ПРОЩАННЯ ЗІ СТРАСБУРГОМ

Ханне Северінсен, яка відчула під час свого останнього візиту до Києва дежа вю, не має рації. Насправді розвиток відносин України з Радою Європи наявний.

У січні 1999 р. Парламентська асамблея РЄ була просто «глибоко стурбована» повільними темпами виконання Україною своїх зобов’язань перед цією організацією. Вже в червні того ж року нашій країні пригрозили «призупиненням деяких повноважень» української парламентської делегації, «якщо не буде досягнуто істотного прогресу». У квітні 2000 р. ПАРЄ, висловлюючи «глибоку стурбованість» із приводу «так званого «референдуму», рекомендувала Комітету міністрів «призупинити» членство України в Раді Європи, якщо буде порушена Конституція під час імплементації результатів референдуму чи внесенні змін в Основний Закон. Тиждень тому Моніторинговий комітет (МК) ПАРЄ ухвалив проект документа, в якому рекомендує Комітету міністрів «виключити» Україну з членів Ради Європи».

Пропонується саме «виключити», а не «призупинити членство», як повідомили всі вітчизняні ЗМІ. Причому вже без будь-яких «якщо». І наше МЗС може нині лише з сумом згадувати про миле для українського вуха формулювання «у разі відсутності істотного прогресу». Адже досі Україні напередодні «небезпечних» сесій ПАРЄ вдавалося «відкуповуватися»: то смертну кару скасує, то законом про політичні партії перед європейським носом помахає, то шостий протокол чи мовну хартію ратифікує (щоправда, на закон потім накладалося вето, а ратифікацію хартії визнавали нечинною). Цього ж разу навіть прийняття нового Кримінального кодексу не вплинуло на Моніторинговий комітет належним чином. В Україні образилися й обурилися: що це таке, адже ми цілий кодекс прийняли! Щоправда, чомусь ніхто не згадав, що цей документ Україна, відповідно до зобов’язань, мала ухвалити ще до листопада 1996 р., тобто 4,5 року тому.

Більше того, схоже, що про частину зобов’язань у нас взагалі не дуже пам’ятають. Адже навіть член української парламентської делегації в ПАРЄ Роман Зварич упевнено заявляє, що з довгого списку зобов’язань перед РЄ нам залишилося виконати лише три - прийняти Кримінально-процесуальний, Цивільний і Цивільно-процесуальний кодекси. Проте на лічильнику Ради Європи інші цифри. У проекті резолюції МК йдеться ще й про не прийняті рамковий документ з правової політики у сфері захисту прав людини, рамковий документ з правової та судової реформи, Закон про політичні партії (який ще не підписаний Президентом), про поновлення ратифікації Європейської мовної хартії, про зміни ролі та функцій Генеральної прокуратури відповідно до принципів РЄ. І всі ці зобов’язання (крім останнього) мали бути виконані Україною протягом року (!) після вступу до РЄ. Тож чи можна тепер звинувачувати Раду Європи у нетерпінні або надмірній емоційності?

У проекті резолюції, яку Моніторинговий комітет виносить на квітневу сесію ПАРЄ, сказано: «Асамблея висловлює жаль, що досі її попередні резолюції, зокрема 1194(1999) і 1239(2001), явно не переконали українську владу в необхідності негайно вжити заходів для виконання Україною її зобов’язань як члена організації. У зв’язку з чим Асамблея вирішує:

I. Розпочати процедуру виключення України з членів Ради Європи;

II. Рекомендувати Комітету міністрів виконати статутні кроки з виключення України з членів Ради Європи».

І це зовсім не емоційне рішення слідами недавнього візиту Х.Северінсен до Києва, як багато хто стверджує в Україні. І пов’язано воно не лише з неприйнятими законами, як кажуть депутати, чи вбивством Георгія Гонгадзе, як намагається подати ситуацію Президент. Доповідь Ханне Северінсен і Ренати Вольвенд - це результат спостережень і аналізу ситуації в нашій країні на предмет дотримання європейських принципів демократії протягом усього останнього року, від підготовки й проведення торішнього квітневого референдуму (згадуються також і особливості президентської кампанії 1999 р.) і до драматичних подій 9 березня та їх розслідування. Причому в доповіді подана як офіційна позиція української влади, так і думка опозиції. Більше того, наприкінці минулого року українська влада мала змогу ознайомитися з проектом цієї доповіді й подати в ПАРЄ свої коментарі та зауваження (які також додаються до підсумкового документа, що виноситься на сесію Асамблеї).

Значна частина доповіді Х.Северінсен і Р.Вольвенд присвячена особливостям проведення і подальшій імплементації рішень квітневого референдуму. «Вільне волевиявлення українського народу» викликало великі побоювання і підозри в Ради Європи (особливо в частині «свободи») вже під час підготовки плебісциту. Здивував доповідачок і президентський проект закону про внесення поправок до Конституції, оскільки він передбачає імплементацію лише трьох питань референдуму і вперто мовчить з приводу двопалатного парламенту, що, на думку авторів доповіді, суперечить рішенню Конституційного суду від 27 березня 2000 р., і, отже, навіть за формальними ознаками, суперечить законодавству України. Вкотре повторюючи, що втілення в життя результатів референдуму значно підсилить владу Президента й послабить опозиційні партії в парламенті, автори цитують і підтримують віце-спікера С.Гавриша, який заявив, що «в ситуації, що склалася, імплементація небажана, оскільки внесе елемент хитання й невизначеності в політичну систему».

Перераховуючи досі не ухвалені Верховною Радою закони й кодекси зі списку зобов’язань перед РЄ, доповідачі вітають обіцянку парламентської делегації ВР, лідерів кількох фракцій і пана С.Гавриша особисто до червня нинішнього року «досягти значного прогресу» й остаточно підтягнути всі законодавчі «хвости». Ухвалення обіцяних актів тим паче важливе, нагадують автори документа, що 29 червня нинішнього року закінчується термін Перехідних положень української Конституції, що може призвести до виникнення в країні «правового вакууму».

На жаль, побоювання Х.Северінсен і Р.Вольвенд далеко не безпідставні, а обіцянки парламентаріїв трохи необачні. Не пізніше як на цьому тижні голова комітету з питань правової політики Олександр Задорожний заявив, що низку законопроектів у рамках судово-правової реформи буде важко прийняти, оскільки більшість депутатів «не підготовлена до прийняття таких серйозних рішень». Ці законопроекти не були навіть внесені минулого тижня до порядку денного роботи сесії. Нагадаємо також, що Леонід Кучма в пух і прах розкритикував законопроект про судоустрій, прийнятий Верховною Радою в другому читанні, як такий, що не відповідає українським «реаліям» і «світовому досвіду», що, по суті, не залишає йому шансів отримати президентський автограф. А на думку голови Верховного суду України Віталія Бойка, подальше зволікання з прийняттям цього закону унеможливлює внесення змін до кримінально-процесуального законодавства, і Україна після завершення терміну дії Перехідних положень Конституції «може вийти за рамки конституційного поля». Що навряд чи зігріє відносини нашої країни з Радою Європи.

До інших «питань, що викликають занепокоєння», доповідачі по Україні зарахували проведення виборів, стан зі свободою слова й громадянськими правами в нашій країні, пенітенціарна система, становище кримських татар і рівень корупції.

Що ж до виборів, то автори доповіді вважали не зайвим нагадати, що свого часу Моніторинговий комітет бюро Асамблеї охарактеризував президентську кампанію 1999 р. як «украй сумнівну» і зробив висновок: «Виборча кампанія, розгорнута після першого туру голосування, була ганьбою. Україна порушила не лише свої зобов’язання перед ОБСЄ, а й обов’язки відповідно до Європейської конвенції прав людини (Протокол 1, ст.3). Зловживання та використання державної влади в інтересах одного кандидата - з допомогою тиску на регіональні, місцеві власті, лікарняні, шкільні, університетські адміністрації та військове керівництво, чиїх провідних представників змусили відчувати особисту відповідальність за «правильне» голосування своїх підлеглих, - неприйнятні й порушують правила Ради Європи». Досить докладно описується в документі й використання горезвісного «адміністративного ресурсу» під час торішнього референдуму, коли «тиск на виборців сягнув безпрецедентного рівня».

Приділивши найбільшу частину доповіді стану свободи слова й дотриманню прав людини в Україні, його автори висловлюють побоювання, що вбивство Георгія Гонгадзе (розслідування якого «викликає серйозні запитання щодо незалежності та неупередженості слідства») - лише найбільш виражений приклад злочинів і переслідувань незалежних журналістів, політиків та інших видатних українців. Доповідачі також глибоко стурбовані станом громадянських прав в Україні. Вони висловлюють жаль із приводу тривання репресій і погроз на адресу тих медіа, журналістів та інших українських громадян, хто ризикує висловлювати свій погляд на нинішню кризу відверто й вільно.

Що ж до подій 9 березня, то, з усією суворістю засуджуючи насильство під час демонстрації, доповідачки, проте, з занепокоєнням зазначають, що звернення влади до такої суворої статті, як «організація масових безпорядків» (ст.71 ч.2), що передбачає позбавлення свободи строком на 2-12 років, - «безпрецедентна подія» в історії незалежної України. Крім того, автори доповіді інформують ПАРЄ, що український омбудсман Ніна Карпачова закликала владу змінити запропоновані обвинувачення в «злочині проти держави» (відповідно до параграфа, як зазначають доповідачки, який жодного разу не використовувався з радянських часів і передбачає дванадцять років ув’язнення для демонстрантів).

У списку українських подій, які викликають подив і тривогу Ради Європи, - і побиття народного депутата Валентини Семенюк, і утримання під вартою за «сфабрикованими обвинуваченнями» правозахисника Ковальчука, і епопея з арештами й звільненнями Юлії Тимошенко. Однак і цим не вичерпуються претензії до України.

У наступному розділі доповіді згадується, що ще до кінця 1998 р. Україна, відповідно до взятих на себе зобов’язань, мала передати відповідальність за управління пенітенціарною системою від Міністерства внутрішніх справ Міністерству юстиції. Це зобов’язання не виконане досі. Натомість, відповідно до указу Президента, був створений Держдепартамент із питань виконання покарань, який безпосередньо підпорядковується Кабінету міністрів. Невдоволення Ради Європи викликає і той факт, що місця попереднього ув’язнення, як і раніше, залишаються у віданні МВС.

Оцінюючи масштаби корупції, в якій загрузла наша країна, доповідачі Моніторингового комітету скористалися оцінками Європейського банку реконструкції та розвитку й Світового банку: «Розбіжності між Президентом і Верховною Радою були постійною ознакою української політичної системи. І в цій поділеній системі неформальні клани <...> стали відігравати надзвичайно велику роль у політичному процесі. Це призвело до всеосяжної корупції на всіх рівнях системи, вочевидь, найбільшої серед усіх країн із перехідною економікою».

Загалом, Україні згадали все. Ми змогли навести тут лише малу частину вісімнадцятисторінкової доповіді членів Моніторингового комітету. Раді Європи, мабуть, увірвався терпець. І це, повторюємо, зовсім не сплеск емоцій, як вважає Анатолій Зленко. Глава комітету «Україна - ЄС» Європейського парламенту Ян Вірсма, який на цьому тижні відвідав Київ, заявив на підсумковій прес-конференції: «Я вважаю, і це не є емоційною реакцією, що Парламентська асамблея Ради Європи керується тими самими принципами, що й весь Європейський союз. Звісно ж, ми підтримуємо наших колег із ПАРЄ. Якщо ви подивитеся на останню постанову ЄС по Україні, ви помітите, що там є чимало спільного зі звітами ПАРЄ. Я вважаю, що рекомендація, яку схвалив Моніторинговий комітет, - дуже серйозне попередження Україні, а не емоційний сплеск».

Втім, уже й позиція Європейського союзу викликає в представників української влади велике роздратування. Напередодні офіційного візиту до України Генерального секретаря Ради Європейського союзу, Високого представника ЄС із питань Спільної зовнішньої політики й політики безпеки Хав’єра Солани заступник міністра закордонних справ Володимир Єльченко висловив невдоволення з приводу того, що Європейський союз пропонує Україні спочатку розібратися з усіма внутрішніми проблемами, а потім звертатися до ЄС по допомогу. «Це просто якийсь диктат, - обурився український дипломат. - Нам висувають вимоги диктаторськими методами». А два дні тому в такому самому тоні Президент звинувачував у тиску на Україну Парламентську асамблею ЄС.

Україну ніхто не тягнув до Ради Європи, більше того, у 1995 р. РЄ пішла нашій країні назустріч, заохотивши її прагнення до демократії і включивши у свої ряди до прийняття Україною Основного Закону. Ніхто не тягне нашу країну й до Європейського союзу. То, може, якщо ми не можемо й не хочемо улягати загальноєвропейським вимогам, слід просто взяти й добровільно вийти із РЄ? І тоді вже ніхто на нас не тиснутиме. Однак і про європейський вибір тоді доведеться забути.