Ракетна дипломатія Пхеньяна

Міністерство оборони Південної Кореї випустило бюлетень, у якому зазначається, що 2008 року Північна Корея проводила спеціальне навчання своїх військ і розгортає на своїй території нові балістичні ракети. Нові ракети здатні подолати відстань на 3 тис. кілометрів і тому вони можуть досягти військових баз США в Тихому океані. Крім того, північнокорейські нові ракети середньої дальності можуть досягти більшої частини Азіатського континенту, Південної Кореї та багатьох районів Японії.

Минулого тижня південнокорейські ЗМІ повідомили, що розвідувальні служби у Сполучених Штатах і в Південній Кореї зафіксували переміщення транспорту в КНДР із довгими циліндричними формами. На їхню думку, це — балістичні ракети далекої дії Taepodong-2. Є підозра, що заплановане їх випробування. Якщо це справді так, то під загрозою опиняються Аляска і Гаваї, адже максимальна дальність випробовуваної ракети Taepodong-2 становить понад 6 тис. кілометрів.

Схоже, що такі демарші керівництва КНДР — реакція на недавню поїздку держсекретаря Сполучених Штатів Гілларі Клінтон до країн Східної Азії. Пхеньян робить спробу привернути до себе увагу Америки, і всі ці заяви про випробування Taepodong-2 спрямовані виключно на те, щоб підсилити позиції КНДР у переговорах із новою адміністрацією президента Барака Обами стосовно програми «Допомога в обмін на роззброєння», яка загальмувала.

Очевидно, у США розуміють, що Кім Чен Ір і його команда знову починають блефувати. Але, перш ніж ухвалювати рішення, що ж робити з КНДР, можливо, адміністрації слід було б згадати приказку: для того, щоб подолати вашого противника, ви мусите уявити, що він думає. І уявити, що Кім Чен Ір — лідер ізольованої країни з величезними, але не ефективними збройними силами, з економікою, яка ось-ось впаде, і все це відбувається на тлі світової економічної кризи.

У Пхеньяні добре розуміють, що хоч би як була ізольована від зовнішніх впливів їхня країна, світова криза цілком може зачепити КНДР. Хоча б уже тим, що в країн — потенційних донорів продовольства у 2009 році буде значно менше можливостей допомогти, ніж попередніми роками. Комуністичне керівництво мало хвилює, що можуть померти ще кілька мільйонів їхніх співвітчизників, але масовий голод здатний істотно послабити стійкість системи влади в КНДР, і тому Кім Чен Ір зацікавлений виторгувати чергову допомогу в західного світу.

Якби Кім Чен Ір остаточно відмовився від своєї ядерної програми, то він, певною мірою, перестав би так цікавити американців: адже тоді зникла б потенційна загроза з боку КНДР не тільки Південній Кореї. Тому Пхеньян постійно грається у гру «відмовляємося — не відмовляємося», яка досі давала йому досить непогані політичні й економічні дивіденди.

Якщо ж справді спробувати уявити, як би ви повелися на місці Кім Чен Іра, то насамперед доведеться внести певну поправку. Він може бути жорстоким, безжальним, аморальним, цинічним, брутальним, але не дурним. І Кім Чен Ір діятиме, як і будь-який лідер, щоб забезпечити собі й нації виживання. У такому разі в нього немає великого вибору, коли йдеться про те, яким шляхом рухатися далі. Але розв’язання КНДР війни з Південною Кореєю не є для Кім Чен Іра прийнятним варіантом. Оскільки він не лише отримає удар у відповідь, а й перекриє шлях надходженню продовольчої допомоги для своєї країни.

Кім Чен Ір робитиме все можливе, щоб зберегти владу і свій режим. Його нинішній шантажистський демарш — це черговий крок у намаганні виторгувати для себе якнайбільше різноманітних дивідендів. І якщо Сполучені Штати, Китай, Південна Корея та Японія не відреагують відповідним чином, то лідер КНДР заради виживання здатен буде піти на все що завгодно. Аж до перетворення в необхідну йому валюту ядерної зброї або ядерних матеріалів.

Однак той факт, що Північна Корея відновила свою нескінченну ходу по колу переговорів про демілітаризацію і озброєння, власне, не був несподіванкою ні для кого з учасників переговорів та фахівців з північнокорейського питання. Це, мабуть, єдина гаряча точка земної кулі, яка в часи урядування попередньої адміністрації США не отримала жодного розвитку на шляху до вирішення проблеми. І причина, звісно, не в миролюбності Джорджа Буша та його адміністрації, оскільки операції в Афганістані, Іраку і напруження в інших гарячих точках спростовують таку думку.

Річ також не в патологічному остраху перед другою корейською кампанією, оскільки ця кампанія істотно відрізнялася б від того, що було у 50-ті роки. Та й, якщо згадати попередню Корейську війну, на ній головними збройними силами були зовсім не північнокорейські. Хоча ряд експертів наводить аргумент, що армія КНДР, на відміну від армії Саддама Хусейна, надзвичайно патріотична, стійка й ідеологічно зомбована, не слід забувати: історичні паралелі цього не підтверджують.

Проте можна впевнено сказати, що адміністрація Обами за будь-яких обставин навряд чи розпочне військову операцію у Північній Кореї. Не лише тому, що ця адміністрація, на противагу адміністрації Буша, більш миролюбна. Насамперед тому, що сьогоднішня КНДР — надзвичайно складне політичне утворення. Якщо його порівнювати з автомобілем, то можна сказати, що кермо цього утворення розміщене в Пекіні, гальма — в Москві, а бензобак заправляється у Вашингтоні. Навіть зусиль двох сучасних наддержав — США і Китаю — замало. Оскільки Росія вже неодноразово демонструвала, що її стратегічне партнерство з КНДР у постачанні ресурсів та технологій, а також, очевидно, давні зв’язки спецслужб не дають можливостей для такого двополярного вирішення.

Потрібне сильне стратегічне рішення, яке й ляже надалі в основу розв’язання цієї проблеми. А саме: через агентів впливу і офіцерів зв’язку, як китайських, так і американських, мають надійти пропозиція масштабної програми і гарантії точного її виконання, а конкретно — пропозиція й гарантії переходу Північної Кореї на модель китайського типу за ресурсного й інфраструктурного сприяння Сполучених Штатів. Чого, очевидно, очікують і північнокорейські лідери. І, з цієї точки зору, нинішній демарш КНДР потрібен для, так би мовити, останнього згуртування північнокорейського суспільства перед оголошенням початку перебудови китайського зразка в цій країні. Щоб суспільство з піднесенням перейшло до нового етапу чучхе, яке, можна не сумніватись, у КНДР позиціюватиметься як мирне приєднання Південної Кореї. І не лише для того, щоб ввести себе в оману, а й тому, що інакше позиціювання у справді глибоко зомбованому суспільстві може викликати значні збурення й зашкодити самому процесу вирішення внутрішніх, а відтак — і зовнішніх проблем.

Повертаючись до геополітичних інтересів учасників розв’язання північнокорейської проблеми, можна сказати, що як Південна Корея, так і, великою мірою, Японія не є складовими учасниками цього процесу. Вони хочуть досить зрозумілих і простих результатів. Себто: безпеки від мілітарних загроз КНДР і, звісно, мінімальних негативів для своїх країн за рахунок процесу інтеграції Північної Кореї до єдиної Кореї та до світової спільноти.

Із двома найважливішими учасниками розв’язання північнокорейського вузла — США і Китаєм — практично також усе зрозуміло. Геостратегічні інтереси на цьому історичному відтинку свідчать, що для вирішення питання достатньо буде певної поступки з боку США під час розв’язання проблеми Китай—Тайвань, оскільки вже й тепер позначилася тенденція до розуміння у самому Тайбеї, що всі вони — китайці, і сьогоднішній Китай уже не так лякає суспільство та політиків Тайваню. Приклад приєднання Гонконгу і загальні зміни в Китаї свідчать, що національне возз’єднання все-таки можливе і не бачиться фатальним, як декілька десятиліть тому.

Другим важливим аргументом на користь зазначеного тандему є те, що нинішня програма введення Китаю як другої наддержави у вирішення глобальних питань потребує, безперечно, співпраці цих двох країн. І Китай, який прагнув цього десятиліттями, нині буде готовий практично на всі кроки, оскільки, якщо порівнювати ці два вектори діяльності, стратегічний виграш від гри на всесвітній шахівниці в ролі наддержави набагато переважує сьогоднішній північнокорейський плацдарм, який уже втратив стратегічний інтерес.

Відтак, найскладнішим учасником залишається РФ. Оскільки Росія, що, фактично, сьогодні не має справжнього стратегічного інтересу в цьому регіоні, водночас володіє дуже великими можливостями втручання й плекає ілюзорні інтереси в сенсі програми «вставання з колін» та уявного відновлення своєї геополітичної потуги. Ще більш сумнівною робить участь Росії як прогнозованого й толерантного партнера у вирішенні питання з КНДР теперішня криза, яка практично перекреслила будь-яку можливість відновлення Росією своєї економічної, військової та стратегічної ролі у світі.

Таким чином, майже загнана у глухий кут команда Путіна може бути не лише непоступливим партнером. Як свідчать останні події в Грузії і газовий конфлікт з Україною та надумане протистояння в питанні розгортання європейської системи ПРО, Росія може висунути нереальні вимоги за поступки у вирішенні північнокорейської проблеми, на кшталт повного передання в її розпорядження зони впливу колишнього СРСР чи й більше. На що США навряд чи підуть.

З огляду на це, Росія потребує якоїсь іншої внутрішньої стратегічної програми для повноцінної участі у переговорному процесі. Такою програмою, теоретично, могла б бути запропонована ще десятиліття тому спільна зі США і Європою участь в освоєнні зауральської території, якій, між іншим, реально загрожує інтеграція з Китаєм. Але для такої програми потрібна не лише масштабність економічного мислення російських лідерів, а й масштабність політичного мислення. І насамперед мислення у векторі демократичного розвитку, а не у векторі сьогоднішнього парарадянського реваншизму.

Таким чином, це — не лише внутрішня російська проблема і проблема американо-російських чи китайсько-російських відносин, а й проблема вирішення всіх питань, у тому числі й північнокорейського, на геополітичній мапі. Відтак, усе залежить від того, чи встигли на сьогодні американські аналітичні штаби підготувати таке рішення і пропозицію російським елітам, а також закласти досить довірчі канали, щоб пропозиція була розглянута і, тим більше, прийнята. І це, можливо, буде найсерйознішим випробуванням не лише на першому етапі, а й під час першого терміну урядування адміністрації Барака Обами.