Путін залишається сам: хто в Росії хоче і хто не хоче воювати з Україною

Серед росіян, які підтримують війну з Україною, є ідейна частина, готова йти найдальше. Раніше їх називали крайніми правими і крайніми лівими. Тепер їх можна визначити як ті, кого радує мобілізація. Це ще не політична сила, але щось, що здатне нею стати.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

РФ може посилити підрозділи Росгвардії за допомогою часткової мобілізації — британська розвідка

Готові воювати

Із квітня по серпень кількість російських чоловіків, готових узяти участь у війні з Україною, за даними опозиційної соціологічної служби Russian Field, зменшилася з 34 до 29%. Кількість неготових зросла з 56 до 62%. Між початком війни в Україні в лютому і рішенням російського лідера про мобілізацію у вересні зміни значно глибші. Якщо в лютому пропозицію взяти участь у нападі на Україну російські чоловіки сприймали як пропозицію пройтися переможним парадом по Києву, то у вересні це вже запрошення загинути або бути покаліченим.

 Проте російська агресивність зберігає істотну підтримку в суспільстві. Готових вирушити на смерть в Україну росіян значно менше половини. Але навіть якщо їх усього 10% — це багато, це потребує ретельної підготовки українських військ і доброї логістики постачання західних озброєнь. Якщо ж говорити про неприйняття росіянами суверенної України, то навряд чи щось змінилося за останні сто або більше років. Росіяни масово відмовляють Україні у праві на існування. Однак ключове питання все-таки в тому, яка їх частина готова відмовити Україні у праві на існування зі зброєю в руках.

Більшість, можливо — переважна більшість росіян не готова навіть до того, аби просто взяти участь із певним ризиком для здоров'я в переможному параді, якби випаде така нагода. З такою не готовою воювати російською більшістю колись у майбутньому стане можливим мирне співіснування. Але зараз політику РФ визначає мотивована агресивна меншість.

Стрільці, писарі та пірати

Структура політичного представництва войовничого ядра російського суспільства не оформлена. Найближче до подоби політичної сили перебувають умовні добровольці та воєнкори. Самі ці слова в сучасній воюючій РФ позначають різновиди патріотичних соціальних ролей. Добровольці та воєнкори — «ідейні». Хоча війна й політика поєднані з потоками грошей, цим людям ще й «за державу кривдно». Їм, як у мережевому маркетингу, щоб успішно продавати продукт, у даному випадку — «кривду за державу», треба самим радо ним користуватися.

Під час виборів до Держдуми РФ 2021 року мала місце конкуренція двох політичних «Россий» — «Единой» і «Справедливой» — за умовних «добровольців Донбасу». Приз поділився на нерівні частки. «Единая Россия» отримала в списки впізнаваних ветеранів війни з Україною. У «Справедливую Россию» додалася ветеранська бутафорія. Великого значення для результатів парламентських виборів це не мало. Але політична сила, пов'язана з низовим рівнем російської агресивності, проявилася.

У червні нинішнього року на полях Петербурзького міжнародного економічного форуму у Владіміра Путіна, зі зрозумілих причин міжнародного ігнорування, не було важливих іноземних співрозмовників. Зате йому організували зустріч із «військовими кореспондентами» (в лапках, оскільки ці люди не є представниками системних ЗМІ) — тими самими воєнкорами, що воюють проти України. Путін зустрівся з Telegram-блогерами, які пишуть із фронтів, цікавими, здавалося б, тільки укладачам карти бойових дій DeepState. Були різні оцінки рівня і глибини інтересу Путіна до цієї та обіцяних наступних аналогічних зустрічей. Але, схоже, «військові кореспонденти» все-таки зуміли сказати Путіну головне, чого вчило радянське кіно: «Шеф, усе пропало». Щоб урятувати РФ, доводили вони, треба влити у війну більше ресурсів і надати воєнкорам та добровольцям соціальні ліфти.

Чимала частина войовничих росіян зосереджена у військах, силових структурах та державному апараті. Надійних даних, скільки їх там, немає. Імовірно, більше, ніж у середньому по РФ. Для військових, силовиків і бюрократів, швидше, важливі корпоративні правила. І правила, схоже, такі, що військово-бюрократична думка схильна підтримати вливання у війну з Україною дедалі більше ресурсів, аби уникнути катастрофічної поразки РФ. Ця поразка лякає не тільки Путіна.

 Є на цьому войовничому політичному полі свої пірати. Добре видно «кухаря Путіна» Євгена Пригожина, що розпоряджається приватною військовою компанією «Вагнер», та главу Чечні Рамзана Кадирова з його бойовиками, прилаштованими в різних силових структурах. Це люди, які думають насамперед про власні інтереси. Але вони, можна припустити, сміливі, вочевидь дієздатні й контролюють значні людські та матеріальні ресурси. Пригожин, Кадиров і їм подібні повністю залежать від Путіна. Без Путіна їх розшматують політичні конкуренти й особисті вороги. Для них гра на войовничому патріотичному полі — спосіб приготуватися до життя після Путіна, поки той ще контролює владу. Він її контролює, доки не програв війну з Україною. Тому логіка Пригожина й Кадирова — сприяти війні, за умови, що вони виступають менеджерами потоку необхідних для цього ресурсів.

Аристократи, що не відбулися

Заведено вважати, що після конституційної реформи Росії 2020 року всі «вежі Кремля» розчинилися у двох течіях російського політичного процесу: жорсткого «яструбиного» і м'якого — «голубиного». Жорсткі управляють усім, крім економічного блоку влади, його вони лише контролюють. Найімовірніше, і «голуби», і «яструби» на російському Олімпі реагують на суверенну Україну так само негативно, як і російське суспільство. Але готових загинути разом із путінським режимом задля завоювання України, можливо, не так багато. Інша річ — говорити. Ніхто не спростовує уявлення, що головним натхненником Путіна в його бажанні знищити Україну є його давній конфідент Юрій Ковальчук.

Відоме засідання Радбезу РФ, яке майже повністю було показане на російському телебаченні перед нападом 24 лютого, залишило сумніви в глибині впевненості оточення Путіна в необхідності війни з Україною. Але ці люди, занурені в загальноросійську впевненість у близьку й легку перемогу, були готові підтримати блаж свого лідера й пов’язатися з ним спільним злочином. Однак анабасис, військовий похід в Україну, став для російської влади катабасисом — сходженням у пекло війни. Це дозволило виявити ступінь готовності вищих російських керівників померти разом із Путіним під уламками його режиму.

Можна стверджувати, що фінансово-економічний блок російської влади, зокрема російський прем'єр і глава центрального банку, — люди, далекі від війни й не розуміють її сенсу. Мер Москви Сєргєй Собянін, який прибрав із російської столиці всяку військову символіку, — теж далекий від війни. Агентство Reuters тиждень тому, з посиланням аж на три джерела в Кремлі, повідомило, що заступник керівника президентської адміністрації Дмітрій Козак — єдиний у вищій російській владі, хто відкрито виступив проти нападу на Україну 24 лютого, перш ніж він стався. Але, схоже, він усе-таки не сказав партнерам по переговорах у Нормандському форматі, що напад неминучий.

Невідомо, скільки в оточенні Путіна реальних геополітичних маніяків, готових ризикувати всім задля того, щоб римленд не завоював хартленд. Небагато, судячи з історії з відеозверненням російського лідера про мобілізацію, визнання псевдореферендумів на окупованих територіях і нових ядерних погроз. Його анонсували й переносили. Путін постав перед публікою без гнівної впевненості 24 лютого, читав текст суфлера в такій позі, наче будь-якої секунди був готовий підхопитися і втекти. Міністр оборони Сергій Шойгу, який пояснював услід за Путіним різні аспекти мобілізації, був такий самий непереконливий.

Можливо, Путін залишився сам-один у вищій російській владі, кому перемога над Україною потрібна особисто. Це робить нестійкою всю владну конструкцію.

Із приходом до влади Путіна верства силовиків, на яку він спирався, сприймалася як нове російської дворянство, що відрізнялося аристократичністю від нового російського купецтва — розбагатілих бізнесменів. Російська самопроголошена аристократія досить довго демонструвала готовність виконувати головний аристократичний обов'язок — захищати країну як власне феодальне володіння. Виявилося, що оголошення про мобілізацію змило цей аристократизм. Вельможні вихідці з силових структур у російській владі та бізнесі не рвуться на фронт і не посилають на війну своїх дітей, як це було характерно для імперської та радянської аристократії періодів двох останніх мобілізацій — під час Першої та Другої світових воєн.

Місце бояр із дружинами зайняли стрільці-писарі та каторжники-втікачі, яких збирають у зграї військові авантюристи й пірати. Соціальні і політичні наслідки важко передбачити. РФ може прийти до того, чого апологети мобілізації хотіли б щосили уникнути, — до заколоту.

Більше статей Олексія Іжака читайте за посиланням.