним: були представлені 43 дер­жави Європи, Північної Африки та Близького Сходу, глави і члени урядів усіх 27 держав ЄС, а також керівництво країн «середземноморської дуги» від північної Африки до Балкан. Сторони домовилися регулярно проводити зустрічі на найвищому рівні «для сприяння миру, безпеці та добробуту в регіоні».

Королі Йорданії і Марокко, не приїхавши на захід особисто, прислали своїх офіційних представників, а лівійський лідер Муаммар Каддафі бойкотував саміт, закликавши зробити це й інших. Проте на його заклик не відгукнулися, хоча керівництво Алжиру коливалося до останнього моменту. Лівія за Каддафі навряд чи стане учасником Союзу заради Середземномор’я (вона фактично не брала участі й у попередньому Барселонському процесі) — надто багато країн — членів ЄС мають із Лівією недружні відносини.

На саміті були присутні президент Сирії Башар Асад і новий президент Лівану Мішель Сулейман. Перед цим Асад і Сулейман зустрілися особисто. Ніколя Саркозі, який виступав у ролі посередника при налагодженні відносин між Сирією та Ліваном, відзначив: «Для Франції це історичне досягнення». Саркозі також провів переговори з турецьким прем’єр-міністром Реджепом Тайіпом Ердоганом, а також виступив організатором зустрічі лідерів Палестини та Ізраїлю — Махмуда Аббаса та Ехуда Ольмерта, під час якої ізраїльській лідер пообіцяв відпустити частину палестинських в’язнів.

Підготовка заключної декларації продемонструвала недовіру, що панує між країнами регіону. Найбільше суперечок викликало формулювання щодо Близького Сходу. Глави держав та урядів домовилися лише загалом підтримати ізраїльсько-палестинський мирний процес. Натомість згадку про утворення держави Палестина підтримали не всі. Можна лише уявляти, яка дискусія з цього питання точилася за зачиненими дверима саміту. Те саме стосується й обговорення лівансько-сирійського конфлікту.

Учасникам зібрання вдалося домовитися про шість конкретних проектів, зокрема щодо очищення моря, використання сонячної енергії, підтримки студентських (поширення програми Erasmus на середземноморські країни) та наукових обмінів, будівництва автобанів.

Інституційне рішення передбачає, що в організації діятимуть два співголови строком на два роки: один від ЄС і один від інших середземноморських країн. Буде сформовано також секретаріат з двадцяти співробітників. Саміти проводитимуться один раз на два роки. При цьому додаткового фінансування проекту з бюджету ЄС на період до 2013 року не передбачається — усі заходи здійснюватимуться в рамках вже затвердженого кошторису Євросоюзу на нинішню семирічну перспективу. Втім сторони, як зазначено в підсумковій декларації саміту, сподіваються на приватні інвестиції, внески інших країн та міжнародних фінансових інституцій.

Створення Союзу заради Середземномор’я є дипломатичним успіхом Франції, що, безумовно, вдало відтіняє песимістичний старт французького головування в ЄС, пов’язаний із провалом ірландського референдуму щодо Лісабонської угоди. Власне, успішно втілена масштабна ініціатива вже на старті головування в ЄС засвідчує, з якою серйозністю нинішня Франція ставиться до свого європейського лідерства і як ґрунтовно керівництво країни готувалося до свого піврічного терміну європейського «президентства».

Однак поряд із посиленням міжнародної ваги Парижа даний проект передбачає і зростання відповідальності за вирішення великого масиву проблем, які, вочевидь, не підлягають швидкому розв’язанню. У разі невдачі чи стагнації проекту більша частина відповідальності ляже на французьку сторону. Навряд чи Середземноморський регіон є тим полем, де можна отримати серйозні дипломатичні дивіденди в найближчій перспективі. Втім, великого вибору Франція не має — адже йдеться про історичний регіональний пріоритет та природну сферу національних інтересів. Принаймні одне завдання паризький саміт виконав: як заявив президент Франції, сторони «більше дізналися одне про одного».