11 грудня у Придністров’ї відбудуться президентські вибори, результати яких, за оцінками багатьох експертів, можуть серйозно вплинути на подальшу долю невизнаної республіки.
Серед кандидатів на цей пост варто відзначити відразу трьох фаворитів: «батько-творець» і беззмінний лідер республіки Ігор Смирнов, спікер місцевого парламенту Анатолій Камінський (він же нинішній протеже Москви), а також екс-спікер парламенту Придністров’я, а нині головний опозиціонер Євген Шевчук.
Більшість експертів на згаданому етапі віддають перевагу електоральним шансам чинного лідера Ігоря Смирнова. Він володіє потрібним адміністративним ресурсом, зокрема контролює силові відомства регіону. Практично щодня 70-річний лідер, як і 20 років тому, відвідує підприємства, зустрічається з трудовими колективами, «ефективно протистоїть зовнішнім загрозам республіки». Усе це бурхливе пабліситі знаходить відо-браження в державних ЗМІ й формує образ безальтернативності чинного президента. Попри втому населення від сім’ї Смирнова, корупційні скандали, пов’язані з його дітьми, придністровський електорат віддає належне харизмі нинішнього лідера, а також його винятковим здібностям як антикризового менеджера, що неодноразово в буквальному значенні рятувало життя невизнаній республіці.
Шквал критики на адресу Смирнова з боку російської влади, здається, лише додає йому очок, демонструючи здатність протистояти навіть Москві, яка вважається ключовим зовнішнім фактором у регіоні. Замовні статті про те, що опальному придністровському лідерові, який не дослухався рекомендацій глави адміністрації президента РФ С.Наришкіна не висувати своєї кандидатури на вибори, навряд чи варто розраховувати на якісь гарантії безпеки на території Росії, ще більше розохотили Смирнова, не в характері якого «здавати назад». Свої негаразди з представниками російських еліт Смирнов пояснив народу власною принциповою позицією з приводу неприпустимості «здачі Придністров’я» як розмінної монети в геополітичних іграх Росії і Заходу.
Чинний спікер придністровського парламенту А.Камінський також має низку незаперечних чеснот, ключовою з яких є підтримка Кремля. Саме з його іменем пов’язують розблокування російської фінансової допомоги регіону у вигляді 15-доларових добавок до пенсій, допомоги дитбудинкам і сільгоспкредитів. На руку А.Камінському - передусім утома електорату від Смирнова за 20 років його безроздільного правління. Водночас зіграти злий жарт із ним може саме надмірна підтримка Москви - електорат може вирішити проголосувати всупереч волі російських чиновників, які намагаються нав’язати Придністров’ю вигідну Кремлю людину. Статистика останніх років на пострадянському просторі показує, що російські протеже зазвичай програвали вибори. Так було з комуністами в Молдові, про те саме свідчать результати двох останніх президентських кампаній в Україні. Невдалими були спроби «підсунути» незручних Москві лідерів Південній Осетії і Абхазії, та й сам Ігор Смирнов далекого 2001 року вже отримав своєрідне «щеплення» від тиску з боку Росії. Примирливі нотки Анатолія Камінського стосовно діалогу з Кишиневом його конкуренти можуть витлумачити як «політичну беззубість» і «готовність здати Придністров’я за вказівкою з Кремля». Багато хто в регіоні продовжує перебувати під впливом смирновської пропаганди про «економічну самодостатність Придністров’я», сприймаючи в багнети всі ідеї про необхідність знайти спільну мову з молдовською владою.
Євген Шевчук, якби мав такий рівень російської підтримки й медіаресурси, як Камінський, міг би скласти значно серйознішу конкуренцію чинному лідерові Ігорю Смирнову. Однак на сьогодні головним козирем
Є.Шевчука є його особиста харизма та імідж опозиціонера, що пішов із влади (з посади спікера парламенту, яку після нього обійняв А.Камінський), мотивувавши це незгодою з політикою режиму Смирнова. Хоч як це парадоксально в наше століття інформаційних технологій, Євген Шевчук, позбавлений на відміну від своїх основних опонентів якихось серйозних фінансових і медійних ресурсів і змушений їздити від села до села, зустрічаючись з виборцями, має в них досить високий рівень підтримки. Викривальні промови Шевчука про сім’ю Смирнова й придністровське походження екс-спікера також викликають симпатії місцевого електорату. Згідно з даними низки соцопитувань, рейтинг Є.Шевчука перебуває практично на одному рівні зі смирновським. При цьому А.Камінський, посідаючи третій рядок у рейтингу підтримки, істотно відстає від своїх основних опонентів. Деякі соцопитування, правда, віддають йому беззастережне лідерство.
У тому, що найбільшу кількість голосів 11 грудня ц.р. набере Ігор Смирнов, практично ніхто не сумнівається, але їх навряд чи вистачить для перемоги в першому турі. Якщо говорити про другий тур виборів як про цілком реальну подію, то тут перемога Смирнова може опинитися під сумнівом. Скажімо, в разі виходу в другий тур Смирнова і Шевчука шанси чинного президента аж ніяк не виглядають «стовідсотковими». Якщо ж у другому турі опиняться Смирнов і Камінський, не можна виключати, що Москва, за несприятливого для неї результату волевиявлення, може спробувати піти по південноосетинському сценарію, визнавши другий тур недійсним. Такий варіант розвитку подій нині, щоправда, малоймовірний: якщо ситуація в Південній Осетії після серпня 2008 року набула практично незворотного характеру, то загострення внутрішньої боротьби в Придністров’ї може призвести до наслідків, у результаті яких під сумнівом опиниться подальше існування невизнаної республіки. Важко віриться, що Росія недооцінює характер наслідків такого сценарію й наважиться піднести такий новорічний подарунок владі Республіки Молдова.
Багато експертів, особливо в Молдові й на Заході, вважають, що, прибравши Ігоря Смирнова, значною мірою вдасться наблизити перспективи розв’язання придністровського конфлікту. Чи так це насправді, об’єктивно відповісти складно. Безперечно, Ігор Миколайович вкрай незручний переговірник для молдовської влади, оскільки й чути не хоче про необхідність повернути Придністров’я в орбіту Кишинева, а також відкрито заявляє про нібито докорінну розбіжність векторів розвитку Кишинева (проєвропейський) і Тирасполя (проросійський). Можливо, якби на місці Смирнова був хтось інший, Тирасполь вів би діалог з Кишиневом, виходячи з пріоритетності розв’язання економічних проблем, які стоять перед регіоном. Однак у Кишиневі повинні розуміти: поки вони не запропонують Придністров’ю реальну гарантію безпеки, зокрема визнання результатів приватизації в регіоні, їм не вдасться наблизитися до розв’язання придністровської проблеми з жодним тираспольським лідером.