Роман Шпек: Будівлю членства України в Євросоюзі зведено відсотків на 20—25

Навіть у високих брюссельських кабінетах вважають: якщо в нашій країні є людина, яку можна з повним правом назвати знавцем Європейського Союзу, експертом із питань його політики та механізмів роботи, то це — Роман Шпек. Багато років Роман Васильович очолював представництво України при Європейських Співтовариствах (Європейському Союзі), а нині йде у відставку з державної служби у приватний бізнес. В останній день своєї дипломатичної роботи Роман Шпек дав інтерв’ю «Дзеркалу тижня».

— Шановний пане Романе, протягом семи років ви працювали в серці Об’єднаної Європи — Брюсселі. Що є найбільшим здобутком України і вашим особисто у справі європейської інтеграції нашої країни за ці роки? І що ви вважаєте найбільшою невдачею?

— Якщо бути точним, то працюю я тут сім років дев’ять місяців і два дні. Ще приймаючи пропозицію очолити представництво України при Європейських Співтовариствах, я не розглядав це як можливість для якихось особистих здобутків. Мені було цікаво і важливо взяти участь у доленосному для нашої країни процесі, бути серед учасників цієї роботи. Часто ставлять питання: що може Україна отримати від вступу до ЄС? Я сформулював би його трохи інакше: що Україна отримає, якщо досягне відповідності тим критеріям, які дають право на вступ до ЄС? Відповідність цим критеріям дасть Україні можливість належати до найуспішнішого у світі об’єднання чи, якщо хочете, клубу розвинених і демократичних країн.

У ці роки Європейський Союз саме розпочав свою перебудову на основі проголошених принципів подальшого розширення. Це все впливало на атмосферу, в якій ми розвивали свої відносини.

А скільки часу Україна жила в умовах внутрішньої політичної турбулентності та криз! Але, попри складні внутрішні процеси, навіть кризи і в Україні, і в Європейському Союзі, відносини між нами розвивалися успішно, динамічно і по висхідній. Хоча Європейський Союз тільки опрацьовував свою спільну зовнішню і безпекову політику, Україна з перших кроків стала постійним партнером. Спочатку ми в односторонньому порядку долучалися до спільних заяв Європейського Союзу з питань зовнішньої політики, а потім уже, за згодою ЄС, приєднання України включалося до тексту самих заяв. А 2003 року Україна вперше брала участь у Європейській конференції серед країн, які претендують (і право яких на це певною мірою визнається) на обговорення майбутнього Європейського Союзу. Надзвичайно успішним був саміт Україна—ЄС 2001 року. Там уперше у спільній заяві за результатами саміту згадка про Україну була в розділі «Внутрішні справи ЄС». На превеликий жаль, більше таких прецедентів не траплялося, надалі згадки про Україну йшли у розділі «Зовнішня політика». Україна отримала статус країни з ринковою економікою в антидемпінгових розслідуваннях, активно будувалася наша співпраця з ЄС у питаннях європейської політики безпеки та оборони. 2002 року було схвалено односторонній єесівський механізм участі України в операціях із врегулювання криз, надалі було підписано відповідну угоду на реалізацію цього механізму з обміну таємною інформацією, успішно ратифіковану Верховною Радою. Також 13 червня 2005 року було підписано угоду про участь України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз — військових, поліцейських, цивільних. На превеликий жаль, Верховна Рада донині не ратифікувала цього документа. Україна з першого дня брала участь в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз у Боснії і Герцеговині, Македонії. Україна і Європейський Союз уклали унікальний надзвичайно позитивний і успішний документ — спільний план дій у галузі юстиції та внутрішніх справ із боротьби зі злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією. Це відкрило нові можливості для співпраці між правоохоронними органами. 2003 року підписано Протокол про взаємний доступ до ринків, а 5 лютого 2008 року відбулася процедура вступу України до Світової організації торгівлі.

Багато було зроблено за цей час для розвитку галузевого співробітництва: укладено меморандум про посилене співробітництво в галузі енергетики, меморандум про співпрацю між урядом України та Європейською комісією у галузі сільського господарства. Київ успішно співпрацює з Брюсселем у питанні врегулювання конфлікту в Молдові між урядом цієї країни та самопроголошеною Придністровською республікою.

Усе це дало нам можливість по-новому підійти до укладення Угоди між Україною і Європейським Союзом — ми сподіваємося, що прийдемо до документа про асоціацію, в якому буде закладено принципи політичної асоціації та економічної інтеграції.

Ефективно, на мою думку, ми використовуємо такий тимчасовий інструмент співробітництва, як Європейська політика сусідства, не бажаючи при цьому повністю бути членом цієї політики, — через те, що ми, на відміну, скажімо, від Марокко, не є сусідами Європи. Ми є її невід’ємною частиною. І недолугість цієї політики сусідства саме в тому й полягає, що ЄС об’єднав в один кошик сусідів Європи і сусідів Європейського Союзу, тим самим прирікши цю політику на неуспіх.

Великим успіхом є укладення та ратифікація угод про спрощення візового режиму і про реадмісію. Розпочато переговори про укладення угоди в галузі авіації. По суті, це буде безпрецедентний документ, за яким українська авіаційна галузь — а це не лише надання транспортних послуг, а й виробництво літаків, питання безпеки — буде повністю інтегрована у внутрішній ринок Європейського Союзу. Ми ведемо активну роботу із синхронізації функціонування електричних систем України з Європейськими енергетичними системами. Україна зараз виконує необхідні заходи для набуття членства в Угоді про Європейське енергетичне співтовариство. Багато є й інших здобутків.

Але торік, щойно ми розпочали перший раунд офіційних переговорів про підготовку нової генеральної посиленої угоди з ЄС, в Україні було прийнято рішення про розпуск Верховної Ради та проведення позачергових парламентських виборів. У мене були розмови з представниками Європейської комісії, вони пристали на мою думку, що ці тимчасові труднощі, які виникають на шляху розвитку демократії і української державності в цілому, не мають розглядатися як перешкода в розвитку наших відносин. Незважаючи на те, що відбувалося всередині України, наші переговори проходили успішно, і вони тривають.

У цілому ж не слід шукати якогось одного вибухоподібного прориву в наших відносинах. Тривала й триває щоденна копітка праця, яка невпинно наближає Україну до Євросоюзу. Це — здобуток усіх українців.

До найбільших недоліків у розвитку євроінтеграційних прагнень нашої країни я хотів би зарахувати ось що. Перш за все — це інституційна слабкість України в цілому: невирішеність питань повноважень гілок влади, неефективність роботи Конституційного суду в різні періоди часу і слабкість судової гілки влади в цілому, інституційна неспроможність різних міністерств та відомств.. Це робило слабшою позицію України на переговорах з Євросоюзом, це послаблювало позиції наших друзів, наших союзників, наших адвокатів усередині Європейського Союзу, які завжди пропонували Спільноті у відносинах з Україною іти далі, ніж це було на той чи інший час. Завдяки цьому ми часто були не готові повною мірою використати навіть те, що нам сьогодні належиться, те, що нам сьогодні дозволено.

З урахуванням тих процесів, які відбувалися в Європейському Союзі, де не було і немає на сьогодні консенсусу щодо подальшого розвитку ЄС та нашої слабкості, Євросоюз інколи дозволяв собі необ’єктивне ставлення до України, її дискримінацію, порівняно з іншими країнами регіону. Наприклад, Росії було надано статус країни з ринковою економікою, а Україна ще два роки його виборювала. При тому що механізм ціноутворення на енергоносії в Україні, попри всю його недосконалість, усе ж таки набагато більш ринковий, ніж механізм ціноутворення на газ, електроенергію для внутрішніх споживачів у Росії. Це було політичне рішення без жодних економічних аргументів.

Рішення про початок переговорів про спрощення візового режиму з Україною було ухвалено на півтора року пізніше, ніж аналогічне рішення стосовно Росії чи країн Західних Балкан. Окремі європейські політики забували про суть і зміст своїх власних документів і стверджували, що політика сусідства — альтернатива політиці розширення. Після останнього розширення ЄС звучали такі некомпетентні, образливі для України публічні заяви, що географічний центр Євросоюзу врешті збігся з географічним центром Європи. Довелося нам звертатися до президента Європейської комісії, аби він провів переатестацію зі шкільного курсу географії для окремих єврокомісарів.

Та, попри все це, хочу підкреслити, що позитив у відносинах України і Європейського Союзу однозначно переважає негатив. У цілому я задоволений результатами, яких нам вдалося досягти.

— Три пострадянські держави — Литва, Латвія та Естонія — вже є повноправними членами ЄС. Нещодавно до Союзу приєдналися Болгарія і Румунія, чий рівень соціально-економічного розвитку на початку 90-х років минулого століття навряд чи був вищим за український. Наша ж країна досі досить далека від повного членства. Що визначає такий стан справ більшою мірою: питання геополітики, несприйняття частиною єесівської еліти і населення країн Об’єднаної Європи України як повною мірою європейської держави — чи все ж таки недостатня «старанність» українських урядовців і суспільства у виконанні «домашнього завдання», брак політичної волі, реального бажання наблизитися до критеріїв, які ЄС висуває до кандидатів на вступ?

— 1993 року в Маастріхті було прийнято принципове рішення про доцільність розширення ЄС, і були визначені можливі нові кордони. Йшлося про «відновлення Європи» у межах перед Другою світовою війною. Саме там вирішили, що в Євросоюзі зможуть колись бути і поляки, і румуни, і решта країн Центральної та Південно-Східної Європи, включно з країнами Балтії, приєднання яких до СРСР Захід, як відомо, ніколи не визнавав «добровільним возз’єднанням». Саме на основі цього принципового рішення керівників Євросоюзу надалі будувалася політика розширення. Інших, настільки ж фундаментальних рішень із цього питання за 15 років, що минули відтоді, ухвалено не було. Хоча ми думаємо, що таке рішення буде прийнято і воно відкриє перспективи для України. 1993 року керівники держав Європейського Союзу ще не дуже вірили, що Україна залишиться незалежною і, тим більше, зорієнтованою на Захід, не захоче відійти в коло інтересів Росії. Хоча саме 1993 року було прийнято постанову Верховної Ради про основи зовнішньої політики, в якій зазначалося, що європейська інтеграція є нашою стратегічною метою.

Рішення про надання цим країнам статусу кандидатів на членство і початок переговорів про вступ було прийняте 1999 року. Україна на той час уже і мала відповідне законодавство, і дедалі більше говорила (хоча замало конкретно робила) про своє бажання інтегруватися до Європейського Союзу. Але основою процесу розширення залишалося рішення 1993 року, і тут відіграв свою роль геополітичний підхід.

З іншого боку, українська еліта чи ті, хто претендує на звання еліти, українські політики, урядовці, парламентарії, та й суспільство в цілому досягли ще недостатнього прогресу на шляху реформування нашої держави — в забезпеченні всіх демократичних свобод, побудові громадянського суспільства, системності реформування економіки, рівні її конкурентоспроможності. Відповідальність однозначно лежить на обох сторонах. Проте в першу чергу все ж таки — на європейській політичній еліті. Хоча ми в Україні надто захопилися ідеєю, що хтось там повинен визнати наше право на євроінтеграцію. Наведу приклад Словаччини. За часів володарювання Мечіара Європейський Союз не дуже хотів з нею працювати й офіційно не визнавав її права на членство. Але політики і громадяни Словацької республіки сказали собі: «Відповідно до статті 49 Амстердамської угоди, ми маємо право на членство, як будь-яка європейська країна. Давайте це реалізовувати». І в умовах, коли зі Словаччиною не хотіли працювати, вони самотужки робили все необхідне. Їхні здобутки на окремих напрямах були більш вагомі, ніж здобутки Чехії, з якою офіційно співпрацювала Європейська комісія на шляху інтеграції до Союзу. Підсумок — Словаччина і Чехія вступили до Євросоюзу одночасно.

Одне слово, нам не завжди треба питати, наскільки вони готові послати нам такий сигнал. Нам треба посилати свій власний сигнал: ми знаємо своє право, і ми робимо все можливе, аби ним скористатися, тобто наближаємося до політичних та економічних критеріїв Євросоюзу, адаптуємо європейське законодавство як частину українського внутрішнього законодавства. Для нас головне — усунути питання: бути чи не бути. Треба вести мову про те, коли це може бути.

Що ж стосується румунів та болгар, у яких рівень розвитку був не вищий, ніж у нас, то вони мали програму розвитку держави не на період каденції Верховної Ради чи уряду, а на період до вступу в ЄС чи на період 15 років. І всі, хто приходив до влади — праві, ліві, центристи, — всі виконували цю програму. Наші ж політики або взагалі не можуть розробити програми, або розробляють її тільки на час своєї каденції. Їм і на думку не спадає, що інші політичні сили можуть виконувати розроблену ними програму. Як каже наш президент: «Щоб корабель спіймав попутний вітер, він мусить знати, в яку гавань прямує».

— Минуло рівно п’ятнадцять років відтоді, як Україна визначила вступ до ЄС як свою стратегічну мету. На ваш погляд, яку частину роботи вже зроблено, на скільки відсотків зведено «будівлю» членства України в Європейському Союзі?

— Тут важко дати відповідь. Ви хочете отримати надзвичайно комплексний, інтегрований показник. Його однозначно не можна визначати в часі, бо якщо ми скажемо, наприклад, що пройшли одну п’яту шляху, то це означатиме, що 15 років треба множити на п’ять. Але можемо все ж таки сказати, що десь одну п’яту — одну четверту всього обсягу роботи ми вже зробили. Будь-який будинок базується на фундаменті. Коли копається котлован, робота не завжди помітна. Та якщо фундамент закладено неякісно, найкращі стіни, найкраща покрівля не триматимуться. Те, що вже зроблено, — дуже солідна і серйозна база. І далі рухатися, у принципі, можна набагато швидше. Але інституційні причини, про які я вже казав, не дозволяють повною мірою реалізовувати цю можливість.

— То можемо сказати, що фундамент ми вже побудували?

— На багатьох ділянках ми вже досить серйозно зводимо стіни — наприклад, у галузі енергетики, європейської політики безпеки і оборони. Але ті стіни не ростуть рівномірно по всьому периметру. І в тому проявляється хиткість будівлі.

— Керівники Євросоюзу неодноразово проголошували, що вступ України до СОТ відкриває можливості для досить швидкої підготовки угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС. Як швидко, на вашу думку, можна підписати цей документ?

— Автоматичного тут нічого не буває. Це велика робота, яку ще треба провести, багато технічних елементів, компонентів ще треба погодити.

Передумовою до початку переговорів щодо зони вільної торгівлі між Україною і ЄС справді є вступ нашої країни до СОТ. Неофіційні консультації з цього питання ми ведемо вже досить довго, з початку переговорів про підготовку нової посиленої угоди. Що ж до офіційних переговорів, які мають привести до досягнення домовленості й підписання угоди, то зазвичай такі переговори потребують, щонайменше, 18 місяців. Наскільки ми зможемо зробити це швидше чи, не дай Боже, повторити той сумний прецедент, який був у нас зі вступом до Світової організації торгівлі, — залежатиме від нас самих. Але вже тепер узгоджено, що це буде зона вільної торгівлі нового покоління — поглиблена і всеохоплююча, аналогів якої на сьогодні ще не існує. Вона базуватиметься на поглибленні на двосторонньому рівні тих зобов’язань, що вже прийняті Україною в рамках СОТ. Зона вільної торгівлі Україна—ЄС передбачатиме свободу переміщення товарів, послуг, капіталу, а також частково робочої сили в частині, що пов’язана з наданням послуг. Головна мета цієї зони — не вільна торгівля як така, а досягнення через зону вільної торгівлі поступової інтеграції української економіки до внутрішнього ринку Європейського Союзу. Це відповідає прагненню української сторони.

— Що ж Україна виграє і що втратить від створення цієї зони?

— Залежно від досягнень у регуляторній адаптації та в санітарних і фіто-санітарних заходах, переваги отримає український сільськогосподарський сектор. Негативний вплив може бути на виробництво вина, пов’язаний із вимогами Європейського Союзу щодо захисту географічних зазначень (у ЄС щиро переконані, що шампанське може вироблятися тільки у французькій провінції Шампань, мадера — на португальському острові Мадейра тощо. Тому ужгородські коньяки, артемівське «Шампанське» і масандрівські портвейни змушені будуть змінити свої назви — Авт.). Відразу ж після вступу до СОТ виграє металургійна промисловість від скасування квот на поставки сталеливарних виробів до ЄС. У майбутньо­му виграш можливий через приплив інвестицій на модернізацію виробництва, енергозбереження тощо. Позитивний вплив, за умови реформування Україною системи стандартизації, оцінки відповідності промислової продукції, очікується у сфері машинобудування, виробництва електронного обладнання. Реформування регуляторного середовища, демонополізація, зниження субсидій можуть негативно позначитися на вугільній галузі, сільському господарстві. Тому це має супроводжуватися компенсацією в інших галузях. Можливий негативний ефект у галузі транспорт­них послуг — витіснення українських транспортних перевізників із ринку ЄС через необґрунтовано високі вимоги до оформлення віз із боку деяких держав-членів ЄС.

Під час проведення цих переговорів українській стороні надзвичайно важливо мати узгоджену позицію, нам самим треба мати точну інформацію, чого хоче уряд, чого від уряду очікує бізнес, які галузі для нас пріоритетні. Має бути виконана серйозна внутрішня підготовча робота. На превеликий жаль, вона ще відстає. Потрібно провести зустрічі з аграріями, цукровиками. Ми повинні зрозуміти хіміків, металургів, знати, чого вони хочуть. Ми повинні розповісти їм про нові можливості, які відкриє перед ними зона вільної торгівлі. Але нині ми більше працюємо з Європейською комісією, а не з учасниками економічної діяльності в Україні. Такі спроби робив наприкінці свого перебування на посаді міністр закордонних справ Яценюк. Однак це — ділянка роботи насамперед для міністерства економіки, промислової політики, агропромислового комплексу. Загальна координація має йти з боку міністерства економіки. Ось, наприклад, впроваджується в Європейському Союзі система REACH із реєстрації хімічної продукції. А від цього можуть постраждати і ті, хто використовує хімічні компоненти в легкій чи металургійній промисловості. І ми з моїм заступником Крючковим уже понад дев’ять місяців стукаємо в різні урядові структури, щоб належним чином організувати роботу в Україні із адаптації системи REACH як частини українського законодавства. Але досі не можемо знайти зацікавленого органу. До нас уже звертаються підприємства, асоціації хіміків, ми вже працюємо з різними професійними об’єднаннями, з підприємствами. Але ми не можемо тут, у Брюсселі, координувати цю роботу. А втратити можуть усі — це втрата ринків, втрата доходів бюджету, проблеми зайнятості в Україні загалом чи в окремих регіонах. Те ж саме зі стандартизацією чи ветеринарними, фітосанітарними нормами. Ми ж хочемо диверсифікувати свій експорт. Я ще в середині
1990-х років проаналізував структуру експорту до ЄС Словаччини, Румунії, інших центральноєвропейських держав і України. То в у них ще тоді палітра була в багато разів ширшою, ніж в України. У нас що? Сталь. Хімія. Добре. А ще? Трошки продукції машинобудування, трошки енергетичних ресурсів, трошечки продукції сільського господарства. І все. А проблема лише в тому, що ми повинні впровадити міжнародні і європейські норми та стандарти як частину національного законодавства. Коли ж ми цього не робимо, то самі обмежуємо доступ наших товарів. Якщо порівняти, скільки тих стандартів адаптували в Україні і в Росії, то побачимо, наскільки ми відстаємо не тільки від держав — нових членів ЄС, а й від Росії. А це в майбутньому може загрожувати втратою і російського ринку, традиційного для багатьох видів нашої продукції.

Отже, ми можемо створити з ЄС зону вільної торгівлі за рік-півтора. І можемо затягнути цей процес на довгі роки. Ми маємо непогані напрацювання в рамках тих неофіційних консультацій. А тепер тривалість переговорів залежатиме від готовності української сторони всі ці технічні аспекти обговорювати.

— Безвізовий режим між Україною і Євросоюзом — утопія чи реальна перспектива найближчого часу? Мої студенти-третьокурсники запитували: коли закінчимо університет, зможемо поїхати до Євросоюзу без візи?

— Це реальна перспектива. Може, не для третьокурсників, а для сьогоднішніх першокурсників чи випускників шкіл. Але, знову ж таки, будь-який процес потребує чіткості. Ми хочемо безвізового режиму з Європейським Союзом. Отже, наше завдання №1 проаналізувати, в якому випадку це може трапитися. Ми повинні чітко вивчити загальні технічні передумови (критерії) для запровадження безвізового режиму між ЄС і третьою країною. Вони є однаковими що для України, що для Молдови чи Румунії і Болгарії, коли ті ще були третіми країнами. Ці критерії викладено у ключовому документі ЄС у сфері візової політики — Регламенті Ради Міністрів ЄС №539/2001 від 21 грудня 2001 року. Такими критеріями є:

— політика країни у сфері боротьби з нелегальною міграцією;

— політика країни у сфері громадського порядку та безпеки;

— загальний стан зовнішніх відносин ЄС із даною країною;

— наслідки запровадження безвізового режиму для регіональної політики ЄС та для принципу взаємності.

21 квітня 2005 року в Брюсселі, під час підготовчих консультацій між Україною та ЄС напередодні переговорів щодо спрощення візового режиму (уже діє з 1 лютого 2008 року), Європейська комісія передала позиційний документ (non-paper), у якому дається докладна інтерпретація зафіксованих у цьому регламенті критеріїв для запровадження безвізового режиму ЄС.

Тепер нам треба пункт за пунктом іти… Так само діяли стосовно румунів і болгар. І коли вони цього не виконували… Зокрема, у випадку з Румунією було постановлено відкласти надання безвізового режиму для цієї країни до окремого рішення Ради міністрів ЄС у зв’язку з невідповідністю румунської політики у сфері міграції, видачі віз та в інших сферах вимогам ЄС. У червні 2001 року Європейська комісія оприлюднила звіт, у якому було проведено аналіз стану виконання Румунією поставлених вимог і зроблено позитивні висновки про наявність передумов для запровадження безвізового режиму, що й дозволило його запровадити наприкінці 2001 року.

У нас є безпрецедентний План дій Україна—ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ. Він уже передбачає виконання багатьох положень, необхідних для запровадження безвізового режиму. Ми розробили порівняльну таблицю, що дозволяє побачити, які заходи румуни здійснювали для набуття безвізового режиму і що ми здійснюємо у рамках цього Плану дій. Багато що повторюється. Виконання решти потребуватиме бажання, політичної волі та інституційної здатності.

— З початку 2008 року стала чинною Угода про спрощення візового режиму між Україною і ЄС. Вона передбачає, зокрема, безплатні візи для деяких категорій громадян, у тому числі журналістів. Проте мені, наприклад, довелося заплатити за візу майже 25 євро. Це плата за «послуги» так званого Бельгійського візового центру, комерційної організації, яка фактично виконує частину функцій консульського відділу Посольства Бельгії в Україні. Окрім того, я подав заявку на багаторазову візу, надав усі необхідні документи, а натомість отримав тільки одноразову візу без будь-якого пояснення причин такого рішення. Аналогічні «центри» створили в Україні ще деякі країни ЄС, зокрема Німеччина, Іспанія, Нідерланди. Чи не вважаєте ви, що такий стан справ суперечить духу та літері зазначеної угоди?

— Кричуще суперечить. Під час своєї зустрічі з нашим прем’єр-міністром Юлією Тимошенко віце-президент Європейської комісії Франко Фраттіні, який відповідає за ці питання, сказав, що він уже звертається до судових органів у зв’язку з тим, що окремі країни—члени ЄС не виконують європейське законодавство: Угода про спрощення візового режиму між Україною та ЄС уже ратифікована й відтак стала частиною законодавства і Бельгії, і Франції, і Німеччини, і Іспанії. Повернуся до своєї тези: слабкого не поважають. Вам, мені, кожному українцеві, права якого порушуються дипломатичними представництвами країн ЄС в Україні, потрібно діяти, звертатися в усі європейські інстанції. У цьому конкретному випадку пишіть лист віце-президентові Європейської комісії Фраттіні і міністру закордонних справ Бельгії де Гухту, наголошуючи, що вимагаєте єдиного — не візи, а дотримання законодавства. Ці механізми захисту прав людини в ЄС діють. Потрібно їх просто використовувати. Хоча цими проблемами в першу чергу займається МЗС, роль громадянського суспільства тут теж велика.