Смерть у кіно

Дев’ять років, які за рішенням Міщанського суду Москви повинні будуть відсидіти в колонії загального режиму Михайло Ходорковський і Платон Лебедєв, стали шокуючою цифрою і для російської громадськості, і для Заходу. Про вирок Ходорковському публічно висловився — рідкісний випадок у російсько-американському діалозі — президент Сполучених Штатів, підкресливши: цей вирок був відомий ще до оголошення його в суді. Залежність рішення суду від влади ніким практично не заперечується, тільки одних лякає тотальна відсутність незалежного правосуддя, а інші радіють, бо інакше, якби не диктат влади, то «олігархи» просто купили б усю систему й були б непідсудні. А так, на перший погляд, підсудні, принаймні якщо на те є воля президента. І все-таки дев’ять років — досить довгий термін, аби відмовитися від політичних дискусій і подивитися на справу Ходорковського з людської точки зору — адже це вже не просто полеміка, це реальність перекресленого життя. Так буває, коли йде якась не зовсім зрозуміла сторонньому гра, і тобі весь час здається: це саме гра, а не щось інше, і раптом вона закінчується зовсім неігровим результатом — щось на кшталт справжнісінької смерті в ігровому кінофільмі. Приблизно це й пережило російське суспільство, дізнавшись про вирок Ходорковському. Відразу ж розпочалися коментарі: у рамках закону, поза рамками, підтасовані факти, обгрунтований вирок... Адвокати заявили про те, що вже найближчим часом подадуть апеляцію, а Генеральна прокуратура — про готовність висунути Ходорковському й Лебедєву нові обвинувачення. І це також не сенсація: ще кілька місяців тому я розмовляв про справу Ходорковського з одним із провідних російських політиків і він пояснив мені, що навіть коли ця, перша справа, і розсиплеться, то у влади є час і можливість підготувати нову, уже бездоганну з юридичної точки зору справу й запроторити Михайла Ходорковського в буцегарню на термін, набагато триваліший, ніж дев’ять років. І запроторити за умови збереження обличчя: приміром, Верховний суд виправдовує Ходорковського по нинішній справі, скасовує вирок, а в цей час уже йде новий процес із новими, цього разу вже незаперечними доказами, — а ви ще сумнівалися в російській законності! Отож, з політичної точки зору, результат процесу можна було б назвати тріумфом влади над бізнесом, ще одним етапом у побудові в Росії керованого державного капіталізму з обличчям Володимира Путіна...

Можна було б, якби не одна зустріч, що, на перший погляд, не має ніякого стосунку до процесу над опальним олігархом. Її показало Російське телебачення за кілька днів до оприлюднення вироку Ходорковському й Лебедєву.

Це була зустріч президента Росії та губернатора Чукотки. Звичайна протокольна зустріч, яких безліч проводить перед об’єктивами телекамер Володимир Путін — якщо не знати, звісно, хто в Росії губернатор Чукотки. Роман Абрамович розповідав Володимиру Путіну про свої досягнення. Путін погоджувався — досягнення справді видатні. На зауваження президента про зменшення рентабельності окремих підприємств регіону, губернатор, сміючись, відповів, що це пов’язано зі зміною цін на енергоносії. «І тільки?» — здивувався Путін. «І тільки», — розсміявся Абрамович. Відчувалося, що запис телеспектаклю його відверто тішить. Але він охоче грав роль регіонального керівника на прийомі в «хазяїна», всівся, як і належить, на краєчку стільця. Словом, усе було б непогано, якби не Путін — Путін, украй напружений, також сидів на краєчку стільця — і це він, котрий по-панськи розвалюється в кріслах навіть при спілкуванні з президентом Сполучених Штатів, — що там твій Абрамович!

Про що насправді говорили між собою ці двоє напередодні вироку в Міщанському суді, знають лише найближчі помічники президента й губернатора. У день зустрічі стало відомо: кандидатуру Абрамовича буде рекомендовано Путіну для продовження повноважень губернатора на наступний термін. І це після постійних розмов про те, що Абрамович більше не буде керівником Чукотки, що він виводить капітали з Росії й готується до еміграції — новина вельми вражаюча. Так, звісно, Роман Аркадійович виводить капітали — але не тому, що кудись втікає, а тому, що робить із своїми грошима все, що захоче.

На тлі добробуту Абрамовича — і аж ніяк не одного Абрамовича, просто власник «Челсі» занадто вже яскравий символ олігархічної вольниці в сучасній Росії — розмови про перемогу державного капіталізму в Росії виглядають, м’яко кажучи, передчасними. Бодай тому, що капіталізм у Росії споконвічно був державним — із призначеними «олігархами», із міцною спайкою між великим бізнесом і великою владою, із закритістю системи перед стороннім впливом і випадковими людьми — так що навіть західні велетні, такі, як BP, могли прийти на російський ринок лише за умови домовленості з Кремлем і наявності олігархічних (або політичних) партнерів. А що ж Ходорковський? Виявився «білою вороною», тому й поплатився? Та навряд чи. У часи своєї могутності Ходорковський був найсправжнісінькою чорною вороною. І виявився жертвою ним же самим створюваної системи взаємовідносин у владі й бізнесі.

Навіть зараз, коли, здавалося б, мости спалено, Михайло Борисович віддає перевагу не розповіді про те, як насправді створювалася власність у Росії, а абстрактним розмовам про свободу та справедливість. Він міг би послужити велику службу своїй країні, якби врешті-решт став першим олігархом, котрий сказав, як і чому. Звідки, власне, насправді, взялися гроші, банк, ЮКОС. Так, Ходорковський і його команда могли бути обдарованими менеджерами, ніхто цього не заперечує. Але от первісне нагромадження капіталу — це такий цікавий для пострадянського суспільства процес...Хотілося б детальніше. Але Ходорковський, запевняючи, що він вільний від грошей, не вільний від свого минулого та свого майбутнього. І він ніколи нічого не скаже. Як, утім, не скаже нічого зайвого й лондонський вигнанець Борис Березовський, котрий усе ще відчуває себе органічною частиною великої політичної гри та збирається повернутися якщо не на батьківщину, то вже принаймні на околицю своєї колишньої батьківщини великим тріумфатором і комбінатором.

Звісно, захисникам Ходорковського в Росії та на Заході приємно думати, що він став жертвою власної політичної активності, ліберальних поглядів і прагнення побудувати в країні громадянське суспільство. Та тільки це не зовсім так. Соратник Ходорковського Леонід Невзлін, котрий живе нині в Ізраїлі, став президентом Російського єврейського конгресу на особисте прохання заступника голови адміністрації президента В’ячеслава Суркова після вичавлювання з Росії першого президента РЄК Володимира Гусинського, коли Кремлю знадобився лояльний конгрес без опального президента й необхідно було відібрати в Гусинського козир у вигляді посади глави єврейської громадської організації. Це, звісно ж, можна назвати внеском у створення громадянського суспільства, але якимось сумнівним. Фонд «Відкрита Росія», ставши головним громадським дітищем Ходорковського, також з’явився за пропозицією Кремля — коли було прийнято рішення видавити з країни фонд Сороса «Відкрите суспільство» й замінити його програми своїми, вітчизняними. І от цікаво: чому саме ЮКОСу доручили? Не Альфа-банку, не ЛУКОЙЛу? Якщо ти такий ліберальний і так пориваєшся прибити дракона, то чому виявляєшся його кращим учнем? Не прем’єр-міністром там у дракона, як інші великі демократи, але все-таки створення фонду — не «хухры-мухры».

Звісно, після початку наїзду на ЮКОС «Відкрита Росія» стала для Кремля чи не більшою кісткою в горлі, ніж фонд «Відкрите товариство», але це потім, мимоволі. І обставини появи громадських ініціатив ЮКОСу не можуть пояснити рішення розправитися саме з Ходорковським. Як і обставини політичної активності компанії, котра розподілила своїх людей за депутатськими списками всіх провідних партій країни — так, були люди в «правих», були в списку КПРФ, але ж і в «Єдиній Росії». А ці списки вже напевно затверджуються в адміністрації президента — і, отже, соратники Ходорковського на момент їхнього формування жодної алергії не викликали!

Ходорковський став жертвою обставин, про які воліє мовчати і він сам, і його вороги у владі й бізнесі. Ми навряд чи незабаром дізнаємося, чому — і ким — було прийняте рішення про знищення ЮКОСу та ув’язнення Ходорковського, яким був зміст переговорів між
ЮКОСом і його опонентами, що було потрібно від опального олігарха насправді та на що він розраховує сьогодні. Не дізнаємося, бо обом сторонам процесу вигідно показувати нам захоплюючий кінофільм про боротьбу тиранічного режиму з чесним бізнесменом-лібералом і його прозорою ефективною компанією, створеною молодими талановитими ентузіастами з чистого аркуша. Не дізнаємося, бо коли Ходорковському — і тим політичним і підприємницьким угрупованням, які за ним стоять, — вдасться узяти гору, Ходорковського й Лебедєва виправдають за всіма статтями, випустять, повернуть компанію, оберуть у Держдуму й дозволять купити, приміром, «Фіорентину», а на лаву підсудних посадять уже недоброзичливців цих, у всіх відношеннях чесних і приємних, людей, тоді вже недоброзичливців судитимуть за ухиляння від податків, незаконне оволодіння акціями й за інші злочини, які жодного стосунку до істинного змісту боротьби в Росії не мають. І в цьому, саме в цьому зачарованому колі, із котрого немає очевидного виходу, і є головний жах сформованої в Росії — утім, ні, не лише в Росії, а на всьому пострадянському просторі, включаючи й Україну, ясна річ, — ситуації.