РОЗВІДНИК У РОБОТІ

Появу в українській столиці Сергія Іванова, секретаря російської Ради безпеки, можна розцінити як точний жест президента Володимира Путіна. Напередодні приїзду Іванова було оприлюднено заяву Путіна про те, що ситуація з Гонгадзе — внутрішня справа України. І якщо ці слова можна було сприйняти як вираження негласної підтримки українському Президенту, то поява Іванова в Києві мала, до того ж, продемонструвати, що Путін дуже серйозно ставиться до майбутньої зустрічі з Кучмою у Дніпропетровську. І хоче інформацію про події в Україні отримати від людини, якій справді довіряє.

Мені вже доводилося писати, що близькість Іванова до Путіна пояснюється не лише особистими дружніми стосунками, схожою кар’єрою та однаковими поглядами на майбутнє Росії. Іванов «генетично схожий на Путіна. Ці люди взаємозамінні. Якби президентом був Іванов, а секретарем Ради безпеки — Путін, ніхто не помітив би підміни, насамперед вони самі. Іванов дає такі самі інтерв’ю, як Путін, любить те саме, діє так само... У Росії президента Іванова секретаря Путіна чекало б блискуче майбутнє. Таке ж майбутнє чекає секретаря Іванова в Росії президента Путіна».

Відтоді, як у «ДТ» надрукували цю характеристику, минуло вже кілька місяців, але за цей час практично не було подій, здатних вплинути на роль Іванова при президенті. Хіба що стало зрозуміло: конституційних змін, які дозволили б генералу зайняти посаду віце-президента, не буде. Але це, загалом, не так важливо: у цьому разі не місце прикрашає людину, а людина місце. І ще один немаловажний чинник: досі не з’явилося того, що можна вважати командою Путіна. Понад те, після недавніх змін у статусі повноважних представників президента Росії у федеральних округах — а ці зміни поставили Путінських ставлеників під контроль глави президентської адміністрації Олександра Волошина, стало очевидним, що президент трохи розчарувався в можливостях власних висуванців, які своєю політичною аморфністю й нерозумінням покладених на них завдань знищили Путінську регіональну революцію і повернули знову губернаторам та президентам першу скрипку в російському політичному оркестрі. Представники президента мали започаткувати нову політичну команду — а сталося так, що саме вони надовго відіб’ють бажання Володимиру Путіну втілювати в життя власні кадрові рішення і змусять його спиратися на чужих людей...

Але ось питання: чи можна довіряти цим чужим людям, до того ж набагато досвідченішим у тонкощах апаратної гри, ніж сам Володимир Путін? За умов цієї внутрішньої недовіри роль Іванова ще більше зростає, бо при ньому президент може хоча б дихати вільно. У Москві, до того ж, подейкують, що незабаром до апарату Ради безпеки можуть перейти й політтехнологічні функції, бо президентському оточенню не подобається путінський іміджмейкер Гліб Павловський, який постійно примушує недавніх розвідників працювати в лайкових рукавичках...

Іванов у Києві вирішував одразу кілька завдань. Він мав підготувати зустріч президентів. І одночасно зрозуміти, наскільки довго його патрон зустрічатиметься з цим Президентом і чи не завалявся в Києві хтось більш підходящий. У Кремлі останнім часом серйозно впевнені, що центр прийняття рішень про те, кому керувати колишніми союзними республіками, міститься саме в Москві. Інакше навіщо було створювати аналітичну групу, мета якої — пошук наступника президента Білорусі Олександра Лукашенка. І хоча цю інформацію гнівно спростовують офіційні особи і в Москві, і в Мінську, ця група продовжує успішно працювати, а російські ЗМІ — називати найнеймовірніші прізвища можливих наступників Лукашенка. Отож, саме візит Іванова має дати відповідь на запитання: чи потрібно формувати в Москві аналогічну групу по українському Президенту, чи Росія підтримає наявного. І багато в чому від висновку секретаря російського Радбезу залежатиме тональність зустрічі президентів у Дніпропетровську.

Інша річ, що розвідка Іванова хибує на одну слабину. Він — найближчий до президента Путіна чиновник. Але його український візаві Євген Марчук аж ніяк не може похвалитися такою наближеністю до Кучми, і можливості апарату РНБОУ дуже обмежені, порівняно з можливостями апарату російського Радбезу, які тільки збільшилися після обрання його колишнього секретаря Володимира Путіна президентом Росії. Можливо, для Іванова був би прийнятніший формат консультацій не в режимі секретарів, а в режимі головних фаворитів... Але ніякого головного фаворита в системі української влади просто немає, а після початку скандалу з плівками Президент мало кому довіряє... Попередні свої закордонні поїздки Іванов пояснював тим, що виконує делікатні доручення президента, які не завжди можна доручити дипломатам... На мою думку, делікатність нового доручення полягає ще й у необхідності зрозуміти, як саме влаштована українська політична сцена і наскільки її основні гравці готові відповідати російським вимогам (напевно, потрібно було б написати: домовлятися з Москвою? Але генерал Іванов нічого ні в кого не просить, він просто уточнює інструкції).

Загалом, навіть добре, що нинішній тур російсько-українських консультацій розпочався з приїзду до Києва саме цієї людини — досить конкретної, досить жорсткої, досить наближеної до президента, щоб сприймати висловлювані нею позиції як відображення поглядів Володимира Путіна. Принаймні для українських співрозмовників Сергія Іванова у Дніпропетровську не повинно виникнути жодних несподіванок.