РУХ НАЗАД

Через кілька місяців після свого обрання президентом країни Михаїл Саакашвілі так само популярний у Грузії, як у дні, коли його прибічники громили будинок парламенту і домагалися відставки Едуарда Шеварднадзе. Більше того, у багатьох грузинів — й аж ніяк не тільки в так званих простих людей — з’являється майже монархічна віра в президента і його обіцянки. Так не вірили ні в Звіада Гамсахурдіа, ні в Едуарда Шеварднадзе, зате в Росії так вірять у Володимира Путіна. І що цікаво, Саакашвілі, котрий перейшов із маргінальних популістів у респектабельні політики тільки завдяки неприхованій підтримці Заходу, і сам демонструє інтерес до образу Володимира Путіна. Йому теж хочеться, щоб його любили просто так, за те, що він є.

За недовгий час перебування недавніх опозиціонерів при владі в країні, зруйнованій довгими роками громадянської війни та номенклатурного безмір’я, мало що можна було змінити. Дивно було б, справді, вимагати від Михаїла Саакашвілі, щоб у країні текли молочні річки в киселевих берегах, коли в бюджеті немає грошей навіть на зарплати й пенсії, а працездатний парламент з’явився лише кілька тижнів тому. Зате за цей час могли окреслитися підходи й тенденції. І вони окреслилися. Саме за день до прибуття Михаїла Саакашвілі в Київ зятя екс-президента Шеварднадзе Гію Джохтаберідзе, котрого обвинувачували в несплаті податків на суму в 350 тисяч доларів, випустили з в’язниці після сплати його дружиною суми в 15 мільйонів доларів, а справу проти нього було припинено. Про цей тріумф президент Саакашвілі розповідав у телевізійному інтерв’ю, звинувачуючи сім’ю президента в нечесності й пояснюючи, що тепер у бюджеті з’явилися гроші для виплати зарплат і пенсій. Безсумнівно, більша частина грузинського суспільства розчулено слухала ці слова президента й пояснення генерального прокурора Грузії про те, що таку велику суму запропонувала Манана Шеварднадзе, а прокурори просто «не змогли» від неї відмовитися. Суспільству, що пройшло через війни й розорення, важко відразу зрозуміти, що влада, яка стала на шлях викупів заручників-крадіїв, просто продовжує подорож на машині часу — із пізнього середньовіччя часів Шеварднадзе до раннього середньовіччя часів Саакашвілі. Раннє середньовіччя відрізняється від пізнього, власне, простотою звичаїв і чесністю — там ніхто й не намагався пояснити ті чи інші дії винятково буквою закону, шанувалося передусім право сеньйора й сила, яка могла пояснювати свої успіхи по-різному — із правового, морального, релігійного погляду, та як завгодно. Але, не підкріплений силою та владою погляд, сам закон негайно втрачали будь-який сенс. При цьому населенню усе пояснювалося цілком популярно, і воно, бідне, не дивувалося з того, що сеньйор, котрий захопив місто, іде грабувати будинки багатіїв, а бігло слідом за сеньйором і його солдатами, аби встигнути поцупити те, що вони не встигли перерахувати в бюджет. У пізньому середньовіччі героями історичних літописів були освічені монархи. У ранньому вожді не залишали сідла, їх приємно хвилював звук бойових труб і запах крові. Ставши царями та князями, вони продовжували водити свої воїнства в походи. Так і Саакашвілі, ставши президентом, не залишив мітинг. У приватному спілкуванні, у протокольній обстановці він милий і ввічливий, навіть освічений, наскільки взагалі може бути освіченим випускник Інституту міжнародних відносин Київського університету. Але варто йому побачити натовп — випускника наче й не було. Михаїл Саакашвілі перетворюється на Мішико, очі вирячуються, краватка з’їжджає набік, ми чуємо гасла та крики. Натовп заводить президента, президент заводить натовп. І це теж показник стилю раннього середньовіччя, який широко практикувався в Європі 30-х років ХХ століття. Практично остаточна відмова від політичного врегулювання відносин з аджарським лідером Асланом Абашидзе, поки що риторична ставка на силу — із цього ж ряду: ескалація конфлікту збуджує та дозволяє тримати в напруженні масовку, яка б’є в долоні та яка так і не стала суспільством. При цьому можна як завгодно довго стверджувати, що підходи Михаїла Саакашвілі себе не виправдають. Із сучасного політичного погляду — так. Певне, потрібно було розпочати структурні реформи, запросити в країну західних економічних радників, розробити план перетворень, пояснити жителям, що далі буде тільки гірше, оголосити амністію капіталів, зробивши ставку на діяльну частину суспільства. Але хто сказав, що Грузія сучасна країна? Зрештою, хіба це Саакашвілі загнав її в середньовіччя? Ні, це відбулося до нього. Хіба Саакашвілі може вирішити питання Абхазії та Південної Осетії? Ні, ключі від раю не в Тбілісі, а в Москві, а можливо, вже просто в Сухумі та Цхінвалі. Хіба Саакашвілі може запропонувати затягнути пояси людям, у котрих і поясів немає ніяких? Ні, він прийшов до влади під гаслом очищення, а не під гаслом змін. Необхідність побудови в країні західної економічної та політичної моделі сучасного зразка повинна бути затребувана передусім суспільством, а вже потім суспільство висуне зі свого середовища політичні сили та їхніх лідерів, спроможних хоча б розпочати будівництво. Вибір Саакашвілі був простий — йому необхідно було почати рух з — умовно говорячи — ХVI століття або в Х, або в XXI. Але рух назад уже відбувався, а рух уперед необхідно було починати. І як кожен популістський лідер, Саакашвілі вирішив очолити рух мас в обраному ними напрямку. Будь інакше, практика викупу заручників із в’язниць або войовнича риторика стосовно Аджарії викликала б у Грузії не загальну радість, а загальний жах. Але ніякого жаху ми не спостерігаємо. Зате бачимо консолідацію суспільства навколо популярної влади й перетворення навіть колись сучасних політиків на середньовічних баронів...

Подальша доля Грузії від неї самої більше не залежить. Якщо Захід буде готовий утримувати цю країну — приблизно так, як Росія утримує Білорусь, — якщо він змириться з її нереформованістю, злиднями й відсталістю і фінансовою допомогою утримуватиме її населення від нового повалення влади, тоді поволі — можливо, уже без Саакашвілі — почнеться рух уперед, зможе проявити себе освічена частина суспільства, буде встановлено жорсткий зовнішній контроль над грузинською владою та витрачанням нею виділених коштів. При цьому необхідно буде також утримати Тбілісі від силового вирішення ситуації з Аджарією, оскільки нова війна — це нові два-три століття назад, а Москву — від спокуси дестабілізувати ситуацію в Грузії, щоб привести до влади в країні нібито орієнтовані на Росію сили. Завдання не з простих, але в разі його невиконання, якщо Грузію залишать напризволяще, — рух назад продовжиться аж до появи на території ранньофеодального царства Саакашвілі князівств, які історично передували йому...