Сектор Газа: війна на два фронти

Хиткий мир, нещодавно побудований у Палестині на нездійсненних компромісах, впав в один момент. І автономія опинилася за крок від громадянської війни: от уже майже тиждень у секторі Газа не припиняються перестрілки між бойовиками «Фатху» й «Хамасу». Паралельно з цим протистоянням розвивається й інший конфлікт: «Хамас» знову розпочав масований обстріл Ізраїлю саморобними ракетами «Касам». У відповідь на це ізраїльська авіація почала завдавати точкових ударів по об’єктах «терористичної інфраструктури», насамперед по таємних майстернях, де хамасівці виготовляють свої ракети, а спецслужби Ізраїлю почали чергове полювання на лідерів палестинських терористичних організацій.

Цими днями дедалі більше палестинців ставлять собі одне й те ж запитання — як вони опинилися в такій ситуації. «Ізраїль убиває нас із повітря, а «Хамас» і «Фатх» убивають нас на землі», — кажуть жителі Гази. Поза всяким сумнівом, серед причин, які призвели до чергового раунду протистояння між бойовиками двох ворогуючих палестинських угруповань, — політичні, економічні та соціальні протиріччя, властиві сучасному палестинському суспільству. Однак безпосередня причина того, що відбувається сьогодні у секторі Газа, — неготовність найвищого керівництва «Фатху», і передусім силовиків, поступитися «Хамасу» після перемоги останніх на парламентських виборах.

І Ізраїль, і більшість арабських режимів, і міжнародний квартет намагалися правдами-неправдами допомогти «Фатху» стримати «Хамас». Однак методи впливу, обрані міжнародними силами і по суті зведені до бойкоту новообраного уряду, призвели до безпрецедентної напруги ситуації всередині автономії. Найвищою точкою кипіння стали події в найбільш густонаселеному районі і перенасиченому ісламістами секторі Газа.

Щоб зрозуміти причини поведінки учасників конфлікту, слід звернутися до недавньої історії Палестинської автономії. Палестинський режим, установлений на частині Західного берега річки Йордан і в секторі Газа, формувала одна політична сила — «Фатх» за незначної участі партій-сателітів. Ветерани «Фатху», а багатьом уже далеко за сімдесят, інтригуючи одне проти одного, об’єднувалися лише під час виникнення реальної загрози їхнім посадам і владним повноваженням. Члени ЦК «Фатху» роками не допускали проведення виборів, усіляко перешкоджали просуванню молодих активістів (багатьом уже за п’ятдесят). Така ж ситуація створилася й в Організації визволення Палестини.

Важко повірити, але структура і політична культура ОВП мало змінилися з початку
1970-х років — епохи підйому національно-визвольних рухів і домінування лівих ідей. При цьому саме ОВП досі залишається ключовим для Палестини інститутом влади, а парламент, уряд і президент автономії — усього лише органи місцевої адміністрації, не більш ніж прообраз державної влади.

Головна проблема ОВП полягає в тому, що «Фатх» продовжує її повністю контролювати. Обіцянка кооптувати «Хамас» у ОВП (одна з умов Мекканської угоди) виявилася нездійсненою, а можливо, й нездійсненною. Махмуд Аббас, обраний главою Палестинської автономії після смерті Ясіра Арафата, певне, припустився політичної помилки на кшталт горбачовської. Він погодився на демократичні вибори, попри реальні побоювання, що «Фатх» може програти, і тим самим підірвав де-факто однопартійну систему. Фатхівці, програвши вибори, відмовилися визнавати їх результати. Найочевидніше це проявилося в секторі Газа, де Махмуд Аббас і його команда розраховували дати урок палестинської державності після відступу ізраїльських військ. Не вийшло. Керівники палестинських спецслужб у Газі після формування уряду відмовилися підпорядковуватися міністрові внутрішніх справ від «Хамасу». У відповідь на це хамасівці створили свої силові структури. Після року сутичок і ультиматумів було знайдено формулу компромісу — уряд національної єдності, де посаду міністра обійняв нейтральний Гані аль-Кавасме (насправді ж міністр був близький до «Хамасу», але формально залишався безпартійним). Незабаром стало очевидним, що фатхівці не збираються підпорядковуватися і цьому міністрові. На знак протесту Кавасме пішов у відставку, що, власне, й відіграло роль детонатора в нинішньому протистоянні між «Хамасом» і «Фатхом».

І от бойове крило другого — бригади Іззеддіна Кассама — уже заявляють про відновлення ракетних ударів по території Ізраїлю «у відповідь на безпе­рервну агресію Ізраїлю проти палестинського народу». Таких масованих обстрілів Сдерота і Західного Негева не було вже давно. І хоча, за твердженням міжнародних правозахисних організацій, саморобні ракети типу «Касам» здебільшого не завдають матеріальної шкоди, цього разу одна ізраїльтянка загинула і ще кілька людей дістали поранення. Творчо перейнявши досвід ліванської «Хезболли», хамасівці «підгадують» час запусків під рейтингові 8-годинні вечірні новини.

У відповідь на інтенсивні обстріли Сдерота представники ізраїльської армії та спецслужб заявили, що вживуть заходів задля усунення лідерів палестинських терористичних організацій. Ці лідери «перебувають у нашому полі зору», заявили представники ізраїльської спецслужби. Удари ВПС Ізраїлю по об’єктах «терористичної інфраструктури» уже призвели до смерті понад 30 палестинців. До списків на знищення потрапили керівники військового крила «Хамасу» — Ахмад Джабарі, Ахмад Рандор і Мухаммад Дейф. Заступник міністра оборони Ізраїлю Ефраїм Сне заявив, що не виключає в цьо­му списку і появи імені прем’єр-міністра Палестини Ісмаїла Ханії. «Коли хтось закликає до знищення Держави Ізраїль, це вже не політик, це — терорист у костюмі», — сказав ізраїльський чиновник. Таку заяву, радше, слід розглядати як попередження, аніж пряму загрозу життю прем’єр-міністра. Тим часом більшість високопоставлених хамасівців, побоюючись точкових ударів ізраїльтян, пішли в підпілля.

У цьому контексті слід наголосити на одній тенденції. За твердженням експертів, політичне керівництво «Хамасу» виявилося неготовим до фактичного виходу з режиму «тахдії» — перемир’я, оголошеного два роки тому. Чимало експертів зазначають, що вплив нинішнього прем’єр-міністра Ісмаїла Ханії і керівника політичного бюро «Хамасу» Халеда Машаля на ухвалення рішень помітно зменшився. Польові командири на чолі з Ахмадом Джабарі відмовляються демонструвати стриманість і саботують директиви керівництва. Фактично, своїми заявами та діями вони виступили проти Ханії, і непрямим чином проти самого Машаля. Ситуація в лавах «Хамасу» нині нагадує те, що відбулося на початку 2000-х років між військовим крилом «Фатху» «Танзимом», яким керував Марван Баргуті, та Арафатом із його старою гвардією. Політичне керівництво начебто дозріло для миру, а більш молоді бойовики знову рвуться в бій.

Інтенсивна ракетна атака призвела до масових протестів у самому Сдероті, де молодь вийшла на вулицю під антиурядовими гаслами. На тлі низьких рейтингів і загрози дострокових виборів ізраїльському урядові не залишається іншого вибору, окрім жорсткого реагування. Але яким воно може бути? Прибічники «Лікуду» й інших правих партій закликають уряд розпочати широкомасштабну операцію вторгнення на територію сектора Газа і створення 8-кілометрової зони безпеки на кордоні з Ізраїлем. «Усе, що відбувається в Сдероті в останні кілька місяців, є результатом некомпетентності (ізраїльського уряду. — Авт.)», — констатує колишній міністр оборони Ізраїлю від партії «Лікуд» Моше Аренс. На його думку, помилкою ізраїльської стратегії було видалення трьох ізраїльських поселень на півночі сектора Газа, територія яких швидко перетворилася на пусковий майданчик для ракет. Другою помилкою, на його думку, став розрахунок уряду на посилення й озброєння сил «Фатху» у марній надії, що останні стримуватимуть запуск ракет. Усе це, на думку експерта, мало нульовий ефект.

Сьогодні військові експерти ставлять запитання: як має вчинити уряд? На їхню думку, слід повернутися до доктрини Бен-Гуріона: забезпечити надійний захист мирного населення і завдати поразки противнику на його власній території. Бездіяльність Егуда Ольмерта скидається на повторення помилок другої Ліванської війни, що відбулася в липні-серпні минулого року. Такі аналогії особливо гостро сприймаються в Ізраїлі після розгромної для коаліції та прем’єра доповіді Винограда, котрий підтвердив некомпетентність дій уряду під час ліванських подій. З другого боку, аргумент противників такого рішення полягає в тому, що ізраїльська армія вже перебувала в секторі Газа, але не змогла при цьому забезпечити припинення запусків ракет та обстрілу ізраїльської території. Головним аргументом проти вторгнення є усвідомлення того, що для фундаментальної зміни ситуації в секторі Газа на користь ізраїльтян знадобляться багато місяців, яких у розпорядженні уряду немає. Тим більше що геть незрозуміло, як згодом виходити з цього конфлікту, хто буде протилежною стороною, з якою рано чи пізно доведеться домовлятися. Ситуацію в Газі нині контролюють напіванархічні угруповання, організовані за регіональною або клановою ознакою, які воюють одне з одним і з силами уряду, що вже, по суті, перестав бути центральним.

Сектор Газа дедалі більше занурюється в насильство, а подальша фрагментація палестинського суспільства обіцяє затяжну війну. Громадянська війна в Палестині означає війну і для Ізраїлю. На думку експертів, цю війну на два фронти можна припинити лише у разі появи в Газі авторитарної сили, здатної припинити діяльність нікому не підконтрольних формувань. Але цього знову-таки не відбудеться доти, доки якась сила зі сторони не забезпечить надійного контролю над зовнішніми периметрами сектора і не ізолює найпроблемніші райони — коридор, що з’єднує сектор Газа з Єгиптом, міста Рафах і Хан-Юніс.

Тим часом експерти припускають можливість вторгнення ізраїльської армії на територію сектора Газа, але вважають, що це буде обмежена воєнна операція. Мабуть, начальник генштабу Ізраїльської армії Габі Ашкеназі обере тактику керованої ескалації сподіваючись на подальшу згідливість палестинської сторони.

Події останніх тижнів, загострення ситуації в секторі Газа, обстріл території Ізраїлю, повномасштабні зіткнення ліванської армії з бойовиками «Фатх аль-Іслам», котрих пов’язують то з Сирією, то з «Аль-Каїдою», у таборі палестинських біженців на півночі Лівану укотре демонструють здатність палестинської проблеми генерувати широкомасштабні конфлікти. Країни регіону (Сирія, Іран та Ізраїль) знову розігруватимуть «палестинську карту» — кожна у своїх інтересах. У програші при цьому знову залишається палестинський народ, який досі виступає «розмінною монетою» у чужих політичних іграх.