СІМЕЙНА СПРАВА

Вже мало хто сумнівається в тому, що наступною великою міжнародною акцією адміністрації Джорджа Буша може стати повалення режиму Саддама Хусейна. Зважаючи на все, нинішній президент США все-таки сповнений рішучості довести до кінця справу, розпочату його батьком одинадцять років тому. Минулого тижня, виступаючи перед початком переговорів з королем Йорданії Абдуллою, американський лідер знову заявив, що зміни в Іраку необхідні, і правлячий нині режим має бути скинутий. Буш сказав журналістам, що його думка про Саддама Хусейна не змінилася, він назвав іракського президента людиною, «яка отруює власний народ, погрожує сусідам і розробляє зброю масового знищення». За словами президента США, його адміністрація розглядає всі можливі варіанти дій і застосує ті засоби, які вона має, щоб досягти своїх цілей в Іраку.

Розуміючи, що Сполучені Штати опинилися на межі нової війни на заморських територіях, комітет із зовнішньої політики сенату США провів публічні дебати щодо можливої війни з Іраком. Вважаючи, що не можна віддавати таке важливе рішення виключно в руки виконавчої влади, сенатори запросили найавторитетніших американських та іноземних експертів, щоб, як висловився глава комітету Джозеф Байден, провести діалог стосовно того, наскільки велику небезпеку становить Багдад, і як від неї краще захиститися.

Стосовно небезпеки всі експерти, які виступили перед сенаторами, переконані, що Ірак має або в будь-яку хвилину може заволодіти біологічною і хімічною зброєю. Очевидно, він недалекий і від створення власних ядерних зарядів. Колишній глава комісії з роззброєння Іраку Річард Батлер навів дані аналітиків МАГАТЕ, тих людей, котрі у середині 90-х років засвідчили відсутність в Іраку ядерної зброї. Отже, ці дані дають змогу припустити, що Багдад може вирішити технічні проблеми, пов’язані зі створенням атомної бомби, вже найближчим часом. Колишній член групи іракських ядерних досліджень заявив, що іракська атомна бомба може бути створена вже до 2005 року. І, як передбачав радник з національної безпеки президента Клінтона Самуель Бергер, тоді Саддам Хусейн може відчути, що настав час показати себе.

Водночас у виступах більшості сенаторів звучало застереження президенту, що перед тим, як послати сотні тисяч американців у бій, він має заручитися згодою американського народу. Також було відзначено, що будь-яка серйозна спроба повалити режим Саддама Хусейна буде надзвичайно важкою справою, і навіть не з військової точки зору. Аналітики схильні вважати, що розгром іракської армії не становить великих труднощів, складнішою є проблема заповнення вакууму, який залишиться після повалення режиму. США та їхні союзники будуть змушені взяти на себе відповідальність за країну, не знайому з демократією, де залізна рука диктатора тримає під контролем усе, давить у зародку, приміром, релігійну й етнічну ворожнечу. Постає питання про вартість цієї спроби позбутися небезпечного режиму. Війна в Перській затоці коштувала 80 мільярдів доларів, вона фінансувалася здебільшого союзниками США. Чи зможе нині країна взяти на себе такі витрати?

Члени комітету із зовнішньої політики сенату США також застерегли Білий дім проти дій, що можуть викликати протести з боку союзників Америки. Сенатор Річард Лугар нагадав, що сьогодні Вашингтон не може покладатися на ту ж саму широку коаліцію держав, котра сформувалася в 1990—1991 роках з метою визволити Кувейт від іракської окупації. А його колега Джон Керрі попередив Білий дім, що він занадто недбало поводиться зі своїми друзями і союзниками, які можуть йому знадобитися в майбутньому.

Загалом же можна погодитися з думкою експертів, що законодавчий орган США ставиться до можливої американської силової акції проти Багдада досить прохолодно. Це засвідчила і процедура голосування сенату щодо проекту нового військового бюджету країни. Верхня палата Конгресу США схвалила збільшення військових асигнувань на 35 мільярдів доларів (які президент Буш попросив виділити на війну з тероризмом), це стане найбільшим зростанням видатків на оборону за останні 20 років. У цілому ж, наступного фінансового року американський військовий бюджет може досягти 350 млрд. доларів. Водночас сенатори відмовилися затвердити створення 10-мільярдного фонду на непередбачені військові витрати, яким розпоряджався б особисто президент. Це рішення можна розцінювати водночас і як нагадування Білому дому, що з Конгресом доведеться рахуватися, якщо справа дійде до обговорення необхідності воєнної операції проти Іраку.

І якщо прагнення Джорджа Буша розправитися з багдадським диктатором підтримують далеко не всі всередині країни, то що казати про інший світ. У фарватері зовнішньої політики США традиційно йде лише Великобританія. Франція і Росія завжди виступали категорично проти вирішення іракського питання за допомогою сили. Минулого тижня від планування війни проти Багдада без обговорення можливих її наслідків застеріг американців канцлер Німеччини Герхард Шрьодер.

Втім, європейці можуть використовувати для тиску на США лише дипломатичні методи, а позиція держав, розташованих безпосередньо поблизу іракських кордонів, має для Вашингтона принциповий характер у разі планування воєнної операції — Пентагону потрібні і бази для розгортання своїх збройних сил, і повітряні коридори для прольоту авіації. Проте і тут американців нічого доброго поки що не чекає. Так, король Йорданії Абдулла у своєму інтерв’ю американській пресі заявив, що США не зможуть використати територію Йорданії як базу для удару по Іраку. Переконати Америку в непотрібності воєнної акції проти режиму Саддама Хусейна намагається керівництво Туреччини (адже операція проти Іраку обов’язково вимагатиме використання турецької військової бази в Інжирліку). Незважаючи на жорстку позицію Вашингтона, проти будь-якої воєнної акції в Іраку виступила Саудівська Аравія — ключовий союзник Америки в регіоні.

Для того щоб спрогнозувати подальший розвиток подій, необхідно, я вважаю, розділити два поняття. Перше — це загроза, що виходить для світу з боку Саддама Хусейна, і друге — це шляхи ліквідації цієї загрози.

Загрозу, що виходить нині від президента Іраку, важко переоцінити. Погодьтеся, іракський лідер — це все ж таки не якийсь дрібний диктатор, обраний американцями для биття і демонстрації своєї відданості ідеалам демократії. А Ірак — це не «бананова республіка», єдина погроза від якої для світу полягає в нелегальних мігрантах або транспортуванні наркотиків.

Хто хоч би що говорив, але Саддам Хусейн сьогодні є одним із найжахливіших диктаторів світу, який за допомогою необмеженого використання сили домігся безроздільного контролю над технологічно розвиненою країною, що має колосальні запаси нафти. Він фізично знищив усіх своїх політичних опонентів, причому декого з них відправляв на «побачення з аллахом», особисто натискаючи на спусковий гачок. Він придушував виступи курдської меншості, що живе в його країні, спалюючи вщент курдські села і поливаючи їх отруйними речовинами. 1979 року він розпочав війну з Іраном, що тривала десять років і забрала понад мільйон життів. У 1990 році він анексував Кувейт, назвавши його 19-ю провінцією Іраку. А коли армія міжнародної коаліції почала силою виганяти його відтіля, пішов на обстріл балістичними ракетами Ізраїлю, сподіваючись на загальну підтримку мусульманського світу. Все це варто пригадати, відповідаючи на питання, чому з усіх «поганих хлопців» нашої планети американці обрали саме Саддама Хусейна. Він цього напевно заслуговує.

Втім, справа не лише в агресивності, зухвалості і жорстокості іракського лідера. Найжахливіше те, що технологічні можливості Іраку, підкріплені потенційним нафтовим багатством, можуть дати в руки цієї людини зброю масового знищення. У цьому разі найгіршим сценарієм було б застосування ним (або терористичною організацією, що існує на іракські гроші) цієї зброї проти США або іншої західної країни. У кращому ж випадку, він використав би її для задоволення своїх амбіцій, шантажуючи сусідів і прагнучи домогтися домінування в регіоні. Володіння атомною бомбою неминуче розв’яже Іраку руки для агресії в Перській затоці в надії, що США не ризикнуть відповісти на це. Якби Саддам Хусейн мав ядерну бомбу одинадцять років тому, коли він захопив Кувейт, ця країна дотепер мала б статус іракської провінції.

Отже, лідер Іраку становить для цивілізованого світу безсумнівну загрозу. Проте яким має бути шлях її нейтралізації? Багато політиків та експертів виступають проти використання США сили на нинішньому етапі на підставі того, що американський президент може створити серйозний прецедент. Справді, наскільки безпечним стане наш світ, якщо Сполучені Штати, озброєні бушевською доктриною випередження, сипатимуть бомби на голови громадян країни, яка має або підозрюється у володінні зброєю масового знищення, і скидатимуть будь-якого президента, обличчя котрого не сподобалося американському керівництву? Гарне запитання. Але у випадку з Іраком не воно головне.

Сьогодні іракська армія виглядає блідою тінню тій, що протистояла союзникам 1991 року. Проте у разі нової війни на кін буде поставлено голову самого Хусейна, котрий, розуміючи, що йому нічого втрачати, цілком може використати ту зброю масового знищення, якою він, як вважають, володіє. Скільки ні в чому не винних людей поплатиться за це своїми життями, не зможе сказати, мабуть, ніхто.

Отже, немає нічого надзвичайного в тому, що більшість людей доброї волі виступають за безпечнішу альтернативу бойовим діям проти Багдада. Найприйнятнішим шляхом був би допуск Іраком міжнародних інспекторів на свою територію й організація ними перевірок, що здійснювалися раніше з метою не припустити розробки Іраком зброї масового враження.

Іракське керівництво, очевидно, могло б піти на це — минулого четверга Ірак запросив до Багдада для переговорів групу інспекторів ООН, що могло б стати першим кроком до поновлення їхньої роботи. Такий поворот подій став, як видно, несподіванкою для західних лідерів, і не входив у плани Вашингтона і Лондона. З обох столиць пролунали заяви про те, що Саддам Хусейн — не новачок у політичних іграх, а вимоги, висунуті до Іраку, залишаються незмінними — безумовний доступ військових інспекторів ООН у будь-який час у будь-якому місці.

Що ж, машину війни, очевидно, запущено, і зупиняти її ніхто не збирається. Сімейна справа Бушів повинна бути доведена до кінця, а це означає, що незабаром ми можемо переконатися на ділі, чи справді Саддам Хусейн має у своєму розпорядженні зброю масового знищення.