РОСІЙСЬКЕ ПИТАННЯ

Міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов, який прибув із візитом до Вашингтона, дав зрозуміти американцям, що Росія не може вирішувати за керівників країн СНД, чи брати їм участь чи ні в антитерористичній операції. Це не зовсім так: того дня, коли керівник російського зовнішньополітичного відомства перебував у Штатах, секретар Ради безпеки Росії Володимир Рушайло вів у Ташкенті важкі переговори з президентом Узбекистану Ісламом Каримовим, а начальник Генштабу Анатолій Квашнін зустрічався в Душанбе з керівництвом Таджикистану. Про телефонні консультації Володимира Путіна з колегами —президентами країн СНД я вже й не кажу. І все-таки заява Іванова трохи відрізняється від зроблених протягом кількох днів іншими російськими офіційними особами. Вона засвідчує: Москва маневрує, сьогодні вона не може ні відмовитися від підтримки антитерористичної акції американців, ані підтримати її цілком, у Росії всерйоз занепокоєні тим, що тепер з нею просто не рахуватимуться.

Коли в перші години після терористичної атаки на Сполучені Штати президент Росії Володимир Путін виступив із дуже жорсткою заявою, в якій назвав те, що трапилося, атакою на всю цивілізацію, це стало ознакою зміни міжнародної обстановки. В оцінках подій в Америці президент Росії виявився практично одностайним із президентом Сполучених Штатів, а керівники російських силових відомств спілкувалися зі своїми американськими колегами як із союзниками. Телеканали того самого вечора показували москвичів, що збиралися біля американського посольства з квітами й запаленими свічками. Оглядач московської газети «Известия» з цього приводу зазначив, що нарешті отримано відповідь на «кляте» російське питання про те, де все-таки знаходиться Росія — в Європі чи в Азії. Коли іракці й палестинці танцювали на вулицях, росіяни дивилися на екрани власних телевізорів із сльозами на очах — ось, мовляв, і вся відповідь...

Але коли перший шок минув, з’ясувалося, що в російській позиції — і в позиції влади, і в позиції суспільства — не все так просто. По-перше, практично половина учасників усіх соціологічних опитувань, проведених цими днями, схиляється до формулювання «людей шкода, а Америці так і треба», багато хто сьогодні згадує війну у В’єтнамі чи акцію НАТО проти Югославії й пояснює все, що відбулося, реакцією на прагнення Вашингтона стати «світовим жандармом». Серед таких людей чимало відчувають просто-таки тваринну радість із приводу «приниження зарозумілих американців». Правда, такі думки особливо не прориваються в ЗМІ, переважна частина яких зайняла зненацька відверто прозахідну позицію. Зате в газетах можна прочитати висловлювання багатьох політиків, які, нібито забувши про події в Чечні, застерігають Захід від бомбардувань, які можуть призвести до значних жертв серед мирного населення, від війни з цілими народами й закликають Росію ухилитися від участі в майбутній акції відплати, а Сполучені Штати — переглянути свою зовнішню політику. Причому нерідко це думки людей дуже впливових — із такою заявою, зокрема, виступив днями голова Державної думи Геннадій Селезньов.

Не менш суперечлива й позиція самої влади. Складається враження, що російське керівництво поки що не здатне мислити глобально, стратегічно, зрозуміти, що світ навколо цілком змінився. Найдостойніше — і це несподіванка — тримається президент, який продовжує робити жорсткі заяви та проводить консультації з колегами про спільну боротьбу з тероризмом. Але на рівні відомств цілковита неясність. Є бажання використати ситуацію для того, щоб діяти у Чечні, не озираючись на Захід, і реабілітувати всі свої попередні дії, посилаючись на небезпеку міжнародного тероризму. Але, по-перше, зовсім незрозуміло, як це можна використати реально, що можна посилити: у Чечні вже все було — і килимові бомбардування, і численні «зачистки» населених пунктів, а тим часом через кілька днів після терактів у США загонам Аслана Масхадова вдалося захопити та протягом майже цілого дня утримувати друге за величиною місто Чечні Гудермес. По-друге, прагнучи провести паралель між чеченцями й організаторами терактів в Америці, російські спецслужби діють трохи незграбно: чи варто було так швидко знаходити в Чечні підручник з управління «Боїнгами»?

Потім стало очевидним, що Росія страшенно боїться втратити те, що в Москві звикли вважати власною «сферою впливу», простіше кажучи — країни СНД. Російський міністр оборони Сергій Іванов поспішив зробити заяву про те, що повітряний простір і територія країн СНД не використовуватимуться в можливій американській операції проти руху «Талібан». Ця заява міністра виглядала б дивною і сама собою — навряд чи навіть дуже високопоставлений чиновник однієї країни може робити заяву від імені інших без будь-яких консультацій із ними, така безтактність рідко допускалася навіть за часів Варшавського договору. Але практично відразу Іванова спростували й у Ташкенті, і в Астані. Режим Душанбе, практично цілком залежний від російської військової присутності, встиг зробити дві суперечливі заяви — спочатку про відкриття повітряного простору для американців, потім про неможливість зробити це, потім пом’якшив свою позицію президент Іслам Каримов — саме після вже згадуваних переговорів із Рушайлом... Крім цієї навряд чи своєчасної боротьби за ілюзорну «сферу впливу», існує ще й неготовність Росії відмовлятися від своїх «традиційних союзників», вірніше — традиційних союзників Радянського Союзу, які опинилися сьогодні у списку держав—спонсорів світового тероризму. А тим часом заступник держсекретаря США Джон Болтон, відвідавши Москву, сказав своїм російським співрозмовникам, що віднині тема непоширення ядерних технологій — тобто споконвічна суперечка про російську співпрацю з Іраном — стає частиною проблеми боротьби з терористичною небезпекою. Ось тільки чи готова Москва до такої переоцінки?

На сьогодні Росія готова передусім до жорстких заяв на адресу терористів. У зовнішній політиці, у поглядах на міжнародну ситуацію російська політична еліта за рідкісним винятком живе у світі ілюзій і дуже не хоче вибиратися з нього на повітря, просякнуте димом від згорілих нью-йоркських хмарочосів. Можливо, це небажання пов’язане ще й з елементарним страхом: до 11 вересня Росія була фігурантом складної політичної гри, яка дозволяла їй хоча б у власній уяві зберігати образ супердержави. Тепер усе змінилося. Навіть російські ЗМІ називають єдиною супердержавою Сполучені Штати. У Москві можуть тривожитися, що американці, усерйоз стурбовані власним майбутнім і власною безпекою, більше не захочуть жодних ігор, а почнуть розмовляти з Росією жорстко й вимогливо — і небажання відповідати конструктивно сприйматиметься світом уже не як прагнення зберегти незалежність у прийнятті рішень, а радше як небажання боротися з тероризмом, стати на бік цивілізації, яка захищається від фанатиків. Крім того: що зможуть протиставити в Росії тероризму, крім слів? Чи зможуть захистити країни Центральної Азії не від спорадичних набігів опозиціонерів, а від справжньої війни? Що зроблять, аби не допустити зростання антизахідних настроїв серед мусульманського населення самої Росії після початку акції відплати? Адже ці настрої можуть стати іскрою, що підпалить весь Північний Кавказ — у ситуації, коли чеченська безвихідь очевидна й Сергій Іванов вже обіцяє, що російська армія знаходитиметься в Чечні завжди...

Росії доведеться зрештою визначитися. Її керівники мають вирішити, чого вони бояться більше — посилення ролі Америки як єдиної наддержави й лідера антитерористичної коаліції чи ескалації терору на власній території, нових війн і вибухів? Насправді в Росії, власне мусульманське населення якої зростає рік у рік, вибору немає — майбутнє її як держави можливе лише у світі, де терор буде переможеним...