Прикордонний шлагбаум на дорозі в НАТО

Нехай російський президент Володимир Путін стверджує, що 2005-й був роком прогаяних можливостей в українсько-російських відносинах. Насправді є і деякі досягнення. Хоча б у випадку з завершенням процесу юридичного оформлення українсько-російського кордону: нещодавно російське керівництво прийняло політичне рішення розпочати процедуру демаркації. Іншими словами, позначити на місцевості проходження кордону між двома країнами. Українська сторона навіть устигла вжити заходів, щоб перевести цю домовленість у практичну площину. Віктор Ющенко на початку грудня підписав указ «Про деякі заходи для демаркації державного кордону між Україною та Російською Федерацією», відповідно до якого для переговорів із росіянами сформували делегацію. Тепер черга за Володимиром Путіним. Утім, малоймовірно, що російський президент поспішатиме підписати свій указ.

У будь-якому випадку рішення, прийняте Москвою, означає, що в психології російських політиків і дипломатів щодо України все-таки відбуваються зміни. Оскільки ще кілька років тому російський політикум у штики сприймав саму постановку питання про демаркацію. Коли автор цих рядків років зо три тому запитав у Віктора Черномирдіна, чому Москва виступає проти демаркації українсько-російського кордону, російський дипломат із почервонілим обличчям обурено гаркнув: «Ми не дозволимо провести дроти й збудувати паркани між нашими народами». Схоже, що після десятирічних дискусій у Кремлі спромоглися заглянути у Велику радянську енциклопедію і розібралися, що йдеться не про інженерні споруди, а про позначення на місцевості кордонів держави.

І все-таки не варто плекати особливих ілюзій щодо зміни підходів у російській дипломатії. Якщо в питанні юридичного оформлення сухопутних кордонів справа наближається до кінця, то навколо морських рубежів тривають запеклі баталії. Звичайно, на останньому, 23-му, раунді переговорів були попередньо узгоджені тексти проектів таких документів, як угода про українсько-російський державний кордон в Азовському морі й договір про розмежування територіальних морів, континентального шельфу і виняткових економічних зон України та Росії в Чорному морі. Проте з ключового питання — делімітації Керченської протоки — прогресу немає.

До того ж сьогодні переговори проходять у винятково жорсткому тоні, який не порівняти навіть із попередніми раундами. Російська сторона так само відмовляється визнавати державний адміністративний кордон, який проходив у Керченській протоці за часів Радянського Союзу й розділяв Краснодарський край РСФСР і Кримську область УРСР. Маючи намір затягти переговорний процес, росіяни використовують найабсурдніші аргументи. При цьому російська дипломатія твердо стоїть на тому, що проблему треба вирішити «полюбовно» двом країнам без залучення третьої сторони.

Відсутність прогресу на переговорах з делімітації Керченської протоки турбує Київ. Річ не лише в тому, що для держави неприйнятно, якщо частину кордону юридично не оформлено. Не маючи повноцінного кордону, Україна не може відповідати одному з критеріїв членства в НАТО. У «Дослідженні з питань розширення НАТО 1995 року», базовому документі з проблематики розширення, у пункті 6 розділу 1 сказано: «Держави, де виникають етнічні чи зовнішні територіальні спори, зокрема, іредентистські претензії (територіальні претензії до держави, у прикордонних районах яких проживає етнічна меншість сусідньої країни. — В.К.), або внутрішні юрисдикційні спори, повинні врегулювати ці спори мирними засобами, відповідно до принципів ОБСЄ. Вирішення цих спорів буде одним із чинників при визначенні того, чи запрошувати державу приєднатися до альянсу».

Подібна позиція альянсу більш ніж виправдана: НАТО не потрібні територіальні проблеми, які можуть потягнутися за новим членом після прийняття його в політико-військову організацію. Врешті-решт, це негативно впливає на безпеку союзників. Досить того, що між Туреччиною і Грецією час від часу спалахують «острівні» конфлікти, а Марокко сперечається з Іспанією через острів Перехіль. Тому, надаючи гарантії безпеки учасникам організації, альянс водночас акцентує увагу на тому, щоб потенційні члени до моменту остаточного ухвалення рішення про їхнє прийняття врегулювали свої територіальні та прикордонні спори з сусідніми державами.

За тим, як розвиваються переговори Києва та Москви з делімітації морських просторів, уважно спостерігають у Брюсселі та столицях країн НАТО. У вересні під час перших консультацій у рамках Інтенсифікованого діалогу щодо прагнень України по досягненню членства та відповідних реформ представники альянсу докладно зупинялися на восьми проблемах, вирішення яких має сприяти вступу нашої країни в НАТО. Серед іншого розмова торкнулася і питання кордонів. Так, на думку представників Організації північноатлантичного договору, наявність у нашої країни проблем у цій сфері з такими державами, як Молдова, Румунія та Росія, в майбутньому може негативно відбитися на шансах нашої країни вступити в альянс. Тому Київ має бути більш активний у їх вирішенні. Так, доброзичливо налаштовані представники альянсу неодноразово повторювали, що Києву варто уникати ситуації, коли невирішена проблема делімітації Азовського моря і Керченської протоки може стати обставиною, яка негативно впливатиме на ухвалення рішення зі вступу України в НАТО деякими учасниками, особливо чутливими до російського чинника.

Парадокс у тому, що Україна не має зі своїми сусідами «зовнішніх територіальних спорів». Лише Росія, партнер України по СНД, висуває нашій країні приховані територіальні претензії. Російські чиновники вголос старанно уникають говорити про українську приналежність острова Коса Тузла, оскільки цей клаптик суші впливає на проходження кордону в Керченській протоці. А російська дипломатія на переговорах, говорячи про різні варіанти проходження кордону в протоці, фактично пропонує Києву відмовитися від частини української території. В інших випадках йдеться про спір економічного характеру, юридичного оформлення кордонів чи ефективний контроль за нашими рубежами.

Наприклад, Київ і Кишинів дотепер ще не завершили процес демаркації. Та при цьому натовську сторону більше турбує прозорість українсько-молдавського кордону на придністровській ділянці, через який йде контрабанда. Тому союзники уважно спостерігають, як українська та молдавська влади разом із Європейським Союзом вирішують цю проблему.

Особливі справи з Румунією. Україна не має територіальних проблем із цією країною. І це зафіксовано у великому політичному українсько-румунському договорі та договорі про режим українсько-румунського державного кордону. Спір же з делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон у Чорному морі носить економічний характер. (І в зв’язку з цим укотре нагадаємо, що румунська сторона не пред’являє свої претензії на острів Зміїний.) Проте Київ має прислухатися до думки представників НАТО, які вважають, що в майбутньому українська влада має враховувати таке: у випадку, якщо Україна підпише протокол про вступ у Північноатлантичний альянс, румунський парламент зовсім не зобов’язаний пояснювати, чому він його не ратифікує. Втім, сьогодні атмосфера українсько-румунських відносин кардинально відрізняється від тієї, яка була ще рік тому. І на переговорах представники Румунії по-дружньому підходять до українських дипломатів і щиро пропонують використовувати досвід своєї країни в політиці євроатлантичної інтеграції. До того ж є всі шанси, що Київ і Бухарест усе-таки полюбовно вирішать проблему делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон: переговори між дипломатами двох країн тривають паралельно з розглядом справи в Міжнародному суді ООН.

Тема юридичного оформлення кордонів України з сусідами серйозна. І все-таки не варто перебільшувати значення цієї проблеми для політики євроатлантичної інтеграції: вона наразі не стоїть гостро в переговорах України та НАТО. Примітно, що на останніх консультаціях тему кордонів натовська сторона практично не торкалася. З одного боку, у Брюсселі вважають, що перед Києвом стоять набагато важливіші завдання, пов’язані з економічними і політичними реформами, проведенням інформаційної політики серед українських громадян тощо. З іншого боку — натовці, схоже, розуміють складність завдань, що стоять перед Україною, коли проблему треба врегулювати без шкоди для національних інтересів і не порушуючи при цьому українського законодавства. Як і те, що питання юридичного упорядкування кордонів деякі країни можуть використовувати як шантаж. Річ не тільки в Росії.

З Білоруссю Україна підписала договір про державний кордон ще 1997 року. Верховна Рада ратифікувала цей документ у 1999-му. Білоруська ж сторона погоджується ратифікувати договір тільки у випадку визнання Україною державного боргу українських суб’єктів господарської діяльності, який, на думку Мінська, виник на початку дев’яностих. Офіційний Київ тривалий час відмовлявся це зробити. Проте торік Леонід Кучма зробив подарунок Олександру Лукашенку, визнавши від імені України борг у півтори сотні мільйонів доларів. Після приходу до влади команди Віктора Ющенка українська дипломатія переглянула цю угоду, оскільки вона була укладена з порушенням вимог українського законодавства. Що, звісно ж, викликало невдоволення в білоруської сторони. І сьогодні можна констатувати, що Київ і Мінськ так само буксують у питанні завершення процедури юридичного оформлення українсько-білоруського держкордону й тому не можуть розпочати процедуру демаркації...

Очевидно, що для Києва в контексті його намірів вступити в альянс не стане катастрофою, якщо питання з кордонами не будуть вирішені в 2006-му чи 2007-му. Не слід забувати, що чітких критеріїв прийняття до альянсу немає. Що, до речі, особливо зазначається в пункті 7 розділу 1 «Дослідження з питань розширення НАТО». І якщо згадати приклад двох країн Балтії, нинішніх членів Північноатлантичного альянсу — Латвії та Естонії, які дотепер не мають договорів, що упорядковують кордон з Росією, то питання з кордонами не стоїть шлагбаумом на українському шляху в НАТО. Та цей прецедент не дає права українській влади розслаблятися, оскільки проблема все-таки залишається. У зв’язку з цим союзників цілком улаштовує те, що українська сторона поставила собі завданням в проекті Цільового плану Україна—НАТО на 2006 рік вирішити питання з кордонами із сусідніми країнами. Для альянсу вже саме згадування цих питань у проекті ЦП-2006 свідчить про розуміння офіційним Києвом занепокоєності союзників і готовність українців працювати над зміцненням колективної безпеки.