Коли президент Російської Федерації Володимир Путін на розширеному засіданні уряду виступив з ініціативами, які в ЗМІ назвали революційними, помітно було, що реакція представників виконавчої і регіональної влади, котрі зібралися в залі, була близькою до шоку — навіть не від змісту запропонованого, а від того, що їх не поінформували про саму можливість путінської перебудови. І це при тому, що ідея призначати губернаторів давно вже витала кремлівськими коридорами й оточення глави держави вбачало в ній єдину можливість реального підпорядкування суб’єктів федерації Кремлю.
Втім, реакція губернаторів на крах їхньої самостійності теж видавалася непередбаченою. Путіна відразу ж підтримали два, мабуть, найвпливовіших регіональних начальники — президент Татарстану Мінтимер Шаймієв і мер Москви Юрій Лужков, а вже за ними підтягнулися й інші керівники регіонів. Дуже спокійно поставився до Путінських пропозицій і перший президент Росії Борис Єльцин. Отож в опозиції до президента виявилася виключно позапарламентська демократична опозиція — лідери СПС і «Яблука», з якими навряд чи хтось у Росії нині рахується. Але не менш несподіваною — принаймні з російської точки зору — була роздратована реакція Заходу. Із застереженнями на адресу Путіна виступили президент США Джордж Буш і держсекретар Колін Пауел. Отож міністру закордонних справ Росії Сергієві Лаврову, який у той час перебував у Астані, довелося давати Пауелу відповідь у кращих традиціях полеміки між Радянським Союзом та Сполученими Штатами, нагадуючи американському колезі, що президента США обирають не прямим голосуванням, а в колегії виборщиків. І нічого, Росія не читає з цього приводу нотацій заокеанській державі...
Якщо спробувати узагальнити ініціативи Путіна, то можна ввергнути себе — і читача — у вир хаотичних рішень. І не лише щодо губернаторів. Приміром, свого найближчого прибічника Дмитра Козака Путін посилає повпредом на Південь — і це при тому, що інститут повпредів перетворився на почесну, але маловпливову синекуру для відставних, а з запровадженням призначуваності губернаторів узагалі позбавляється будь-якого сенсу — губернатори про це й кажуть. А ось аж ніяк не найкращого свого друга, колишнього губернатора Санкт-Петербурга Володимира Яковлєва, який працював останнім часом саме повпредом на Півдні, вранці повертає в уряд і призначає міністром з національної політики. А ввечері виявляється, що міністерства з національної політики не буде, зате буде міністерство з політики регіональної — і при цьому Яковлєву дістаються департаменти Міністерства економіки, очолюваного Германом Грефом... Але спробуймо розібратися у всьому по черзі.
Ініціативи Путіна готувалися в авральному режимі, причому для того, щоб уникнути впливу на їх підготовку різних угруповань, до написання тексту промови президента було залучене досить обмежене коло осіб. Саме цим і пояснюється замішання, що виникло на розширеному засіданні уряду. Проте після того, як ініціативи були озвучені, не допущені до їх підготовки чиновники та підприємці стали міркувати над тим, наскільки ці пропозиції можуть зашкодити — чи допомогти — їм у їхній діяльності. Поза сумнівом, гласно виступити проти Путінських пропозицій — тим більше що президент пов’язує їх із боротьбою з тероризмом — не дозволить собі жоден серйозний політичний діяч. Крім того, багато губернаторів займають свої крісла вже третій, якщо не четвертий термін поспіль. Свого часу практично всі головні регіональні керівники також домовлялися з адміністрацією президента про продовження своїх повноважень і відповідні зміни в законодавстві. І в результаті цих домовленостей Державній думі довелося змінювати вже прийняті рішення. Тому говорити про те, що вчора губернатори були незалежні від Кремля, а завтра будуть залежні, не зовсім коректно — система взаємних домовленостей діє не перший рік, я б сказав — не перше десятиліття. Нині всі головні регіональні лідери переконані: по закінченні терміну їхніх повноважень — або й раніше — президент внесе на розгляд місцевих законодавчих зборів саме їхні кандидатури. Деякі губернатори в кулуарах відверто визнають, що домовитися про це з відповідальними за регіональну політику чиновниками в адміністрації президента набагато простіше, ніж займатися виборчою кампанією, під час якої можуть трапитися різні несподіванки. І, до речі, про ліквідацію цих несподіванок теж доводилося домовлятися у Кремлі: на недавніх президентських виборах у Башкирії глава республіки Муртаза Рахімов був близький до поразки у другому турі, проте після зустрічі Рахімова і Путіна опонент президента бізнесмен Сергій Веремеєнко просто виїхав за межі республіки й участі в передвиборній кампанії більше не брав. А коли так — не буде й таких неприємних моментів. І це ще не все: в оточенні деяких губернаторів розраховують на зміну виборчого законодавства, яка дозволить запропонованим президентом і затвердженим законодавчими зборами главам регіонів... призначати мерів міст. Тобто ніякого виборчого процесу в Росії просто не буде. Зате в губернаторів зникне проблема вічного протистояння керівника регіону з главою обласного або республіканського центру — в цілому ряді регіонів РФ ця обставина заважала губернаторам насолоджуватися всією повнотою влади. І, звісно, — про це прямо сказав орловський губернатор і колишній глава Ради Федерації Єгор Строєв — регіональні начальники розраховують на значне зменшення федеральних представництв на місцях. Справді, навіщо потрібні всі ці повпреди, федеральні інспектори та інші метушливі варяги, коли самих губернаторів пропонує президент?
Але й це ще не все. Оскільки пропозиції президента готувало обмежене коло осіб, кваліфікованої юридичної експертизи цих пропозицій не проводилося. І немає жодних гарантій, що їх буде втілено в життя у такому вигляді, в якому було озвучено. Так, є рішення Конституційного суду Росії, яке прямо оголошує єдино можливою нормою обрання керівників регіонів федеративної держави пряме голосування, а не голосування в законодавчих зборах. Російське законодавство не дозволяє так просто проігнорувати визначення Конституційного суду, оскільки воно, власне, є роз’яснюючою частиною самого Основного Закону. І поки що неясно, як цю перешкоду оминути і чи оминуть її взагалі. Крім того, на думку глави Центрвиборчкому Олександра Вєшнякова, вже обрані глави регіонів повинні залишатися на своїх посадах до закінчення терміну повноважень — а отже, або основні зміни відбудуться при наступнику Володимира Путіна, або наступним кроком президента має бути ініціювання конституційних змін за білоруським зразком. Але — знову ж таки — навіть за такого розвитку подій незрозуміло, який склад парламенту повинен їх приймати. Президент підтримав ідею про вибори Державної думи виключно за партійними списками. Чи означає це, що теперішня Дума допрацює до кінця терміну, чи буде здійснено спробу скоротити термін її повноважень і обрати новий, уже виключно партійний парламент? І ще: президент запропонував створити громадську палату для контролю за владою. Тобто не просто для дискусій. Але, щоб щось контролювати, палата мала б стати конституційним органом — а такий орган конституцією не передбачений, оскільки в російському Основному Законі, як і в будь-якій цивілізованій державі, функції контролю за виконавчою владою покладені на владу законодавчу. При цьому ніхто сьогодні навіть у президентських структурах не знає, що мав на увазі президент, говорячи про суспільну палату, — тож нині точиться конкурентна боротьба між чиновниками за право вигадати, чим вона займатиметься.
Тепер щодо рокіровки Козак—Яковлєв. Дмитро Козак був автором адміністративної реформи, яка передбачала значне скорочення чиновництва. Хоч би що говорили сьогодні про логічне призначення Козака на відповідальну посаду повпреда, його вигнання з Москви — надзвичайно тяжка апаратна поразка, фактично — заслання. І це стає ще очевиднішим, якщо пригадати, що лише кілька днів тому на іншу повпредську посаду — на Далекому Сході — було призначено відставного начальника Генштабу генерала армії Анатолія Квашніна, якого вижив із міністерства оборони соратник Путіна Сергій Іванов. Козак до свого призначення був, власне, другою — якщо не першою — людиною у державному апараті. І неясно, чи тільки про його поразку може йтися. Тим більше що апаратна боротьба в Путінському оточенні ще не завершилася. Відразу ж після вигнання Козака прем’єр Михайло Фрадков прийшов до Володимира Путіна з ініціативою про об’єднання «Газпрому» та російської нафтової компанії «Роснефть». Президент схвалив ініціативу. Потрібно врахувати, втім, що раду директорів «Газпрому» очолює глава адміністрації президента Дмитро Медведєв, а раду директорів «Роснефти» — інший із найближчих соратників президента, Ігор Сєчін. Новий енергетичний Болівар не винесе двох. Згідно з останньою, дуже суперечливою інформацією, позиційна перевага поки що у Сєчіна. Але хто вже точно одержав позиційну перевагу, то це Володимир Яковлєв.
Відновлюючи міністерство з національної політики, Володимир Путін діяв цілком логічно — вкупі зі створенням комісії з Північного Кавказу це два рішення, хоч якось пов’язані саме з реакцією на Беслан. (Ви ще не забули? Це все відбувається після Беслана!) Скасування міннацу свого часу критикувалося багатьма експертами саме як рішення, що зупиняло навіть моніторинг непростих процесів, які відбуваються в національних республіках Росії, і ситуації з національними відносинами у країні. Незрозуміло було лише, чому новим міністром став Володимир Яковлєв — виключно господарник, який відповідав за ЖКГ після свого переходу з пітерської мерії в уряд Михайла Касьянова. У результаті виникло міністерство не національної, а регіональної політики, а сам Володимир Яковлєв став суперміністром, відповідальним за виділення грошей регіонам та інші приємні речі. Зате всіх цих можливостей позбувся інший пітерський висуванець Володимира Путіна — Герман Греф, і в кулуарах уже говорять про можливість швидкої відставки «економічного Козака».
Тепер подивімося на сухий залишок — в апаратному сенсі. Президент Путін — начебто — зміцнює режим особистої влади. Але поки що жодного губернатора не запропонував. Зате одна людина президента — Дмитро Козак — зазнала серйозної апаратної поразки, інша — Дмитро Медведєв — близька до розлучення з «Газпромом», третя — Герман Греф — втратила чи не половину міністерства і може втратити решту. Володимир Яковлєв, якого не те що важко, а просто неможливо назвати людиною Путіна, повернувся з повпредського небуття і став суперміністром. Єдина людина Путіна, позиція якої може посилитися в результаті запропонованих заходів, — це Ігор Сєчін. Він може очолити раду директорів нового енергетичного монополіста, якщо не станеться нічого нового. Ще один відносний успіх Путіна — він зберіг посаду міністра Кабінету міністрів за «своїми пітерськими», проте забезпечувати впливовість цієї посади могла лише людина масштабу Козака. Правда, на спробу створення авторитарного режиму це якось не скидається, навіть із номенклатурного погляду.
Тепер подивімося з погляду системного. Якщо пропозиції Путіна й буде втілено в життя, вони навряд чи підсилять існуючу систему влади, оскільки просто створять нові можливості розподілу посад за принципом, відомим уже з формування Ради Федерації. Після того, як сенаторів стали призначати, верхня палата російських Федеральних зборів, що існувала раніше як місце для діалогу між федеральною і регіональною владою, просто зникла з політичної карти Росії — діалог перемістився в інше місце, а місця у Раді одержали представники різних підприємницьких або політичних угруповань, які не займаються політикою взагалі. Відповідь на запитання, наскільки така законодавча влада ефективна, дав сам президент, запропонувавши створити громадську палату... Крім того, необхідно зрозуміти дуже важливу річ: президент побачив, що такі трагедії, як бесланська, послаблюють федеральну владу, і вирішив, що кращою відповіддю на це буде вибудовування вертикалі призначуваних, а отже слухняних, чиновників — для того, щоб у новий момент ослаблення не було ніякої альтернативи, ніякої фронди. І з погляду людини, вихованої у військовій структурі, це цілком зрозумілий крок. Єдине, чого ця людина не може збагнути: вибудовується безвідповідальна вертикаль. А отже, якщо раніше ослаблення влади означало, приміром, політичне фіаско однієї особи й інституту, то в разі ослаблення влади, після втілення у життя пропозицій глави держави, крах очікує на всю владну вертикаль згори донизу.
Чи можливий такий крах? Імовірність зберігається насамперед тому, що глава держави — і вся політична еліта разом із ним — не захотіли звернути увагу на реальність, яка існує на Північному Кавказі. Ця реальність породжує терор. У Беслані були знищені аж ніяк не останні бойовики, готові до найстрашніших акцій проти невинних людей. Виключно соціальними заходами, про які говорив Володимир Путін, проблеми не розв’язати, оскільки у кавказького терору є політична складова. Це не означає, що завтра президент Росії повинен розпочати переговори з Масхадовим. Але потрібне розуміння — і привселюдне визнання — природи процесів, а також відмова від догматичних шляхів їх вирішення. Такої відмови не відбулося. Можливість терористичних акцій, на жаль, залишається реальною. Кожна така акція тепер не лише послаблятиме довіру людей до влади, а й породжуватиме страх в еліти перед новими ідеями з Кремля. Саме тому нинішній хаос у пошуку вирішення не антитерористичних завдань, а суто апаратних проблем влади може вже завтра обернутися паралічем цієї влади.