РОЗШИРЕННЯ МАЙЖЕ ЗАДУРНО

Сума в 40 мільярдів євро (37,6 мільярда доларів), яку буде виділено на реорганізацію економіки нових членів ЄС із 2004-го до 2006 року, на перший погляд здається досить великою. Утім, вона може справити враження і з другого погляду, правда, це залежить від того, із якого боку подивитися. Можна, приміром, порівняти її з 13,3 мільярда доларів, які США в рамках плану Маршалла виділили на реконструкцію Європи після закінчення Другої світової війни з 1948-го до 1951 року. А можна, з урахуванням інфляції, перевести ті долари в еквівалент нинішніх і одержати вже зовсім іншу величину — 92 мільярди доларів, або 97 мільярдів євро. Можна скористатися й іншими, більш порівнянними показниками. Приміром, обчислити відношення виділеної суми до сукупного ВВП. І тоді виявиться, що реконструкція Європи обійшлася США в 1,5 відсотка національного ВВП на той період. А от ЄС, виявляється, збирається обмежитися жалюгідними 0,08 відсотка свого ВВП. Тим паче що, виділяючи зі свого бюджету 40 мільярдів євро на своїх «молодих» членів, ЄС розраховує поповнити скарбницю за рахунок їх же членських внесків, які «потягнуть» на 15 мільярдів євро. У результаті видаткова стаття скоротиться до якихось 25 мільярдів євро. А це видається вже зовсім незначним порівняно з 600 мільярдами євро, виділеними урядом Німеччини на возз’єднання своїх земель. Правда, зроблено це було протягом тривалішого періоду, із 1990-го до 1999 року. Однак у відсотках від німецького ВВП цей показник знов-таки значно перевищує витрати на інтеграцію східноєвропейських земель, які зголосилися взяти на себе країни—члени ЄС.

І все-таки, хоч як крути, гроші на розширення ЄС виділяються чималі. Проте впевненості в тому, що вони принесуть реальну користь, немає ні в кого. Ні в тих, чия напружена бюрократична праця вилилася в понад 80 тисяч сторінок нормативних актів, покликаних врегулювати найкаверзніші питання — від методу засолювання поляками своїх знаменитих огірочків до юридичного оформлення відмінностей між професіями «дантист» і «зубний лікар». Ні в тих, хто збирається виділяти гроші. Ні в тих, хто їх розраховує одержати. Причому найбільше сумнівів з’явилося саме в останніх. Відповідно до регулярних опитувань населення як у нинішніх рамках ЄС, так і серед першочергових кандидатів на членство в ньому, частка тих, котрі позитивно оцінюють розширення ЄС, неухильно падає. Зокрема, за найостаннішими даними, оприлюдненими у квітні цього року, тільки в чотирьох країнах-кандидатах понад половину населення оцінює приєднання своєї країни до ЄС як позитивний крок. Ввійшли в цю четвірку Угорщина, Словаччина, Кіпр і Польща. Найменше «оптимістів» в Естонії і Латвії — по 33 відсотки. До такого низького відсотка прибічників розширення не опустилася жодна з нинішніх країн–членів ЄС. Навіть Ірландія, де результати референдуму про необхідність ратифікації укладених у Ніцці домовленостей щодо розширення були негативними, продемонструвала 60-відсоткову підтримку майбутнього розширення. І тільки Франція виявилася єдиною з нинішніх членів ЄС, де кількість прибічників розширення — 39 відсотків — поступається кількості його супротивників — 46 відсотків.

Така переоцінка цінностей відбулася в процесі конкретизації переваг, які принесе майбутнє об’єднання як старим, так і новим членам ЄС. Хоча цілі, декларовані з самого початку як пріоритетні, — гарантія політичної та економічної стабільності в Європі, прискорення економічного розвитку посткомуністичних держав, якнайшвидше просування в них реформ, досі ще ніхто не відміняв, багато хто на сході Європи починає розуміти, що високі прагнення поступово підмінюються більш приземленими. Більше того, якщо декларовані цілі справді є спільними для старих і нових членів ЄС, то реалізоване на практиці досить виразно приносить вигоду тільки одній зі сторін. І немає ніякої необхідності показувати пальцями, якій саме. Ось як коментує сформовану ситуацію Джеффрі Сакс, професор Гарвардського університету, котрий виступав після падіння комунізму в ролі радника не одного східноєвропейського уряду: «Те, що повинно було б стати грандіозним досягненням Європи та предметом її беззаперечної гордості, перетворилося на процес, сповнений конфліктності й недоброзичливості. Перед нами постають дрібні держави, вузькі інтереси та брюссельські бюрократи, які під’їдають більш широкі пріоритети й навіть загрожують підірвати їх».

Розбіжності між патетичною риторикою західноєвропейських лідерів на початкових етапах об’єднання та їхнім нинішнім прагненням захистити свої власні вузькі інтереси ілюструє Ярослав П’єтрас, польський міністр, котрий координує питання інтеграції Польщі в ЄС: «На самому початку для нас було приємним сюрпризом чути далекосяжні політичні декларації у дусі: «Ми любимо вас, ми цінуємо те, що ви зробили. Ми вважаємо перебудову життєво важливою для Європи і хочемо зробити все можливе, аби допомогти вам». А потім ми сідали за стіл переговорів і починали обговорювати проблему текстилю. І вони говорили: «З текстилем у нас проблеми зі своїми власними виробниками. Ми можемо зробити для вас усе, за винятком зниження тарифів на текстиль». Тоді ми говорили: «А як щодо сталі?» І вони відповідали: «О, ні-ні. Сталі в нас і так надвиробництво».

Величезний ринок у 450 мільйонів чоловік, який виникне після 2004 року, — винятково ласий шматочок. Проте далеко не всі претенденти на його завоювання будуть у рівних умовах. Приміром, дуже скептично оцінює свої перспективи після вступу Угорщини в ЄС Петер Джереді, угорський фермер, один із символів успішності перетворень незалежної держави в сільському господарстві. Почавши 1994 року з 10 гектарів, зараз він володіє вже 400 гектарами, на яких розводить кіз, вирощує пшеницю, ячмінь і зелений горошок. Рентабельність його господарства досить висока, проте він дуже сумнівається, що після 2004 року взагалі зможе уникнути банкрутства. Зокрема, пшеницю йому доведеться упаковувати в паперові мішки зі спеціальним маркіруванням ЄС. Коштують такі мішки вдвічі більше від тих пластикових, якими він користується нині. Йому доведеться істотно збільшити площу своїх ферм, оскільки вони не відповідають стандартам ЄС щодо умов утримання кіз. Доведеться відмовитися й від старої доброї техніки, що дісталася йому ще з радянських часів, оскільки вона, знов-таки, не відповідає європейським стандартам. Навіть компостні ями доведеться переобладнати й закупити спеціальні пластикові контейнери, інакше доступ його продукції на європейський ринок буде закрито. І при цьому за перший рік після вступу в ЄС він одержить субсидії лише на 25 відсотків від тієї суми, яку виділяють у ЄС сільським господарствам старих членів, забезпеченим і мішками, і технікою, і загонами. За словами Петера, тієї субсидії, яку одержує в перерахунку на гектар своєї землі австрійський фермер, вистачить для того, щоб купити гектар угорської землі. Жителі Східної Європи, котрі ще встигли відчути себе господарями землі, віднятої в їхніх батьків у процесі колективізації, побоюються знову втратити її, цього разу вже в процесі скуповування багатими іноземцями. А питання тимчасової заборони на продаж землі іноземцям так досі й не вирішено.

Загалом, на думку багатьох економістів, зарегульованість усіх сфер життя, притаманна ЄС, виявиться для його нових членів не просто непідйомним вантажем. Зайва бюрократизація змусить молоді економіки, які вже зробили енергійний ривок уперед, зробити крок назад. За словами Ярослава П’єтраса, польському уряду доводиться нині відновлювати чимало з тих обмежень, які було знято на початку 1990-х. Просто тому, що вони існують у ЄС. А в ЄС вони досі існують тому, що не вистачило критичної маси, аби їх скасувати. Причому контроль над виконанням цих обмежень вимагає повернення численної армії бюрократів і підвищення податків для забезпечення коштів на їх утримання. Саме цей чинник Джеффрі Сакс і вважає найкритичнішим для успішної реалізації всього проекту розширення ЄС. «У випадку з «наздоганяючими» економіками, якщо ви накладете на них такі самі обмеження, зажадаєте дотримання таких самих фіскальних правил і такого самого соціального захисту, то зможете спровокувати стагнацію на набагато більш низькому рівні розвитку». Іншими словами, стверджує професор, ця зарегульованість може стати зашморгом на шиї молодих економік, що розвиваються.

З іншого боку, саме відсутність достатньої армії бюрократів стала для ЄС формальним приводом ще більше урізати кошти, що виділяються новим членам організації. Зокрема, кожна з країн, що вступають, на реконструкцію мостів, доріг та інші заходи для поліпшення своєї інфраструктури 2004 року одержить по 114 євро на душу населення. Зате в Португалію, Грецію, Ірландію й Іспанію на ті самі цілі піде по 231 євро на душу населення. І все нібито тому, що в східноєвропейських країнах немає достатньої «адміністративної потужності», щоб зуміти належним чином розпорядитися великими сумами. А насправді це завуальована констатація факту «Ви занадто бідні для того, щоб одержувати стільки грошей». Адже формально стелю субсидій визначено у 4 відсотки від національного ВВП. А в перерахунку на душу населення цей показник у східноєвропейських країнах ледь сягає чверті від рівня нинішніх членів ЄС...

Загалом, на думку Томаса Фуллера, оглядача International Herald Tribune, розширення ЄС із погляду східноєвропейських країн виглядає як запрошення до членства в заміському клубі, яке вимагає дотримання всіх правил, сплати членських внесків, але виключає можливість користуватися басейном. Утім, питання про те, вступати в цей клуб чи не вступати, не стоїть. Джордж Сорос недавно заявив, що ЄС зазнає великої невдачі, якщо не піде на розширення. Але невезіння виявиться ще більшим, якщо розширення не принесе очікуваних результатів. Тож аналітики твердо переконані: Європі не залишається нічого іншого, як довести цей, мабуть, найамбіційніший проект до переможного кінця.

за матеріалами International Herald Tribune