Протистояння гігантів: що, як і чому

Моделювання міжнародних відносин — справа складна та невдячна. Надто багато чинників необхідно враховувати, надто висока невизначеність подій і надто багато болючих точок важко не натиснути, навіть попри відносно неглибокий теоретичний аналіз. І все ж таки в умовах, коли система міжнародних відносин входить у період кардинальних трансформацій, важливо розуміти, що насправді відбувається, як проходить процес взаємодії чи, навпаки, протистояння, і чому боротьба гігантів має турбувати решту світу.

В одній із останніх статей Річарда Хааса та Чарльза Купчана в Foreign Affairs далеко не останні уми світової політологічної думки запропонували вихід із нинішньої кризи світової політичної системи, яка характеризується небаченим економічним підйомом Азії, закінченням двохсотлітнього домінування Заходу (XIX століття Європи і XX століття США) та очевидною кризою міжнародних інститутів, що становлять основу цієї системи. Що є причиною того, що відбувається, — предмет окремої розмови. Важливо, що Рада з міжнародних справ США пропонує.

Насамперед пропонується чесно визнати, що ліберальний світоустрій, сконструйований США і їхніми союзниками після Другої світової війни, вже не може забезпечити мир та стабільність у XXI столітті. Тому, щоб уникнути великої війни, такої, які часто виникали на зламах історії, необхідно запропонувати щось нове, точніше — механізм, який дозволить усім домовитися. Як приклад «успішного» історичного досвіду наводиться «концерт Європи», що виник у XIX столітті після наполеонівських воєн у складі Великої Британії, Франції, Пруссії, Австрії та Росії й на певний період дозволив узгодити інтереси провідних на той момент держав і відтермінувати нову війну майже на сто років. Це так звана Віденська система міжнародних відносин.

То ось вам склад нового «концерту», але вже не Європи, а у світовому масштабі, покликаний стати новим консультативним механізмом (без формальних нормативних повноважень), який дозволить ефективніше, ніж РБ ООН, G-7 і G-20, вирішувати проблеми XXI століття: Китай, ЄС, Індія, Японія, Росія і США. Періодично до роботи «шістки» можна залучати Африканський союз, Лігу арабських держав, АСЕАН, Організацію американських держав, інколи — Ізраїль, Іран або Туреччину. Аргументи прості: учасники «концерту» представляють 70% ВВП, Росія просто агресивна й тому без неї ніяк, і якщо вже двісті років тому в Європі змогли домовлятися, то й тепер це цілком можливо. Поганий мир кращий за хорошу війну.

Така ідея якнайкраще свідчить про шкідливість історичних аналогій. Єдиний очевидний зв’язок між новим «концертом» і старим — це те, що нікуди не поділися імперські амбіції та агресивна поведінка Росії. Спроба перенести всі інші чинники в сьогодення очевидно свідчить про кризу ідей. Певна річ, важливо уникнути війни. Звісно ж, потрібен діалог. Ми ж пам’ятаємо, що, як мінімум, один приклад «діалогу» вже був, — це спроба прем’єр-міністра Великої Британії Чемберлена домовитися з Гітлером. Були й інші, зі схожим результатом. «Концерти» з питань Придністров'я й Ірану, Нормандський формат із нашого сучасного досвіду, — де й коли в ядерне століття вони спрацювали? Автори ідеї не приховують: вони хочуть уникнути ситуації, яка стрімко стає реальністю, — це глобальне протистояння двох наддержав. І ось це саме той момент, коли моделювання поточних подій могло б незле прислужитися. Погляньмо на ситуацію збоку.

Класики критичного мислення радять аналізувати кожну проблему, знаходячи відповіді на три запитання: що відбувається, як саме воно відбувається та в чому причина того, що відбувається.

Отже, що відбувається? Сьогодні цілком очевидно, що у світі відбувається глобальне протистояння двох наддержав. Кожна з них намагається навести свої «червоні» лінії, продемонструвати інструменти впливу, коло союзників, можливість мобілізувати ресурси, опірність до політичного й економічного тиску. Усе це здійснюється через інструменти дипломатії — серії візитів, підписаних угод, гучних заяв та переконливих сцен перед телекамерами. Сторони застосовують одна до одної санкції, впроваджують обмеження на торгівлю та доступ до технологій, заявляють про масштабні програми інвестицій у національну, а не закордонну інфраструктуру, припинення взаємних злиттів і поглинань. Мета всіх цих заходів не оголошується, але вона ніби очевидна — розподіл спільно нажитого в період глобалізму майна, перехід до гонок насамперед технологій, і лише потім — озброєнь, дискредитація соціального ладу кожної зі сторін. Методи, аргументи і форма вираження досить схожі. Відповімо авіаносцем на авіаносець, арештом на арешт, демонстрацією сили — своєї й союзників — на будь-яке зазіхання на сферу інтересів, котру кожна зі сторін вважає своєю.

При цьому масштабна торгівля не припиняється ні на мить, союзники і стратегічні партнери продовжують інвестувати у «ворожий» табір, кількість мільярдерів «на базі» кожної зі сторін зростає стрімкими темпами. Всі інші непокояться, але мало хто розуміє, чому все це відбувається. З якого приводу змагання між державами, кожна з яких займає приблизно по чверті світового ВВП?

А що коли припустити, що всі ці події — просто прелюдія до формування нових принципів організації суспільства, а загострення відносин необхідне для того, аби показати, як усе погано? Насамперед слід визнати, що, на відміну від холодної війни США—СРСР, нинішнє протистояння має абсолютно іншу природу. Обидві сторони прагнуть вибудовування такого собі світового «порядку, базованого на правилах», а не руйнуванні того, що є. Питання тільки в тому, хто писатиме ці правила і як стежити за їх виконанням.

Тому в основі борцівських прийомів, які застосовують нинішні важковаговики, — спроба здобути перевагу у формулюванні норм майбутнього міжнародного гуртожитку, а зовсім не воєнне знищення одне одного чи введення торгових ембарго. Одна сторона вважає, що необхідно (певною мірою) обстоювати права людини (навіть на суверенній території інших держав), стежити за дотриманням принципів демократії, індивідуальної свободи та свободи підприємництва, рівності всіх перед законом, і все це — у світовому масштабі. Інша — дотримується системи, схожої з Вестфальською, тобто пріоритет суверенітету на своїй території незаперечний, звідси — недопустимість втручання у внутрішні справи своєї та інших держав, розуміння індивідуальної свободи як такої, що визначена національною політичною та соціальною системою кожної держави. Аргумент — те, що добре для одного, зовсім не обов’язково працює для іншого. Універсальність прав людини зводиться до гасел, демократія, зокрема виборність і перевиборність, стає камуфляжем для автократії. Але при цьому система міжнародного права зберігається, нинішні форми глобалізації нікому не заважають і продовжують працювати, а єдність інтересів у вирішенні проблем кліматичних змін дозволяє співпрацювати, особливо беручи до уваги той факт, що самі «гіганти» і є основними забруднювачами.

Теоретики міжнародних відносин, принаймні окремі, стверджують, що кожен світоустрой є відображенням балансу сил, який склався, — буття визначає свідомість. Ті держави, котрі заслужили своє право голосу економічним розвитком, формуванням сильної внутрішньої політики та здатністю обстоювати інтереси на світовій арені, заслуговують на право голосу й під час формулювання норм і правил міжнародного гуртожитку. В сучасному світі жодна з держав не в змозі одноособово формулювати правила й стежити за їх виконанням, точку неповернення пройдено приблизно під час дуже спірної війни в Іраку та помилкових уявлень про те, що з допомогою інвестицій можна будувати демократії.

Успішні приклади невеликого масштабу неможливо заперечувати, однак надії практично не справдилися в усіх випадках, коли або грошей треба було вкладати набагато більше за можливе, або процеси демократизації не знайшли відгуку в суспільствах, які звикли до батога. Кожна з нині протиборчих сторін може пред’явити іншій розлогий список претензій і навіть прямих обвинувачень, але це нічого не дасть. Понад те, неважко передбачити, що чим довше зберігатиметься напруженість, особливо в умовах нинішньої некерованої пандемії, тим гучніше лунатимуть голоси «третіх» країн, які болісно й давно шукають своє місце під сонцем, вимагаючи своєї частки уваги та поваги.

Цілком очевидно, що на двох із трьох рівнів взаємодії — економічному та з питань безпеки — жодна з протиборчих сторін не зацікавлена в «ліквідації» іншої. Так, долар залишається світовою валютою, й тому будуть спроби змістити його з п’єдесталу, хай і в криптозоні. Так, спроби домінувати на основних торгових шляхах шкідливі й тому наштовхнуться на адекватну відповідь. Але як долар не є єдиною валютою, що обслуговує світову торгівлю, так і контролювати всі торгові шляхи неможливо, а плавати хочеться всюди.

Єдине, що справді може виявитися несумісним, це соціальні моделі, прийняті кожною зі сторін. Тут моделювання не допоможе, питання духу ірраціональні. Грубо кажучи, британський авіаносець HMS Queen Elizabeth у водах Південно-Китайського моря — це більше, ніж просто авіаносець. Тому слід очікувати, що в Китаї й надалі відчуватиметься нестача контейнерів і контейнеровозів, які безнадійно застрягли в портах Лос-Анджелеса та Лонг-Біч, тижнями очікуючи на розвантаження. Та ось відповідь на запитання: «Яким хочуть бачити світ не тільки «глобальні гравці», а й ті, котрі менші, і якими вони ж хочуть бачити самих глобальних гравців?» — залишається відкритою. Важко сказати, чий внесок у ліквідацію СРСР був більший — Пентагону чи Голлівуду. Але сьогодні у світі є, як мінімум, два «пентагони» і три «голлівуди», і краще було б зберігати розмаїття, так виживаність вища, це — закон природи.

Постає запитання — що нам в Україні до всього цього? Відповідь проста: якщо світ буде розділений на блоки по лініях економічних інтересів, зон безпеки або соціокультурних суперечностей, нам, як і більшості інших країн світу, вже найближчими роками доведеться шукати відповідь на занадто складні запитання, на які немає очевидних відповідей. Важливо бодай розуміти, що, як і чому відбувається, тоді стане трохи зрозуміліше, і на що можна сподіватися в новому дивному світі, а чого робити категорично не можна.