Що рік 2008-й нам готує?

Хай там як, але схоже, що новий, 2008 рік не буде спокійнішим чи більш затишним політично, ніж 2007. Святкування Нового року й веселе Різдво навряд чи зможуть повністю відгородити нас від подій у світі. Міжнародна політика пробиратиметься до наших осель через новини вітчизняних і зарубіжних телеканалів, радіо та сайти різноманітних інтернет-видань. І хоч би як ми хотіли зробити собі імпровізовані канікули й трохи перепочити від політики, вона все одно намагатиметься «дістати» нас.

І навіть тоді, коли ми відпочиватимемо, зовнішній світ не зменшить оборотів та своєї напруги. Він залишатиметься динамічним, кипучим, інтенсивним, трохи непередбачуваним і водночас прогнозованим. А світова геополітика, що складається із синтезу технологій, закладених у її дипломатичний вимір і політичну реалізацію, як завжди, готова піднести на початку нового року чимало сюрпризів. Втім, очевидно, що у 2008 році увага світової спільноти буде прикута до таких основних міжнародних подій.

Вибори у Грузії

Можна сказати, що започаткують міжнародне політичне життя президентські вибори в Грузії, які відбудуться 5 січня 2008 року. Хоч на президентську посаду висунуто кілька кандидатів, схоже, ці вибори стануть виборами Михайла Саакашвілі на президентську посаду. Решта претендентів, включно з одіозним олігархом Бадрі Патаркацишвілі, — всього лише технічні кандидати, які потрібні чинному президентові, аби відтіняти його позитивні сторони.

Втім, незважаючи на все ще 60-відсоткову підтримку грузинського народу, президент Михайло Саакашвілі дедалі більше стає одіозним керівником, для якого завдання номер один — утримання влади над Грузією. Президент опинився між «жорнами» неможливості однозначного вибору. Адже якби він проявив слабкість у протистоянні з опозицією, то міг би не лише втратити свою посаду, а й дозволити сповзання Грузії в російський фарватер. Але, з іншого боку, надмірне застосування сили під час розгону демонстрації опозиціонерів відвернуло від Михайла Саакашвілі значну частину його найвідданіших прихильників на Заході. Репресивна й непропорційна відповідь уряду на мирні протести в листопаді 2007 року приголомшила західні столиці, що розглядали Грузію як маяк демократії в регіоні недемократичних режимів.

Проте з періоду «революції троянд» адміністрація президента Саакашвілі ставала дедалі нетерпимішою до своїх опонентів, оскільки прагнула покращити роботу пострадянських дер­жавних установ, стимулювати до розвитку глибоко дисфункціональну економіку, відновити знову контроль над бунтівними регіонами Абхазією та Південною Осетією, що відкололися від Грузії, і мала розбірки зі своїм російським сусідом, який постійно втручався у грузинські справи.

Намагаючись відновити свій демократичний імідж, Михайло Саакашвілі пішов на дочасні президентські вибори. Після ймовірного переобрання грузинський президент, якщо й надалі прагнутиме розраховувати на західну підтримку, має відмовитися від елементів своєї авторитарної поведінки, взяти участь у прямому діалозі з політичними противниками і продовжити розпочаті раніше реформи. Отримавши у спадок економічно розорену державу, Саакашвілі все ж таки зміг домогтися певного поліпшення ситуації в економіці. Але якщо він і надалі форсуватиме вступ Грузії у Євросоюз і НАТО, то після свого переобрання мусить повернутися до демократичного правління та ліберальних реформ. Світова демократична спільнота зможе знову повірити Михайлу Саакашвілі лише у тому разі, якщо вибори відбудуться вільно й чесно. Якщо закон домінуватиме, вестиметься боротьба з корупцією і відновляться свободи для ЗМІ. Схоже, що сьогодні Грузія стоїть перед вибором між реальними реформами і демократичним розвитком: вибір мусить упасти на них обох.

Кремлівська рокіровка

Рокіровка в Росії президента Володимира Путіна на його протеже Дмитра Медведєва і наступне призначення Путіна на посаду прем’єр-міністра свідчать про одне — коло замкнулося. Відтак у Росії нарешті винайшли щось небувале — вічний двигун. Точніше — політичний вічний двигун. Хоча сам механізм цього двигуна, радше, нагадує варіацію на слова пісні колишнього лідера російського року «Наутіліуса Помпілуса» — «…ця музика буде вічна, якщо я заміню батарейки …»

Відтак, залишається питанням, які батарейки, хто вставлятиме, а найцікавіше — куди. Оскільки, як відомо, сучасна модель «вічного двигуна Росії» працює на нафті й газі. Питання про нафту, цебто «батарейки російської вічної музики», у політиці наразі не є передчасним. Адже період «перезмінки» російської влади — це період, хай там як, а певної нестабільності і послаблення самого путінського режиму. Якщо, наприклад, хтось дотепно встругне такий самий жарт, як у середині 80-х років минулого століття з Радянським Союзом, то музика зупиниться. І про це знають усі. Зокрема й президент РФ Володимир Путін та його наступники.

Небезпеку становить та «музика», яка долинає останнім часом із Росії. Адже параімперська комедія Путіна і Ко досить невесела, оскільки свідчить про відсутність справжнього креативу в російській політиці. Ще одне, про що дуже не хотілося б говорити, але, мабуть, доведеться, аби воно не збулося. Річ у тому, що, подумки повертаючись до року 1999, можна стверджувати: тодішня постать Володимира Путіна також не була ані сильною, ані виразною й дуже-дуже скидалася на сьогоднішнього Дмитра Медведєва. Проте кілька підірваних будівель у бідних районах Москви, що їх лихі язики приписують тій-таки ФСБ, враз підвищили цікавість російського суспільства до Путіна і зробили йому фантастичний піар. Не дай Боже так само піаритимуть і Дмитра Медведєва. Оскільки креативу в цієї команди не прибуло, а «специфічне» ставлення до всіх громадян Російської Федерації як до біомаси залишилося, то така думка, не виключено, бродить. Хоч, можливо, хтось із театрального середовища підкаже кому слід, що вдруге один і той самий експромт не спрацьовує. І, говорячи словами Станіславського, суспільство скаже: «не вірю».

Зі зміною свого статусу Во­лодимир Путін, можливо, захоче змінити і своє амплуа. Недаремно він вибрав собі специфічний набір важелів і зон відповідальності, які означають, що, очевидно, у період президентства Дмитра Медведєва Росія спробує взяти реванш на міжнародній арені і стане активніше грати на світовій шаховій дошці.

Зміна господаря Білого дому

Сьогодні Гілларі Клінтон має всі шанси стати не лише кандидатом від Демократичної партії на президентських виборах у Сполучених Штатах в листопаді 2008 року, а й президентом країни. Лідерство пані Клінтон базується на широкому досвіді, набутому у Вашингтоні: вісім років вона була першою леді Америки і шість років — сенатором від Нью-Йорка.

Виборча кампанія в Америці увійшла в стадію, коли визначилися лідери «проміжного етапу» і в Демократичній, і в Республіканській партії: Гілларі Клінтон та Рудольф Джуліані. Однак той факт, що Джуліані будує фактично всю свою кампанію і всередині партії, і в національному масштабі на протистоянні з Гілларі Клінтон, свідчить про його досить слабку позицію та про слабкість самої Республікан­ської партії. По-перше, це свідчить, що Республіканська партія і її головний кандидат, окрім протистояння, не мають інших досить потужних ідей, які вони могли б запропонувати країні та нації.

По-друге, здатність перемогти на виборах жінку ніколи не може бути сприйнята в західному суспільстві як сила. І, мабуть, республіканці й сам Джуліані цього не беруть до уваги. Цілком імовірно, що такі заяви здатні «вирвати» перемогу всередині республіканського табору, де трохи зміщені акценти сприйняття політичного поля, але в національному масштабі — це явний прорахунок команди Джуліані. Водночас можна сказати, що, найімовірніше, за такою слабкістю гасел криється ще більша слабкість, яка базується на відсутності історичних передумов усередині Сполучених Штатів для продовження правління республіканців.

Це, з одного боку, наслідок досить спірного, якщо не сказати — негативного сприйняття американським суспільством і окремими громадянами політики президента Джорджа Буша, можливо — найслабшого президента за всю історію Америки. Що саме вже здатне поставити під питання принципову можливість перемоги республіканців на цих виборах. З іншого боку, логіка розвитку американського суспільства та економічної, політичної і соціальної інфраструктури в демократичних країнах свідчить, що після тривалого правління однієї політичної сили необхідне правління іншої. І не тільки для того, щоб розрядити обстановку в масах, а й щоб провести корекцію податкової та економічної політики і корекцію курсу розвитку всієї величезної інфраструктури країни. Як свідчить той-таки досвід, це завжди дуже корисно.

Очевидно, що обрання президентом Гілларі Клінтон може переформатувати міжнародну політику США, змінивши «агресивно-ковбойський» стиль Джорджа Буша на раціонально виважені підходи Гілларі. І якщо жінки поки що не можуть змінити світ, то одна мудра, освічена і впливова жінка-президент цілком здатна змінити Сполучені Штати.

Дилема Косово

Поряд з Іраком, «косовська проблема» є одним із основних чинників дестабілізації міжнародної політики. Очевидно, що сьогодні світове співтовариство надмірно захопилося очікуваним результатом розгортання процесів навколо Косово і чомусь готове заплющувати очі на чинники, які спровокували «косовський проект».

Сьогодні в рішенні щодо Косово слід враховувати не тільки юридичні міжнародні норми, а й те, що враховувати заведено: кого і як це зачіпає, а також що це означає для міжнародного співтовариства. Адже не секрет, що значна частина албанських сил, які беруть участь у відторгненні Косово, є міжнародною мафією. Тобто незаконними формуваннями, що породжують усі найнебезпечніші виклики міжнародному співтовариству: тероризм, нелегальну діяльність, порушення прав людини та низку інших, дуже серйозних порушень проти людяності.

Можливо, незалежність Косово й відбудеться, якщо Сербія отримає додаткові преференції у різних сферах. Але такий прецедент значно небезпечніший для інших країн, ніж для сербської держави. Адже при цьому де-факто і вже де-юре зруйнується система міжнародних відносин, яка будувалася на непорушності прав націй на національну державу і на всю суверенність та всю структуру міжнародних відносин щодо своїх територій. При цьому людство повертається до тієї епохи, коли території і динамічні національні держави формувалися за правом сильного. Якщо такий прецедент буде втілений, то він поставить під удар у найближчі сто років практично всі національні утворення західної цивілізації.

Фактично для міжнародного співтовариства такий прецедент означатиме не просто потрясіння, а катастрофу. Хоч, можливо, для євробюрократів це буде найпростіше і безболісне, принаймні на декілька років, рішення. Зворотне рішення — про повний суверенітет Сербії над територією і, відповідно, відновлення прав сербського населення, якого до початку конфлікту й насильницького витіснення звідти сербів було у декілька разів більше, ніж тепер, — також створить низку проблем. Але, в будь-якому разі, проблема Косово не зникає, вона залишається і обов’язково через кілька років набуде ще загрозливіших обрисів.

Природно, що албанське населення Косова має свої права. І, з суто гуманітарного погляду, воно викликає співчуття, а протистояння геноцидові режиму Слободана Мілошевича — підтримку. Але при цьому косовський прецедент не повинен відкидати систему, на якій ґрунтується вся цивілізація. І євробюрократи не повинні забувати, що рушення основ потрясе навіть їхні теплі й затишні кабінети. Не кажучи вже про всю цивілізацію, масштабами якої вони, можливо, не оперують у своїх міркуваннях.

Іранський бумеранг

Необґрунтований спокій і навіть впевненість у тому, що Сполучені Штати не зможуть провести ефективні й успішні військові дії проти Ірану, в іранських еліт базується на небезпідставному припущенні, що їхня країна є не просто стороною, яка претендує на лідерство в мусульманському та арабському світі, а й сильною стороною в економічному і військовому планах. А також сильною державою у плані національної єдності. Країна не деморалізована, як Ірак, кризами і деспотією тоталітарного правління. Крім того, впевненість і спокій іранських еліт підживлює той факт, що певне моральне протистояння вже триває не перший рік.

Щоб відповісти на запитання, чи можливі взагалі військові дії США, слід насамперед врахувати стратегічні й тактичні інтереси цієї країни і в Ірані, і у світовому контексті. США не хочуть випустити з-під контролю розвиток процесів у світових центрах впливу, одним із яких прагне стати Іран. Особливо в центрах, котрі мають антиамериканський і антицивілізаційний базис. Військове протистояння з Іраном, якщо воно відбудеться, стане продовженням і, можливо, завершенням іракського конфлікту, що його в теперішніх обставинах неможливо завершити. Матеріальна та військова допомога з інших ісламських країн, насамперед з Ірану, а також моральна підтримка і допомога в підготовці бойовиків та терористів, у чому теж не останню роль відіграє Іран, підживлюють і зволікають на невизначений термін цей конфлікт.

Це, у поєднанні з ядерними та гегемоністськими претензіями Ірану, свідчить, що стратегічно Сполучені Штати готові до військового вторгнення. Не можна не брати до уваги й того факту, що нинішня американська адміністрація, як на загальнонаціональному, так і на внутріпартійному рівнях, вкрай не бажає закінчити іракський конфлікт програшем або невизначеною нічиєю. Слід сказати, що хоч останній (2008-й) рік правління для президента США Джорджа Буша і не є найбільш сприятливим у плані повноважень його адміністрації, та він робить можливим проведення військової операції. Бо для Буша програшу вже бути не може, оскільки затягування цього питання тільки погіршує його імідж і, відповідно, імідж усієї Республіканської партії. З іншого боку, початок конфлікту, навіть без можливості виграти його протягом року, дає якусь перспективу керівництву республіканської адміністрації. А в разі приходу до влади демократів він робить їх заручниками цієї операції, оскільки Сполучені Штати вже не зможуть не закінчити його.

Близькосхідний конфлікт

На чимало аспектів палестинсько-ізраїльського конфлікту, включно з внутрішніми й зовнішніми подіями, великою мірою впливають ключові регіональні актори: Ізраїль, Палестинські території, Іран, Сирія і Ліван. Очевид­но, що після останнього мирного саміту, який відбувся в американському Аннаполісі, адміністрація США шукатиме нові підходи для виведення прийнятної формули миру між палестинцями та ізраїльтянами. З огляду ж на слабке палестинське й ізраїльське лідерство, несприятливе навколишнє політичне середовище, внутрішній палестинський конфлікт і поляризований близькосхідний регіон, рухати вперед мирний процес буде дуже непросто.

Залучений у численні конфлікти Близький Схід стоїть перед новим 2008 роком, у якому американські президентські вибори видаються загрозою для ізраїльсько-палестинського мирного процесу та зусиль знайти прийнятні рішення для інших регіональних криз. Водночас простежується прагнення Москви скористатися імовірним послабленням можливості Сполучених Штатів у 2008 році приділяти багато уваги врегулюванню палестинсько-ізраїльського конфлікту для посилення свого впливу на країни арабського світу.

Так, Росія планує провести у квітні в Москві саміт, який має стати продовженням мирної конференції в Аннаполісі. Можливо, для Кремля такий саміт є оптимальним рішенням для зміцнення свого впливу на Близькому Сході, але Ізраїль його розцінює як підтвердження негативної ролі у цьому конфлікті Росії, що приховано підтримує ХАМАС. Друга, не менш важлива причина, — це негативна роль, яку Росія відіграє у справі розвитку іранської ядерної програми. На думку ізраїльських аналітиків, Росія не заслужила на таку винагороду — виступати в одязі близькосхідного миротворця — у світлі того, що вона робить в Ірані.

Палестинська сторона, навпаки, вхопилася за нову можливість. Із погляду палестинських експертів, єдиним позитивним підсумком попереднього саміту в Аннаполісі є той факт, що наступна зустріч представників Ізраїлю і Палестинської автономії відбудеться в Москві. Вони вважають, що Російська Федерація повинна стати головним модератором у цьому шістдесятирічному конфлікті.

Сьогодні ані Ізраїль, ані ХАМАС не зацікавлені в повномасштабній війні, але не виключено, що якщо ісламські терористи продовжуватимуть у тому ж дусі, то ситуація може швидко стати некерованою. Скидається на те, що зважена гра з вогнем фактично є чимось на кшталт «російської рулетки». І цей процес може вийти з під контролю у будь-яку хвилину, якщо котрась зі сторін, задіяних у конфлікті, втратить самовладання або відхилиться від негласних правил гри. Важливо визнати, що близькосхідний мирний процес із вини терористів вкотре заходить у глухий кут. Адже неможливо вести переговори й водночас готувати терористичні акти. Потрібно вибирати щось одне.

Тим часом схоже, що президентові Джорджу Бушу, як і його попереднику Біллу Клінтону, не вдасться до завершення свого президентського терміну домогтися мирного вирішення палестино-ізраїльського конфлікту. Проте закладені бушівською адміністрацією зерна не пропадуть марно. І вже новий президент США зможе про­довжити справу врегулювання і спробувати переконати сторони протистояння піти на компромісне рішення, яке відкриє шлях мирові в регіоні.

Реформи у Євросоюзі

Хоч конституційна криза, в яку Європейський Союз занурився після провалів референдумів у Франції та Нідерландах у 2005 році, поки що остаточно не подолана, — вихід із неї вже намітився. Так, до 2009 року у Євросоюзу буде своя міні-конституція і свій президент. Крім того, малоефективна система піврічного головування кожної з країн ЄС кане в минуле. «Дорожня карта» реформ Євросоюзу, включно з реформою системи голосування і ухвалення рішень, схвалена й запущена в роботу. Велика Європа повинна стати більш керованою, а отже — і динамічнішою. Весь 2007 рік ЄС намагався врятувати «пущену під укіс» свою конституцію. У 2008 Євросоюз входить із певними успіхами, й водночас новий рік буде для нього одним із найбільших викликів у його історії.

Нова Європа — це посилення інтеграційних процесів. Інтеграція і об’єднання сил у єдиній економічній системі, де сильний захищає інтереси слабшого. Водночас це демократія і шанобливе ставлення до національних особливостей та особистий суверенітет кожного громадянина будь-якої окремо взятої країни Європейського Союзу. При цьому народи Європи не розлучаються зі своєю індивідуальністю й ідентичністю. Саме на 2008 рік припадає початок перегляду європейцями парадигми європейської інтеграції. Поняття «європейський європеєць» потребує певного уточнення. Бо Європа, в якій скасовані кордони і яка не перестала розширятися, бачиться як єдине, але не завершене й остаточно не сформоване ціле. Неможливість швидко «переплавити» всі складові цього формування і стала перепоною на шляху до повноцінної політичної європейської інтеграції.

Не виключено, що саме президент Франції Ніколя Саркозі може виступити «політичним локомотивом» перетворення Євросоюзу на якусь подобу м’якого союзного державного утворення на кшталт Сполучених Штатів Європи. І хоча ідея Європи-держави не є чимось новим, але Саркозі має шанси спробувати наповнити її конкретним змістом. Початком такого процесу може послужити з часом спроба формування кабінету міністрів Європейського Союзу. Французький президент вірить у можливість створення спільного європейського уряду. Континент-держава з багатьма індивідуальними державними складовими може стати новим політичним майбутнім ЄС.

Саміт НАТО

Наступний рік стане роком підготовки до двох самітів Атлантичного союзу. Перший — запланований на квітень 2008 року і пройде в Румунії, а в 2009 році відбудеться ювілейний саміт, присвячений 60-річчю створення Євроатлантичного альянсу. Нашу сусідку Росію дуже непокоять еволюційні процеси в НАТО і політика відчинених дверей альянсу, оскільки найбільше вона остерігається можливого приєднання України до цього оборонного союзу. Бо якби Україна приєдналася до НАТО, то про жодне залучення її в об’єднання типу колишнього СРСР вже не могло б бути й мови.

Еволюція НАТО, яке неухильно розширює свої впливи поза євроатлантичну зону відповідальності і стає впливовою організацією, дії якої поширюються на зони конфліктів у всьому світі, дуже непокоїть неогегемоністськи налаштоване керівництво Російської Федерації. Росія не хоче, аби за перепланування нових контурів альянсу в новій системі світової безпеки він отримав домінуючу роль і і підлаштовував під себе міжнародну архітектуру безпеки, а не вбудовувався в неї.

Очікується, що на квітневому саміті в Бухаресті Албанія, Хорватія і Македонія можуть бути запрошені до оборонного альянсу, але поки що й досі не ухвалено рішення, яка конкретно з цих країн наступного року отримає запрошення приєднатися до НАТО. Албанія, Македонія і Хорватія сподіваються отримати на бухарестському саміті НАТО офіційне запрошення вступити в організацію і, таким чином, стати новими членами альянсу в ювілейному для НАТО 2009 році. Не виключено, що на саміті в Бухаресті розглядатиметься також питання членства України, Грузії і Чорногорії. Для України та інших країн — можливих кандидатів на вступ членські гарантії НАТО надають набагато вищий рівень безпеки, ніж псевдонейтральна позиція, яку намагаються нав’язати нашій державі деякі політичні сили.

Китай олімпійський

Олімпійські ігри в Китаї у 2008 році закономірно переміщають його у центр глобальної уваги. Інтерес до Китаю викликають усі аспекти його життя — економічні, політичні, соціальні й етичні. Очевидно, що захоплення економічною складовою китайської сучасності перемежовуватиметься з політичною критикою і тривогою з приводу соціальних та екологічних проблем, до яких спричинилося економічне китайське чудо.

Китайці мусять бути готовими до того, що напередодні Олімпіади всі їхні прорахунки розглядатимуться між­народною спільнотою, як під мікроскопом. І світове співтовариство не зможе проігнорувати неспортивних «досягнень». Від заниженої оплати праці для пересічних громадян та гіпер­контролю держави за інтернетом — до його економічної й політичної підтримки геноциду в Судані і приму­сової стерилізації простого народу.

«Олімпійська мрія», перенесена на китайську реальність, може висвітлити зовсім інші аспекти, ніж ті, на які сподівалося керівництво Китаю. І якщо на вершині піраміди китайського процвітання найкращі атлети світу під час Олімпіади зможуть побачити чітко регламентоване і сегментоване суспільство, яке бурхливо розвиває свою економіку, — то в основі піраміда має не найкращий вигляд. Чого не взяли до уваги зверхники країни, яка сьогодні впевнено претендує на статус світової наддержави.

Очевидно, що комуністичне керівництво прагнутиме використати час Олімпіади для переконливої демонстрації всьому світові переваг китайського шляху розвитку. Це час своєрідної пропагандистської акції, покликаної показати світові, чого може досягти сучасна могутня нація під жор­стким, але дієздатним керівництвом рідної КПК. Але, доки китайці всіляко чепуряться, аби влітку наступного року постати в ідеальному світлі перед усім світом, — правозахисні активісти намагатимуться привернути увагу до зовсім інших моментів реального життя в Китаї. Розсіявши ілюзії економічного поступу КНР, можна побачити інший бік медалі життя цієї великої нації. На якому — порушення прав людини та екологічні зловживання.

У часи, коли глобалізована геополітична дійсність вимагає, щоб жодна з проблем конкретно взятої країни не залишалася поза увагою світової громадськості, Олімпійські ігри є найкращою можливістю поглянути на китайські реалії, знявши рожеві окуляри захоплення китайськими здобутками. У цьому сенсі Олімпіада в Пекіні трохи скидається на Олімпійські ігри 1936 року в Берліні, коли уряд Німеччини так само прагнув перетворити найвищі за статусом спортивні змагання на політичний пропагандистський інструмент.

Ірак і Афганістан

Війна в Іраку і Афганістані становить найбільшу небезпеку для американської зовнішньої політики. Борючись із терористами в Іраку, США лише посприяли поширенню тероризму в усьому світі. Ісламські екстремісти зліталися до Іраку, як метелики на вогонь, а потім перекидали цей вогонь на інші країни. Афганістан і Ірак стали глобальними накопичувачами терористів, котрі проходять на їхніх теренах «обкатку», а з часом використовують набутий там досвід деінде. Ці країни стали справжніми терористичними медресе для ісламістів, які при цьому ще й мають змогу вербувати їхніх «випускників» на інші фронти протистояння, що їх відкриває «терористичний інтернаціонал».

Затяжна війна в Іраку не лише багатократно примножила кількість жертв протистояння демократичного світу з ісламістськими фундаменталістами, а й спричинилася до поширення «ідеологічного вірусу» «Аль-Каїди», внаслідок чого протягом останніх трьох років почастішали їхні напади на території від Лондона до Кабула і від Мадрида до курортів на Червоному морі. Зрозуміло, неможливо вивести середню річну «норму» терористичних нападів ісламістів, але сьогодні лише на Ірак припадає половина всіх світових атак джихадистів. А якщо взяти сукупно теракти в Афганістані й Іраку, то це буде вісімдесят відсотків нападів і шістдесят сім відсотків смертей від часу вторгнення американських військ до Іраку.

Проте небезпечно вважати, що «Аль-Каїда» та інші терористичні угруповання відволіклися від вишукування своїх цілей у західному світі. Терористи на початку іракської війни здійснювали напади на ключових американських союзників. Можна згадати, що під час багаторазових бомбувань у 2005 році терористами було вбито в Лондоні 52 чоловіка, а в Мадриді у 2004 — аж 191. Але, крім кривавої динаміки терористичного наростання, є й інші фактори, на котрі неодмінно слід звернути увагу. Іракський театр затяжного конфлікту став наочною школою для терористів різних мастей. Так, приклад тотального проведення терактів в Іраку певною мірою може стати поясненням відродження затятої боротьби з боку «Талібану» в Афганістані. Адже до 2005 року напади бомбистів-самогубць фактично не були відомі на афганських теренах. Тим часом тільки у 2006 році сталося 118 таких терактів, більше, ніж за всю історію країни.

Якщо США не зможуть «переломити» ситуацію в Іраку у 2008 році, то не виключено, що радикалізація протистояння перейде на інші мусульманські, більш помірковані країни. По суті, іракський конфлікт став каталізатором для глобалізації джихаду, що не може не турбувати вищу американську політичну еліту. Адже «глобалізація мучеництва», до якої спричинилася іракська війна, — сприятливе живильне середовище для формування інших конфліктів. З часу вторгнення до Іраку терористичних нападів у світі побільшало всемеро. Тому США повинні за будь-яку ціну змінити ситуацію в Іраку на краще, адже від цього залежить, чи розповзатиметься й далі тероризм планетою.