Процес пішов!

В останні вихідні дні червня європейським і американським дипломатам відпочивати не довелося. Особливо ж не пощастило тим із них, хто брав участь у засіданні Ради Росія—НАТО на рівні міністрів та в неформальній зустрічі міністрів закордонних справ держав—учасників ОБСЄ, що цими спекотними літніми днями відбулися на мальовничому грецькому острові Корфу. Тоді як інші їхні колеги були змушені працювати у своїх кабінетах і тільки мріяли про заслужене море та пляж, на Корфу від міністрів і членів делегацій ці головні спокуси відпочинку були на відстані всього лише одного кроку. Але робили вони цей крок в абсолютно іншому напрямі.

Дипломати вирушили в зали, де мав відбутися перший публічний раунд великої геополітичної гри, про початок якої ми інформували читачів у попередньому числі «ДТ», перша спроба розпочати діалог про нову архітектуру європейської безпеки. Зрештою, їхні зусилля, в поєднанні зі сприятливим кліматом Корфу і зовсім несприятливим міжнародним кліматом, дали плоди, і позитивне рішення в цьому питанні було прийняте. Відповідно до нього ОБСЄ стає платформою для «процесу Корфу», в рамках якого, принаймні до кінця грудня нинішнього року, визначатимуться оптимальна структура і тематика обговорення майбутньої архітектури європейської безпеки.

Ініціатива скликання неформальної зустрічі міністрів для обговорення питань європейської безпеки належала Греції, що головує в ОБСЄ у 2009 році. Але очевидно, що вона не могла внести таку амбітну пропозицію без принципової згоди партнерів із ЄС та США. Однак зміст заходу і його динаміку визначала зовсім не Греція, і навіть не ЄС чи США, а Росія.

Найважливішим моментом підготовки до зустрічі став виступ російського міністра закордонних справ С.Лаврова на щорічній конференції ОБСЄ з огляду проблем у сфері безпеки 23 червня. Його участь у цьому заході дозволила російським дипломатам не лише підтвердити ту увагу, яку Москва нині приділяє ще недавно нехтуваній нею ОБСЄ, а й укотре наголосити на неминучості запропонованого РФ Договору про європейську безпеку. Напередодні неформальної зустрічі на Корфу це був, безперечно, сильний хід, який підтвердив готовність Росії відігравати чільну роль. Ставка була тим більше безпрограшною, що (хоча цей факт скромно замовчали російські ЗМІ) Лавров був єдиним міністром, який узяв участь у цій конференції, і гідно дискутувати з ним було просто-на-просто нікому.

Далі, зустріч на Корфу ще не відбулася, а російське зовнішньополітичне відомство вже оголосило, що наступним кроком має бути зустріч генеральних секретарів провідних міжнародних організацій у євроатлантичному регіоні — ОБСЄ, ОДКБ, СНД, ЄС і НАТО — для вироблення спільної лінії поведінки в забезпеченні безпеки. При цьому, з легкої руки генсека ОДКБ М.Бордюжі, у ЗМІ для позначення цього формату міжнародної співпраці було вкинуто звучний термін «Велика п’ятірка організацій». П’ятірка справді велика. Незрозуміло тільки, як цей ексклюзивний формат кореспондується з раніше заявленим російською дипломатією принципом відкритості діалогу для всіх без винятку зацікавлених міжнародних організацій, які діють у регіоні і займаються проблемами безпеки.

Щонайменше, негласне розуміння цього підходу з боку деяких європейських держав засвідчила відмова організаторів запросити до участі у неформальній зустрічі на Корфу ГУАМ. Тоді як ця організація також проголосила однією з основних цілей свого існування гарантування безпеки, зокрема боротьбу з новими викликами і загрозами, до яких так наполегливо привертає увагу Росія. Окрім того, на Корфу вона могла б представляти інтереси держав, котрі з тих чи інших причин не входять до однієї з організацій т.зв. великої п’ятірки.

Було б наївно вважати, що дипломати держав—членів ГУАМ не намагалися змінити це грецьке рішення. Проте їм цього зробити все ж таки не вдалося, що банально означає рішучість організаторів зустрічі, попри всі запевнення у відкритості, захистити гру від «незручних» гравців. І це вже мало насторожувати: великі гравці явно готові порушувати ними ж самими публічно проголошені принципи у власних інтересах і домовлятися з метою нейтралізації гравців трохи менших вагою.

Вже на самому Корфу зустрічі по лінії ОБСЄ передувала подія, успіх якої значною мірою зумовив як її перебіг, так і результат. Ідеться про поновлення роботи Ради Росія— НАТО. Її діяльність було припинено з ініціативи альянсу в серпні минулого року у відповідь на війну між Росією та Грузією. Але не минуло й року, а повноцінно діюча Рада, за великим рахунком, підтвердила правоту Москви. Білокам’яна після серпневих подій відразу заявила, що проголошення євроатлантичними партнерами принципу «жодних звичайних справ із Росією» — це помилкове й емоційне рішення.

У цьому плані на Корфу остаточно стало очевидно, що важелі впливу Заходу на Росію до непристойності обмежені, і вони справді потрібні одне одному. Внутрішньо суперечлива репліка генсека НАТО Я. де Хоопа Схеффера про те, що, «незважаючи на фундаментальні розбіжності стосовно Грузії, Рада Росія— НАТО нам потрібна», тільки посилює це враження. Інакше кажучи, «і разом неможливо, і порізно — ніяк».

На такому позитивному тлі неформальна зустріч міністрів ОБСЄ просто не могла розчарувати й не завершитися конструктивно. Так воно й сталося. Оскільки зустріч була не просто неформальною, а неформально неформальною, ухвалення якихось рішень із самого початку не очікувалося. За її результатами головуюча міністр закордонних справ Греції Д.Бакоянніс зробила тільки заяву для преси, яка все ж таки була більш ніж докладною і багато в чому пролила світло на суть процесів, які відбувалися за зачиненими дверима.

Отже, міністри погодилися, що, попри успіхи в гарантуванні безпеки на просторі ОБСЄ, багато ще потрібно зробити. Насамперед у цій сфері слід відновити довіру між усіма державами, підтвердити принципи й і зобов’язання, провести огляд стану європейської безпеки, а також оновити механізми протидії класичним і новим викликам.

Для виконання цих завдань було запущено ще один у світовій політиці процес — «процес Корфу». У його рамках на платформі ОБСЄ держави найближчим часом виберуть оптимальний формат ведення діалогу з питань безпеки та пріоритетні питання для обговорення. Наступний етап — уже формальна зустріч міністрів закордонних справ держав—учасниць ОБСЄ в Афінах у грудні ц.р. Там очікується ухвалення певного політичного документа, який відбиватиме досягнутий сторонами рівень згоди із проблематики безпеки.

Вибір на користь ОБСЄ пояснюється просто. Саме ця організація об’єднує всі без винятку держави Євроатлантичного регіону, а правило консенсусу під час ухвалення рішень дає їм гарантії впливу на її діяльність. Окрім того, упор на ОБСЄ знімає з порядку денного необхідність створення нових переговорних форматів.

При цьому не можна не помітити таких нюансів підсумкової заяви. Напередодні й під час зустрічі російська дипломатія невпинно акцентувала увагу на необхідності початку консультації щодо укладання ДЄБ. Однак підсумкова заява грецького міністра не містить не лише згадки, а й навіть натяку на ДЄБ. Навпаки, документ констатує, що держави—учасниці ОБСЄ «не бачать альтернативи» гельсінкському Заключному акту 1975 року та іншим документам ОБСЄ такого рівня. Те ж саме стосується й настійних закликів Москви зосередитися на проблемах «жорсткої безпеки». На противагу цьому заява явно відбиває комплексний підхід до проблеми, в якій така мила серцям ЄС і США «м’яка безпека» посідає ключове місце.

Привертає увагу і така досить важлива деталь. Росія постійно закликала працювати над новою архітектурою безпеки, але заключна заява зустрічі лише визнала за необхідне замислитися над її майбутнім. Окрім цього, якщо російська сторона вперто кваліфікувала захід на Корфу як зустріч дер­жав і провідних міжнародних організацій у сфері безпеки, то в підсумковій заяві чітко зазначено, що збиралися представники держав, а роль міжнародних організацій може бути виключно доповнюючою, але не основною, і самі організації не вказані.

Таким чином, на Корфу відбувся перший публічний раунд геополітичної гри, і зафіксований за її підсумками результат дуже скидається на результативну нічию. При цьому, якщо до активу ЄС і США можна віднести отримання певної територіальної переваги (адже надалі гра відбуватиметься в рамках ближчої їм ОБСЄ), то ігрова перевага поки що залишається за Росією, хоч їй і довелося частково віддати ініціативу в руки партнерів.

Головний же висновок Корфу полягає в тому, що, фактично, зовнішньополітична лінія Росії на розвиток багатостороннього діалогу з проблематики європейської безпеки набула формальної підтримки з боку її західних партнерів, але при цьому дальший перебіг і, головне, результати такого діалогу ще далеко не визначені.

Для громадськості результати Корфу було подано у трохи іншому світлі. Послідовно і майстерно гнучи свою лінію, російські учасники засідань та ЗМІ повідомили, що зустрічі на Корфу повністю підтвердили правильність підходів Росії до проблем безпеки і засвідчили значне покращення відносин Москви і Заходу. Натомість представники останнього були стриманіші, але також визнали, що отримані результати відкривають нове вікно до співробітництва і руху вперед. І, схоже, тільки К.Більд, міністр закордонних справ Швеції, яка з 1 липня головує в ЄС, відверто визнав у своєму блогу, ще більш неформально, ніж сама неформальна зустріч на Корфу, що і після неї в ОБСЄ зберігаються принципові розбіжності в поглядах на питання гарантування безпеки між ЄС, США і РФ.

На перший погляд, зустрічі на Корфу відбулися й завершилися в практично ідилічній атмосфері дружби і взаєморозуміння сторін, їхньої готовності до взаємодії всупереч усім наявним розбіжностям. Але вже з другого погляду очевидно, що позиції основних гравців — ЄС, США і РФ — залишаються принципово відмінними, а розбіжності — складними для подолання. З одного боку, це робить гру ще цікавішою, з іншого ж — ще ризикованішою.

Тому, коли 28 червня Д.Ба­коянніс урочисто повідомила представникам ЗМІ, що з цього дня стартує архітектурний «процес Корфу», зразу згадалося класичне «Процес пішов!» У наведених обставинах ця афористична фраза, безперечно, пасувала б Д.Бакоянніс та іншим міністрам не менше, ніж її автору М.Горбачову, який, урочисто промовляючи її на початку іншого архітектурного процесу — під назвою «Перебудова», теж не до кінця усвідомлював, до чого саме цей процес приведе.