Підтримати
Депутат Бундестагу від опозиційного нині Християнсько-демократичного союзу Родеріх Кізеветтер закликав розслідувати причини енергозалежності Німеччини від Росії. Під гарячу руку обвинувача потрапили відразу два ексканцлери — соціал-демократичний Санчо Панса Путіна Герхард Шредер і, що цікавіше, ексшефиня Кізеветтера Ангела Меркель, яка тільки недавно почала давати інтерв'ю після відставки. Очевидно, скасування політкоректної самоцензури Меркель запустило і процес зняття табу з коментарів про неї.
Тимчасом афронт Кізеветтера наштовхує на думку: попри весь яскраво виражений політичний антагонізм, Шредер і Меркель на посаді канцлера були схожі в одному — впертому бажанні наводити мости, а точніше — прокладати труби, з Путіним. Хай і з різних причин.
Жорстокий броманс
Карикатурні стосунки двох підстаркуватих мачо, один із яких любить із голим торсом проїхатися верхи, а другий за необхідності готовий замінити коня, давно стали притчею во язицех. Усі ці гарячі лазні, футбольні диспути за пивом, російські трійки крізь заметіль, ювілеї в Санкт-Петербурзі — атрибутика справжнього бромансу, про який за інших обставин можна було б навіть зняти милий ситком.
«Послідовний марксист» із низів, який не знав рідного батька (обер-єфрейтор вермахту Фрітц Шредер загинув, не встигнувши побачити сина), але не з чуток обізнаний із післявоєнною бідністю, соціал-демократ Герхард Шредер 1998 року вибрався на вершину політичного шляху й очолив німецький уряд.
На той час пострадянська Росія вже була присутня на політичній і ментальній мапах Німеччини, а між попередником Шредера Гельмутом Колем та Борисом Єльциним, що наближався до сакраментального усвідомлення своєї втоми, навіть запанували теплі відносини. Шредера, втім, «млявий» Борис Миколайович не дуже цікавив, — новий канцлер Німеччини був відразу орієнтований на розвиток відносин із єльцинським наступником. Той не забарився — тихенько виліз із-під новорічного столу, був небалакучий і чіткий, здавався енергійним і практичним, говорив німецькою мовою, та ще й мав за плечима бекграунд пітерських підворіть — одне слово, римувався з бідною юністю самого Шредера.
Зближенню сприяло чергове загострення хронічної хвороби Німеччини — з початком війни в Іраку ірраціональний антиамериканізм вкотре уразив раціональну Федеративну Республіку. Настрої збіглися: з апетитом доївши ніжки Буша й відразу зненавидівши їх за приниження великої нації панською подачкою, Росія саме вирішила стати на свої власні ніжки — або, висловлюючись по-путінському, підвестися з колін.
Не Бушем, звісно, єдиним. Поклади газу, нафти, рідкісних металів та інших корисних копалин, хаотично розкиданих безкрайніми російськими землями, давно цікавили Європу. Номінальною «Дружбою» ще з 1960-х текла нафта, а старші однопартійці Шредера всю другу половину ХХ століття вперто вірили в принцип Wandel durch Handel (зміни через торгівлю) — тобто сподівалися прищепити тоталітарному СРСР свої вищі цінності через діалог, породжений економічним співробітництвом (у частині цінностей безуспішно, у частині нафтової «Дружби» — стабільно). Очікування Шредера реаліям відповідали, зміни Росії цікавили його мало, і від торгівлі він чекав не магічних трансформацій візаві, а банального прибутку.
Путіну інтерес німця лестив — і він поспішив сигналізувати, що не проти особливих умов для німецьких підприємств, що з ним можна домовлятися і взагалі: «Що росіянинові добре, те й німця не скривдить». Шредер натяк зрозумів, парадигму прийняв, списав Росії 7,1 млрд дол. радянських боргів і вирушив до Путіна святкувати православне Різдво в сімейному колі. А заодно започаткував суїцидальну залежність німецької економіки від російських енергоресурсів.
Німецький бізнес, отримавши особливі умови, був задоволений. Не приховували радості й берлінські антиамериканісти, — Москва, звісно, поки що не готова була стати новим Вашингтоном, але дядя Вова нібито готовий був потіснити дядю Сема.
Чутки про гіпнотичні й ледь не магічні здібності президента Росії своєю інтенсивністю можуть позмагатися лише з чутками про його ж смертельні недуги. І те й інше викликає обґрунтовані сумніви. У випадку зі Шредером приворотна магія школи КДБ спрацювала на славу: канцлер високорозвиненої європейської демократії осліп у своїй любові до диктатора відсталої євразійської країни.
Німецька преса та правозахисники намагалися вказати нещасному закоханому Шредеру на неоднозначність об'єкта його потягу — попрікали Чечнею, правами людини, вибірковим зачищенням олігархів та іншими ранньопутінськими «витівками». Але перед жахливими новинами про «Норд-Ост» Шредер віддав перевагу привабливим угодам по «Норд Стріму» — і перша труба по дну Балтійського моря була врочисто підписана саме під кінець його правління.
А через 17 днів після завершення канцлерської служби Шредер прийняв пропозицію від свого найкращого друга Путіна й очолив комітет акціонерів компанії, яка в майбутньому отримає назву Nord Stream AG.
Для Путіна було важливо вже тільки те, що в нього на зарплаті й, відповідно, на побігеньках опинився ексканцлер Німеччини. До того ж стало вже зовсім очевидно, що російський лобіст зі Шредера виходить кращий, ніж свого часу був німецький канцлер. Цілком імовірно, що деякі теплі емоції до німецького товариша Путін теж відчував, — зрештою, це був його перший серйозний трофей у Європі. Трофей, який підтвердив, що всі ці демократії та права людини — просто пафосна обгортка для прагматичного бізнесу, де діють підкуп і простенькі психологічні маніпуляції.
Згодом Шредер виродився у вельможу при Путіні з почесним місцем на інавгураціях хазяїна між патріархом Кирилом та придворним блазнем Медведєвим. Його присутність у різноманітних радах директорів, спостерігачів, акціонерів та інших марних маріонеток набула майже символічного характеру. Німецька газета Die Welt назвала Шредера «Стівеном Сіґалом міжнародної політики» — і краще це безглузде утримання, мабуть, не назвеш.
Плата за утримання при дворі особистого німця була, за кремлівськими мірками, теж ледь не символічна, — під кінець своєї зіцголовуючої кар'єри колишній німецький політик отримував з усіх синекур усього близько мільйона доларів.
Про рівень впливу Шредера на Путіна свідчить його дипломатичний вояж до Москви навесні 2022 року, коли ексканцлер озброївся білим прапором і вирушив за довгий кремлівський стіл закінчувати російську війну проти України. Головним результатом візиту стало селфі чергової дружини Шредера в номері готелю з видом на Кремль. Інших успіхів «найближчий друг» російського лідера добитися не зміг.
Сам же Путін захопився війною з Україною та енергетичною війною з Німеччиною (тією, імовірність якої Шредер заперечував у союзі з усіма своїми численними біографами), а про друга Герхарда наче зовсім забув, — та й той рештки свого значення після 24 лютого втратив: працівники належного йому за законом бюро демонстративно звільнилися, соціал-демократична партія готується вигнати колишнього вождя з ганьбою, а європейські санкції поки що тільки дивом проходять мимо. Звання «почесного громадянина» Ганновера довелося віддати за власним бажанням — інакше був ризик стати другим після Гітлера, в кого цей титул відібрали.
«Я не збираюся казати, що це моя вина», — заявив Шредер у квітневому інтерв'ю New York Times. І охоче розповів, що образ Путіна, відомий широкій громадськості, правдивий лише наполовину.
А потім навіщось сказав, що події в Бучі треба розслідувати, а в особисту вину Путіна там він не вірить, так чи інакше — наказ, мовляв, коли й віддавався такий, то тільки на нижчих рівнях.
І після цих слів цю ницу людину стає абсолютно не жаль.
Локомотив Європи на російському паливі
У 2005 році хрестоматійного корисного путінферштеєра на посаді канцлера замінила особистість зовсім іншого калібру та бекграунду. Виходиця з НДР донька пастора з дипломом ядерного фізика та партійним квитком християнських демократів, Ангела Меркель стала першою східною німкенею і першою жінкою, котра очолила Федеральний уряд.
Кажуть, 2001 року, коли Владімір Путін виступав у Бундестазі й віщував спільне світле майбутнє Європи та Росії під бурхливі овації німецьких парламентаріїв і можновладців (гучніше за всіх аплодував, певна річ, Шредер), Меркель у кулуарах сказала колезі: «Це говорить типовий виходець із КДБ. Ніколи не довіряй цьому хлопцеві». Слів своїх Ангела Меркель опісля не зрікалася.
Легендарна сочинська зустріч у 2007 році, коли Путін, владно розкинувшись у кріслі, спустив на німецьку гостю, яка боїться собак, свого лабрадора, ознаменувалася не тільки й не стільки цим дешевим прийомом гопника, як чітко окресленим конфліктом світоглядів. Тоді, ще до Мюнхенської промови, Путін ексклюзивно поділився з Меркель своєю недотепною (і єдиною) політичною ідеєю — про розпад СРСР як «головну геополітичну катастрофу ХХ століття». Меркель не погодилася, заявивши, що падіння Берлінської стіни, навпаки, стало поворотним моментом у її житті та в житті Європи. І момент цей був щасливий.
Кажуть, вона бачила його наскрізь — усі його комплекси під маніпуляціями, його сортирний мачизм, його вульгарність і його бажання знищити ЄС із ненависті до демократії, а заодно чомусь і до геїв. Меркель ніколи не плекала ілюзій, що економічне зближення може змінити Росію або закомплексованого гопника на її троні. Такої мети вона перед собою й не ставила — її хвилювало інше.
Росія, так чи інакше, критично близька на мапі, і ще ближча, якщо рахувати за часом підльоту балістичних ракет. Росія — це загроза, це друга у світі ядерна кнопка і, можливо, перша у світі зухвалість її натиснути. Побудувати мир із цим виродком, анахронізмом часів холодної війни можливим не видавалося. Тому Меркель вибрала побудувати систему взаємозв'язків і взаємозалежностей, які підмінять дійову архітектуру безпеки і не дадуть Путіну з його зграєю вуличних лабрадорів напасти на те, що вона щиро любить і цінує, — мирну та об'єднану Німеччину.
За часів Меркель було побудовано схвалений попередником Nord Stream, і саме за її часів локомотив Європи бадьоро рушив на російському паливі в невідомому, як виявилося згодом, напрямку. Вона красиво говорила про європейські інтереси — локомотив тягнув за собою вагони ЄС різного ступеня комфорту, — але керувалася насамперед, звісно, інтересами німецькими. Вона робила ставку на те, що Путіну самому буде невигідно діставати з радянської кобури зброю, доки газовий потік в один бік породжує грошовий потік у зворотний. Однак, як і її попередник, наче ігнорувала, що російський газопровід — це і є енергетична зброя. І свідомо вручала Путіну, простеньку прошивку якого зчитувала «на раз», спускові гачки.
Світова кон'юнктура німецькій незалежності теж не сприяла. Ще до 2011 року Меркель була прибічницею атомної енергетики і планувала переглянути рішення Шредера про відмову Німеччини від АЕС. Для неї як фізика-ядерника мирний атом був очевидним благом, який дозволяв, до того ж, мати певний енергетичний суверенітет. Але все змінила Фукусіма. Політичне цунамі в Німеччині, що виникло після аварії в Японії, ледь не змело Меркель із посади, — і після перших перемог «Зелених» на регіональному рівні пані канцлерка поспішила внести візіонерські правки в німецьке майбутнє. Фізик-ядерник Меркель прийняла рішення до кінця 2022 року повністю відмовитися від атомної енергетики Німеччини і стала активно цікавитися відновлюваними джерелами.
Проте цікавитися — не вітроелектростанції в Баварії будувати. І тому під гучне обговорення сонячних батарей, водню та інших технологій майбутнього спокійно й планомірно зростала німецька газова залежність від Росії: 39% у 2011 році на лютий 2022-го перетворилися на 55%. Зловісного кворуму було досягнуто — Путін міг нападати на Україну.
Однак у 2011 році думками Меркель володіло інше — німецький локомотив набирав швидкості. Комфорт поїздки у всьому потязі зростав паралельно з її світовою популярністю. Нескромний тариф перевізника, — найбільший прибуток від європейського економічного співробітництва, забезпечуваного російською енергетикою, отримувала саме Німеччина, — вважався справедливою платою за право їхати не в плацкарті соцтабору, а в затишному спальному вагоні ЄС. Запитання: «Куди мчить цей потяг в огні?» — викликало пихате роздратування у вигляді зведених брів: ну, звісно ж, у світле майбутнє.
Як з'ясувалося, німецьке світле майбутнє не враховувало інтересів ні сусідів із іншою шириною рейок, ні навіть своїх європейських попутників, стурбованих адюльтером машиніста з терористами. «Вам не здається, що вони захоплять потяг? Вони так завжди роблять», — запитували країни, які краще знали Росію. «Нам здається, що ми набираємо рекордної швидкості», — відповідали з топки локомотива німецькі промисловці і зверталися до Меркель із проханням піддати ще російського палива.
Вона видихала, добирала підходящих для випадку холодних інтонацій і телефонувала на номер, який ще не встиг окупувати Макрон. Владімір слухавку брав. Дехто стверджує, що навіть із повагою, а не дорогою на хокейний матч.
2014 рік — Крим, Донбас, малайзійський «Боїнг», Норманді, Мінськ. 2015-й — Nord Stream-2. На заклик все тієї ж німецької промисловості, яка хотіла природного газу дешево й багато, а не LNG і за ринковими цінами. І у фарватері свого бачення — Путіна, мовляв, роззброїть вигода.
Голоси європейських компаньйонів і українців, що бігли за німецьким локомотивом, сподіваючись урятуватися від усе ближчих російських танків, посилювалися. Небажання їх чути — теж.
Після заковтнутого майже мовчки Криму та замороженого холостим «Мінськом» Донбасу Путін посмілішав. І почав періодично спускати тих-таки лабрадорів — то хакерів на Бундестаг нацькує, то політичного біженця серед білого дня в центрі Берліна пристрелить. Він принижував, а вона терпіла — і вірила, хоча й менше під кінець, у те, що економічна розсудливість переможе. Меркель читала в Путіні і його вразливу закомплексованість, і його агресивну маніпулятивність, вона зневажливо бачила його брехню там, де інші розвішували вуха, але вона ніби не зрозуміла головного: його не можна зупинити подачками, його можна тільки відбити. На його псів потрібні свої пси, на його гавкіт потрібен свій гавкіт, у відповідь на його хамство треба бити по морді.
Натомість вона з маніакальною впертістю постачала його тим, що він потім розгорнув проти Європи.
«Дипломатія не є неправильною, якщо вона не спрацювала. Тому я не бачу необхідності казати зараз: це було неправильно, і я теж не маю наміру вибачатися», — сказала Ангела Меркель у першому після відставки червневому інтерв'ю Der Spiegel.
І цією пихатою самовпевненістю нагадала свого попередника.
Новітня історична відповідальність
Німеччину до речі й не до речі попрікають її історичною відповідальністю за Другу світову війну. Найохочіше батогом заклику до сумління розмахувала, певна річ, Росія, та й багато інших країн поспішали осідлати комплекс вини у власних інтересах. З різною мірою успіху.
На щастя, «гітлеризація» Путіна й «рейхізація» Росії трохи змістили акценти, — і оплакувати нині свої злочини перед країною, котра копіює їх, наче з підручника, щонайменше нерозумно. Втратило актуальність і «ніколи знову», а трохи згодом не залишиться й очевидців тих років. Політики, звісно, вправлятимуться у змагальній історіографії, але, чесно кажучи, краще б вони відступили її фахівцям, якими керують дух науки та гуманізм.
Тим більше є відповідальність новіша — відповідальність XXI століття, до якої доклали руку і Шредер, і Меркель. І якщо підленька продажність першого зараз отримує нарешті свою заслужену відплату від суспільства й історії, то складність позиції другої потребує набагато предметнішого діалогу.
Якщо пані Меркель керувалася просто німецьким прибутком, хай знайде в собі відвагу сказати про це. Якщо її вела віра у можливість побудувати з газогонів архітектуру безпеки, хай визнає помилку. Якщо ми чогось не знаємо, ми готові почути.
Вибачення, найімовірніше, будуть і справді недоречні. Як і всі офіційні розслідування, до яких навряд чи зможе привести гучна заява Кізеветтера про умисел двох ексканцлерів.
Однак є одна річ, яка має значення сьогодні.
Німеччина тривалий час була гордим локомотивом Європи і мала обов’язок бачити зі своєї позиції, що попереду за курсом — прірва.
Отже, коли потяг іде під укіс, машиністи не можуть просто вийти на полустанку на перекур і заявити, що вони раптом не хочуть/не готові/не можуть узяти на себе провідну роль у Європі, а воліють іти вслід за іншими. І робити як роблять інші.
Свої помилки треба вміти визнавати, а головне — брати на себе відповідальність за них і виправляти їх.
Буде це ексканцлерка Ангела Меркель у своїх рефлексіях чи ексміністр фінансів і нинішній канцлер Олаф Шольц у своїх діях.
Більше статей Володимира Кіма читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google