Сербії необхідно дати шанс

Поділ, що зробив Сербію майже некерованою, підтвердився під час парламентських виборів, коли проєвропейські сили, очолювані президентом Борисом Тадичем, зіштовхнулися з націоналістами екс-союзниками Слободана Мілошевича, які продовжують бути вагомим чинником у політиці. Загалом, ці вибори мають таке ж вирішальне значення для Сербії, як і падіння режиму Мілошевича у 2000 році.

Три місяці тому Тадич удруге здобув президентську посаду, а нині торжествував на законодавчих виборах. Але якщо на президентських виборах він завдав поразки націоналістові, заступнику голови опозиційної Сербської радикальної партії Томіславу Ніколічу, набравши у другому турі 51% голосів виборців, то нині коаліція, очолювана його Демократичною партією, отримала 38,7% голосів проти 29,2% у Сербської радикальної партії. У нинішній ситуації Борису Тадичу, швидше за все, доведеться створювати коаліцію з Демократичною партією Сербії Воїслава Коштуніци. Проте і їхніх спільних голосів буде замало, а тому союзників доведеться шукати ще й в інших парламентських партіях. У кожному разі, таке об’єднання видається досить ненадійним і не може гарантувати тривалої роботи нового уряду.

Перемога коаліції прозахідних партій відкриває Сербії шлях до Європейського Союзу. Але на цьому шляху президентові Борису Тадичу неодмінно доведеться піти на два великі компроміси: тіснішу співпрацю з Міжнародним кримінальним трибуналом у справі колишньої Югославії та визнання незалежності Косово. І якщо з першого пункту досягти політичних домовленостей можливо, то з незалежністю сербської провінції може не погодитися значна частина сербського суспільства.

Втім, складається враження, що європейською інтеграцією Сербії «оєесені» європейці маніпулюють так само, як і євроінтеграцією України. Можливо, не слід гратися з Сербією і висувати їй надто завищені вимоги? Сербії необхідно дати реальний шанс. Адже з перемогою прозахідного Бориса Тадича ця балканська нація знову шикується по прямій лінії з Європою, яка винна перед нею в тому, що дуже часто показувала їй спину. Європейський борг цій забутій країні континенту сягає давніх часів. Географічно і релігійно вона опинилася в такому положенні, що предки сербів виступали «гарматним м’ясом». Це був слов’янський авангард, який протистояв незліченій кількості прикордонних битв між імперіями та цивілізаціями. Серби зіштовхувалися з тисячолітньою жорстокістю і оттоманськими султанами, зазнали вторгнення німецьких нацистів та італійських фашистів. Їхня сумна історія кувалася протягом століть на вістрі багнетів.

Тим часом вибори явили складну сербську головоломку. Позаяк, якщо не восторжествує помірність, не можна виключати, що політичне протистояння переросте в рішучіші форми розв’язання назрілих суперечностей. Оскільки перемога реформістських сил не настільки вражаюча, як це, можливо, хотіли б бачити у Брюсселі чи Вашингтоні. Сербія розділена навпіл глибокою прірвою непорозуміння між тими, хто прагне позбутися тяжкої спадщини Мілошевича, і його політичними правонаступниками. При цьому цілком очевидно, що європейці під тиском США поквапилися з проголошенням незалежності Косово. Адже значно оптимальнішим і менш болісним варіантом був би поділ цієї сербської території. Бо з проголошенням в односторонньому порядку косовської незалежності питання сербської провінції аж ніяк не знімається, воно тільки переходить у нову, хронічну форму.

І якщо президент Борис Тадич наважиться «конвертувати» відмову від Косово на вступ до Євросоюзу, то цим він лише поглибить кризу в суспільстві й відверне від себе багатьох своїх прихильників. З іншого боку, зволікання президента з остаточним закриттям косовського питання не дає Сербії шансів на європейську інтеграцію і перекриває країні членство в ЄС. Можливо, у косовському питанні на компроміс мали б піти обидві сторони, а не тільки Сербія?

Водночас не можна перекладати на весь сербський народ колективну відповідальність за злочини Слободана Мілошевича. Сербам і Сербії необхідно дати шанс, як це свого часу зробили з повоєнною Німеччиною, розгромленою, розкаяною за скоєне і готовою все розпочати знову. Сербам потрібно допомогти назавжди позбутися синдрому «югославського розпаду» й участі у злочинних війнах, у яких вони не лише позбулися своєї міні-імперії, а й стали ізольованими, бідними і втратили Косово. У сербів назріла гостра потреба перегорнути якнайшвидше цю гірку сторінку своєї історії й остаточно посісти законне місце серед держав об’єднаної Європи.

Образно кажучи, сьогодні країна мусить вибрати між ланцюгами минулого і надією, яку обіцяє майбутнє. Ніхто за самих сербів цього зробити не може. Бо опоненти президента Тадича пропонують їм не що інше, як стимулювати та оберігати свою поранену гордість і передавати її у спадок наступним поколінням. Борис Тадич показує суспільству реальний шлях звільнення від ілюзій минулого, в яких історичні рани, страждання та колишні приниження Сербії набули міфологічних форм і ледве не стали вагомою складовою національної культури. Тадич пропонує сербам сісти у поїзд євроінтеграції, сучасності і громадянського суспільства. Він хоче закрити останню сторінку трагічної сучасної сербської історії.

Історичну місію Бориса Тадича цілком можна порівняти з мужнім кроком німецького канцлера Віллі Брандта у сімдесяті роки. Після підписання «Східних договорів», якими Бонн офіційно визнавав нові кордони, що намітилися після війни в Європі, на адресу канцлера звалилася злива обвинувачень у зраді, як тепер — на президента Тадича. Адже договори фіксували остаточну відмову від Східної Пруссії та територій на схід від Одри і Ниси Лужицької. Це був хоробрий крок німецької влади, який врешті-решт привів до нормалізації відносин зі східними країнами, що були жертвами жорстокої війни, розв’язаної нацистами. Однак ратифікація договорів стала тяжким випробуванням для мільйонів німців, бо означала для них, що вони вже ніколи не повернуться у свої колишні домівки. Водночас вона мала ефект бальзаму, що закривав рану, яку фальшива тимчасовість підтримувала у відкритому стані.

Власне, вибір у сербів сьогодні невеликий: або інтегруватися з об’єднаною Європою без Косово, або залишитися поза її межами, але також без цієї території. І хоч би як комусь у Сербії хотілося щось змінити, альтернативи цьому просто немає. Слід спробувати вийти з полону міфу, що Сербія не може існувати без Косово, оскільки міф цей лише веде до ізоляції від європейської спільноти. Адже намагання радикальних сил підняти прапор відвоювання Косово здатне продовжити у часі тимчасовість і ненадійність політичної ситуації в Сербії і жодною мірою не може подолати необоротність реальності.

Балканська війна наприкінці ХХ століття наочно довела, що історично ілюстрований детермінізм — вигадка, що сучасні суспільства західного добробуту і їхні витончені громадяни здатні організовувати, фінансувати й підтримувати орди вбивць та виправдовувати бійню беззахисних людей. Тому, щоб закрити остаточно останній розділ балканської війни, Сербія мала б сприйняти болісну втрату Косово як національний траур, який відкривав би шлях до нового життя.

Після виборів у Сербії з’явився унікальний шанс вийти нарешті із тіні Слободана Мілошевича. Хоча для цього самі серби повинні пройти складний тест на готовність входження до Європи. І все залежатиме від того, чи зможе волелюбна ідеологія піднятися над менталітетом колоніалізму. Певно, що перемога демократичних сил демонструє вибір більшості молодих сербів. Адже якби перемогли прихильники Томіслава Ніколіча, то Сербія могла б стати в Європі другою Білоруссю, яка вважала б, що Росія — це маяк цивілізації і приклад майбутнього. Нині ж серби здатні відмовитися від балансування між Європою та Росією і таки зробити свій остаточний вибір на користь європейської інтеграції. Сербія входить у складний і тривалий перехідний період, і тільки від мудрості та виваженості її керівництва залежатиме, чим він скінчиться для сербського народу.