СІМЕЙНА ДЕМОКРАТІЯ

Гейдару Алієву стало зле. Про це можна судити хоча б із тієї поспішності, із якою депутати азербайджанського парламенту зібралися на сесію, аби затвердити Ільхама Алієва новим прем’єр-міністром країни. Чутки про хворобу Алієва, навіть про його смерть з’являлися й раніше — і навряд чи вони не мали під собою грунту. Дивно думати, що 80-річний ветеран пострадянської політики повинен почуватися юнаком із неабияким здоров’ям і в котрого все попереду. Але, мабуть, раніше в чутки про хворобу Алієва не вірив сам Алієв, розраховуючи, що він ще зможе втримати в руках кермо правління державою без допомоги сина. Тепер, коли стало ясно, що в лікарні йому доведеться проводити левину частину свого службового часу, президент Азербайджану вирішив поспішити з процедурою призначення наступника. Класик політичного життя колишнього Радянського Союзу, Алієв і тут пішов класичним шляхом, уже випробуваним його колегами — тільки по-алієвськи усе утрируючи, згущуючи фарби...

Серед пострадянських президентів практично не можна знайти людей, рівних Алієву за політичним досвідом. Центральноазійські правителі потрапили в політбюро ЦК КПРС вже в горбачовські часи, коли цей орган нічого в житті країни не визначав і належність до нього була почесною й недовговічною. Залишається хіба що Едуард Шеварднадзе. Але першого секретаря ЦК компартії Грузії перевів із Тбілісі в Москву й із кандидатів у члени політбюро той самий Горбачов, та й призначив він його на не найважливіший у той момент пост міністра закордонних справ Радянського Союзу — це при тому, що зовнішньою політикою полюбляв займатися сам Михайло Сергійович. Алієва ж забрав із Баку в столицю й перевів із кандидатів у члени політбюро сам Юрій Андропов. І на своєму посту першого заступника голови Ради Міністрів СРСР Алієв був самостійним гравцем. Настільки самостійним, що Горбачов визнав за краще позбутися його та скомпрометувати недавнього колегу — пригадаємо статті про «алієвщину», які займали цілі шпальти «Правди». Однак Алієва було не так просто викинути з номенклатурної колоди ще й тому, що він практично ніколи не робив партійної кар’єри, провівши все своє свідоме життя в азербайджанському КДБ (власне, з посади голови КДБ його й було затверджено першим секретарем ЦК республіканської компартії). Алієв дослужився до генерала. Чекісти пам’ятають, що він — справжній генерал, тоді як Путін — несправжній полковник. І на цьому дискусію про вагові категорії можна було б і припинити: коли партійний апарат було повалено, а чекістський залишився реформувати нові держави за своїм образом і подобою, Гейдар Алієвич міг повертатися з усіма своїми комітетськими і клановими — територіальними, нахічеванськими — зв’язками...

Алієв завжди був апаратником, який точно відчував обстановку. Він перший почав боротися з корупцією в своїй республіці, перший почав вихваляти Брежнєва, одним із перших вийшов із КПРС — відразу ж після Шеварднадзе (навіщо ви це робите? — запитав я його, коли він зателефонував у редакцію «Независимой газеты» продиктувати свою заяву. — Я все дуже добре розрахував, — відповів патріарх, який готувався до стрибка). І коли Алієв повернувся до влади, він не міг не помітити, що часи змінилися. У своє перше пришестя він правив, спираючись на апарат. Так, він намагався розставити на ключових посадах нахічеванців, але все-таки міг розраховувати й на корпоративну солідарність інших чиновників із ЦК й КДБ республіки. У друге своє пришестя Алієв зрозумів, що довіряти більше не можна нікому. Він одержав владу цілком легітимно, завдяки одночасній відставці президента і спікера парламенту країни (сам Алієв як глава нахічеванського меджлісу був за посадою віце-спікером парламенту). Але ці відставки відбулися на тлі інспірованого Москвою заколоту полковника Сурета Гусейнова, котрий намагався зупинити підписання нафтового контракту з BP на користь російських номенклатурних нафтових монополій, підтримуваних сім’єю Бориса Єльцина. Показово, що чоловік, який віддав Алієву владу — Абульфаз Ельчибей, — також мав прізвище Алієв і теж був із Нахічевані, куди він і повернувся після приїзду з Нахічевані колишнього першого секретаря...

Людина, що прийшла до влади в настільки непростих умовах (до того ж над Алієвим постійно нависала тінь амбіцій Гусейнова, котрий мріяв про президентство, і знадобилося кілька років, щоб позбавити полковника влади, а потім домогтися від Росії його видачі й упекти в буцегарню), могла правити, спираючись тільки на своїх. Своїми для підстаркуватого Алієва були вже не апаратники — він не міг на них більше спиратися, у багатьох із них з’явилися власні інтереси, до того ж уже не було московського «даху», який дозволяв йому одним фактом своєї присутності в політбюро заспокоювати опонентів. Навпаки, Москва стала іншою, вона скоріше викликала нестабільність, у Москві знаходили притулок вороги Алієва — від першого президента незалежного Азербайджану Аяза Муталібова, котрий уже намагався правити за клановими законами, відсікаючи від влади алієвських, і до полковника Сурета Гусейнова, що втік туди після невдалого перевороту. Тому, коли зайшла мова про передачу влади, Алієв не став шукати свого Путіна і не почав проводити конституційну реформу з метою зменшення повноважень майбутнього президента. Він просто вирішив передати владу сину — так воно, ясна річ, надійніше.

Для стороннього ока це рішення азербайджанського президента може виглядати далеким від демократії, тож опоненти неодмінно порівняють його з рішенням товариша Кім Ір Сена, котрий також завчасно передав владу власному сину. Але чому ж обов’язково порівнювати з Кім Ір Сеном? Адже і Сполученими Штатами керує чоловік, батько якого недавно був президентом країни — і нічого. На відміну від Кім Чен Іра, Ільхам Алієв збирається брати участь у президентських виборах і в нього будуть опоненти, готові критикувати сина глави держави набагато несамовитіше, ніж Алієва-старшого. І якщо Ільхам переможе на цих виборах, то це буде не тільки заслуга батька, а й заслуга системи, яка дозволяє таку наступність влади забезпечувати за участю виборців.

Бо якщо Сполучені Штати — звичайна демократія, а КНДР — пересічна комуністична диктатура, то Азербайджан — звичайна пострадянська держава. На теренах колишнього СРСР удалося побудувати особливе суспільство — не знаю як його точніше назвати, це вже завдання істориків, можливо, феодальна демократія, а, можливо, сімейна? — у якому ще можна передавати владу від батька сину (не обов’язково сину фізичному, можна й просто політичному, головне знайти такого), але вже не можна зробити це просто на пленумі ЦК партії, доводиться розраховувати на всенародне схвалення, проводити вибори, реєструвати опозиційних кандидатів. Навіть сьогодні не можна з абсолютною впевненістю сказати, що Ільхам Алієв переможе на президентських виборах — зрештою, для виборця він лише син Алієва, але не сам Гейдар Алієв. І при цьому немає ніякої абсолютної впевненості в тому, що після передачі влади режим збережеться в незмінному вигляді й гарантуватиме спокійне життя всім тим, хто забезпечував процес передачі — по-моєму, найкращим доказом цього є саме російський досвід.

Сім’я як політичне явище є аж ніяк не тільки в Азербайджані, її роль велика в більшості колишніх радянських республік. Але Гейдар Алієв виявився першим політиком, який відмовився грати в схованки зі своїми підданими. Він сказав їм чітко та ясно: вами править сім’я Алієвих. Сьогодні — я, завтра мій хлопець. І тепер уже справа азербайджанської еліти й азербайджанського суспільства приймати цей вердикт як неминучість чи спробувати йому хоча б щось протипоставити.