РЕМОПОВАЛЕННЯ

Перед відльотом до Мінська на саміт лідерів СНД президент Росії Володимир Путін зустрівся з перейменованими на підприємців олігархами. Це був уже не перший такий захід і, можливо, він не привернув би такої пильної уваги спостерігачів, якби не присутність на зустрічі відразу двох голів правління «Газпрому»: колишнього — Рема Вяхірєва й нинішнього — Олексія Міллера.

Попри чутки про швидку відставку Вяхірєва, які поширювалися протягом кількох місяців, саме визначення «колишній» стосовно всесильного глави газової монополії звучало майже фантастично навіть на цьому засіданні. Путін усіляко намагався підсолодити пігулку. Повідомив про нагородження Вяхірєва орденом «За заслуги перед Отечеством», про висування його на посаду голови ради директорів «Газпрому». Та все ж президентові було важко приховати своє задоволення і навіть торжество.

Путін справді отримав найважливішу за своє президентство перемогу. Йому вдалося посадити в крісло глави «Газпрому» свою людину. До останнього часу люди Путіна контролювали виключно силові відомства. Це було важливо, але, вочевидь, недостатньо. Силовики могли б Путіна підтримати на випадок яких-небудь кризових явищ або зіткнення інтересів протиборчих угруповань. Однак їхні відомства швидше з’їдають величезну частину бюджетних грошей, ніж можуть забезпечити ресурсами президентську команду. «Газпром» — зовсім інша річ. Навіть у нереформованому стані вона здатна залишатися надприбутковою компанією, а якщо в РАТ стануться серйозні реформи, про які давно точаться розмови у колах «пітерської команди» економістів (одним із представників якої і є Міллер), то прибуток обіцяє багаторазово збільшитися. Цей фінансовий ресурс врешті-решт може означати для Володимира Путіна набагато більше, ніж ресурс адміністративний.

Звичайно, Вяхірєв теж не відмовляв Путіну в грошах. Та його доводилося вмовляти, переконувати, примушувати. У Кремлі навряд чи забули, що саме Вяхірєв тривалий час був гарантом відносної незалежності телекомпанії НТВ: «Газпром» зважився на встановлення контролю над телеканалом, який фактично належав йому, лише під інтенсивним тиском Кремля і тільки після того, як більшість місць у раді директорів «Газпрому» перейшло державі. На Вяхірєва не можна було покластися до кінця. Він був не людиною Путіна. І не людиною Єльцина. Він був людиною «Газпрому».

Вяхірєв, найактивніший учасник напівприватизації Міністерства газової промисловості, яка здійснювалася під керівництвом Віктора Черномирдіна, перетворив «Газпром» на справжню монархію. Концерном керувало кілька сімейств ветеранів Мінгазу. Парадні портрети «патріархів» прикрашали апартаменти правління РАТ, куди простим смертним вхід був заборонений. Той, кому довелося побувати в суперсучасному офісі «Газпрому», добре уявляє собі цю державу в державі: сотні кабінетів, десятки поворотів, закриті зони, спецсигналізація, кодові замки на дверях і ліфтах, кафе під куполом «газпромівського» хмарочоса... Вся атмосфера в цьому будинку переконувала: ви не в європейській компанії ХХI століття, а у феодальній державі XVIII, там, де анахронічно звучить слово «топ-менеджер» і сучасно — «монарх». А те, що десь над газпромівською пірамідою, у надхмар’ї влади, сидить головний лобіст інтересів компанії — прем’єр-міністр і без п’яти хвилин президент, — лише посилювало враження від усемогутності газпромівських сімейств і царя-батюшки Рема I... При цьому смішно було говорити про якісь серйозні реформи, перетворення. Усе й так було добре. Люди, близькі до газу, робили багатомільйонне (якщо не багатомільярдне) багатство, не обтяжуючи себе, на найпримітивніших схемах. Ризикну стверджувати: не було б такого «Газпрому» — не було б такої Росії. І, до речі, не було б такої України. Не було б цих маленьких, які нічого не тямлять ні в бізнесі, ні в політиці, дрібних шахраїв обох статей, які заробляли мільйони на банальному «відкачуванні», на нібито злодійстві й перерозподілі газу, — тоді як їхні російські друзі — ті, у кого вони нібито крали, — робили на кожному їхньому мільйоні десять своїх. Та від легких грошей паморочиться голова: використані як банальні фомки для зламування чужих сейфів, кращі люди нашої країни починали всерйоз вірити, що це вони заробляють, що це вони такі розумні, що це вони все придумали й тепер залишилося лише покерувати державою. І ось в них уже політичні партії, ось вони вже й у прем’єрах чи у віце-прем’єрах чи в «олігархах», ось вони вже мріють про президентство, навіть і не підозрюючи, що грошики тю-тю — незабаром скінчаться. Залишиться лише чаї сьорбати з відставним лобістом Віктор Степаничем прямо в Києві й жертвувати у фонд допомоги ветеранам ФСБ...

Газпромівська піраміда почала потроху валитися, коли Черномирдін втратив посаду прем’єра й перестав вважатися можливим кандидатом у президенти. Звичайно, у Черномирдіна з Вяхірєвим завжди були складні стосунки, і все ж перебування Віктора Степановича на чолі уряду забезпечувало «Газпрому» надійний тил: Черномирдін своїх кривдити не давав. Закінчення політичної кар’єри Черномирдіна позначив занепад всемогутності «Газпрому». До речі, одним з етапів цього занепаду — що має багато означати для Вяхірєва в його сьогоднішній ситуації — стало обрання Черномирдіна головою ради директорів «Газпрому». Те, що здавалося мало не відродженням, виявилося лише щедрим подарунком перед пенсією. Після зняття з посади голови ради директорів Черномирдін став «здуватися» з такою швидкістю, що здувся врешті-решт до неважливої для Москви посади посла в Києві. Це лише з наших висот Віктор Степанович здається все ще великим і жахливим, прем’єр-міністром і губернатором, лобістом і приборкувачем. А тепер які саме інтереси лобіюватиме Черномирдін у Києві? Чи бува не Олексія Міллера?

Міллер, звичайно, знакова постать. Мало кому відомий, обережний, не робить радикальних заяв. «Цивільний» міністр — приблизно такий самий символ, як Сергій Іванов у міністерстві оборони чи Борис Гризлов у МВС. І навести лад у «Газпромі» йому буде так само важко, якщо не важче, ніж висуванцям Путіна у силових міністерствах. Адже досі точаться суперечки навколо складу нової ради директорів. Спочатку в Кремлі гадали, що ні Вяхірєва, ні газпромівских «патріархів» (В’ячеслава Шеремета, Павла Завальнова, Сергія Сердюкова, Віктора Тарасова, Ігоря Щоголєва) у новій раді не буде. Та після обрання Міллера стало відомо, що Вяхірєв очолить раду директорів, а кандидатури його соратників залишаться у списку кандидатів. «Газпромівському» менеджменту ще рано здаватися. Приблизно так само, як Єльцин за 9 років правління сконструював під себе російську державну машину — і Путіну поки що дуже незатишно за її кермом, — так Вяхірєв практично за той самий період сконструював під себе машину «Газпрому». Якщо новому голові правління справді важливо не просто вважатися газовиком № 1, а очолити компанію, реформувати її, домогтися сумлінної роботи на Кремль, то йому доведеться демонтувати Вяхірєвську монархію і перетворити феодальне володіння XVIII століття на сучасний концерн ХXI...

Втім, це стосується і президента Росії...