Придністровські уроки для України

Врегулювання російсько-українського конфлікту стало однією з ключових електоральних обіцянок команди Володимира Зеленського.

Можна по-різному оцінювати кроки президентської команди щодо Донбасу. Тим часом бажання миру на українській землі сьогодні виглядає ключовою амбіцією Зеленського, а не просто передвиборним слоганом. Щирість намірів українського президента в питанні миру, з одного боку - добре, а з іншого - слабке місце в перемовинах із державою-агресором.

Головна проблема досягнення миру в Україні - позиція Росії, що є безпосередньою стороною конфлікту в Донбасі й розглядає його насамперед як важіль впливу на внутрішню ситуацію в нашій державі. Відтак, розраховувати на те, що Москва, побачивши щирість намірів Зеленського, відмовиться від своїх зазіхань на суверенітет України і подарує мир та стабільність у Донбасі, - не доводиться. Відповідно, російське керівництво може погодитися на врегулювання конфлікту в Донбасі лише на тих умовах, які дозволять Кремлю "зацементувати" важелі впливу на ключові аспекти зовнішньої та внутрішньої політики офіційного Києва.

Автором такого підходу до врегулювання конфліктів на пострадянському просторі є недавно призначений на посаду заступника глави адміністрації президента РФ Дмітрій Козак, що у 2003 році відзначився активними зусиллями на врегулюванні придністровського конфлікту, а нині курирує "український напрям". Зміна куратора у Кремлі дала певні підстави припускати можливість реалізації нового "плану Козака" в Україні.

Що передбачав "план Козака" в Молдові? По-перше, збереження російської військової присутності на 20 років. По-друге, Молдова мала перетворитися з унітарної держави на федерацію, а Придністров'я та Гагаузія отримували статус суб'єктів федерації з правом вето на ключові питання внутрішньої та зовнішньої політики (інтеграція в НАТО і ЄС мала зникнути з порядку денного). По-третє, російська мова набувала в Молдові статусу другої державної/офіційної. По-четверте, додатковий таємний протокол передбачав гарантії збереження російської власності в Придністров'ї (набутої в результаті так званої приватизації), оплату Молдовою багатомільярдного боргу за спожитий Придністров'ям російський газ, а також гарантії безпеки проросійського керівництва Придністров'я, включно з керівниками місцевих спецслужб.

"План Козака" був парафований сторонами (навіть у двох різних редакціях), але так і не підписаний. Тодішній президент Молдови Володимир Воронін сам (чи з допомогою західних партнерів) в останній момент усвідомив, що така ціна врегулювання конфлікту несумісна з подальшим існуванням Молдови як суверенної держави. У 2008 році Воронін чомусь змінив свою думку з цього питання, однак Росії й тоді не вдалося протиснути свій "план Козака-2" (придністровські еліти, попри нібито повну залежність від Росії, зірвали перемовини, "зливши" західним партнерам російсько-молдовський таємний план врегулювання), а Воронін дуже скоро після цього назавжди зник з політичної сцени.

Говорити про можливість реінкарнації "плану Козака" в Україні наївно. Будь-який, найпотаємніший план врегулювання конфлікту мусить мати "дорожню карту", реалізація якої передбачає низку етапів. У тому числі зміни до Основного Закону, вибори, перехідний період і т.п., на що знадобиться, як мінімум, півтора року (за умови, що всі зовнішні і внутрішні гравці чітко вкладатимуться у встановлені часові межі, що нереально). Врегулювання конфлікту завжди передбачає компроміси, а в нашій державі немає єдиного розуміння, яке саме врегулювання можна вважати перемогою (у Дніпрі таким вважатимуть одне, а у Львові чи Одесі - зовсім інше). Мирний процес і постконфліктне відновлення дуже дорого коштують, і без розуміння джерел наповнення реінтеграційного фонду приречені на провал. Корупція і тіньова (чорна) економіка конфлікту формуються, буквально, за місяць-два після його початку, однак стають надійним "запобіжником" від будь-яких спроб врегулювати конфлікт ззовні (план надходження чорних надприбутків від різного роду схем у Донбасі розписаний на роки наперед, і він не передбачає жодних форс-мажорних обставин на кшталт мирних ініціатив).

У Кремлі добре розуміють неможливість швидкого врегулювання в Донбасі, однак ідуть на діалог із Києвом. Не виключено, що справжня мета Кремля - схилити команду Зеленського до такої моделі врегулювання, яка не буде сприйнята українським суспільством і прогнозовано призведе до загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні, аж до виявів сепаратизму, наприклад, на Заході країни. Далі - зростання ризиків фрагментації держави, що потім може зняти з Росії відповідальність і за анексію Криму, і за агресію в Донбасі. Було б добре, аби всі ці ризики розуміли й на Банковій.

Низка елементів молдовського досвіду врегулювання (як позитивного, так і негативного) могла б бути корисною і для України.

По-перше, давно назріло створення єдиного центрального органу виконавчої влади, що сконцентрував би функції реалізації політики реінтеграції Донбасу (та Криму) на всіх напрямах: від політичного, економічного, соціально-гуманітарного до безпекового. На жаль, нині в переважній більшості міністерств та відомств питання Донбасу забезпечуються за залишковим принципом, а про якусь когерентність політик узагалі не йдеться. Згадалися також плани окремих чиновників ліквідувати МінТОТ і передати його компетенцію до Міноборони, які, на щастя для держави, так і не були реалізовані.

По-друге, Україна має визначити очікуваний результат від врегулювання конфлікту в Донбасі та затвердити державну стратегію його досягнення. Багатошарова політика реінтеграції має впроваджуватись у життя, незалежно від перебігу тих чи інших форматів або позицій зовнішніх гравців. У Молдові так і є, хоч і не в ідеальному вигляді, а в нас ситуація досі нагадує байку Крилова "Лебідь, Щука і Рак". Ніщо не зарадить Україні, якщо ми не сформуємо власного порядку денного й не будемо просувати його назовні; якщо не продумаємо мінімізацію ризиків від нинішнього конфлікту в економічній, соціальній, екологічній сферах тощо, не кажучи вже про військову. Хотілося б, наприклад, бачити план України на випадок блокування Маріупольського морського порту. Вже зараз варто розпочати предметні дискусії щодо формування фонду реінтеграції, доки зовнішні гравці ще зберігають певний інтерес до врегулювання конфлікту (Молдова втратила своє ідеальне "вікно можливостей" у 2008 році, оскільки ЄС і США згодом переключилися на інші нагальніші питання).

По-третє, уряд і президент мають чітко визначити червоні лінії врегулювання, перетин яких може призвести до руйнування проєкту "Україна". Питання амністії, змін до Конституції, мова тощо потребують вкрай обережного підходу та правильної комунікації з суспільством, інакше можемо мати справу з аналогом "народної республіки" у Львові чи Закарпатті, в чому Путін і К°, власне, й зацікавлені. У 2014-му Україна винесла найкращий урок із придністровського конфлікту, коли правильно визначила: сторона конфлікту - не маріонетки, а Кремль. Надважливо не піддаватися на провокації й не сідати за стіл переговорів із квазідержавними утвореннями.

По-четверте, держава мусить усвідомити, що головна боротьба має точитися не за території, а за уми людей, за працездатне населення Донбасу, яке треба стимулювати вчитися й працювати в Україні. Відсутність скоординованих соціально-гуманітарних політик лише відштовхує населення ОРДЛО (включно з бізнесом) від України.

По-п'яте, маємо навчитися відстоювати національні інтереси, попри шалений зовнішній тиск, - той-таки Воронін у Молдові свого часу знайшов у собі сили відмовитися від меморандуму Козака… Український приклад - Янукович, який у своїх торгах із Путіним поставив на карту Україну і, зрештою, програв. Кожен переговірний процес - далеко не завжди перемога, але мистецтво дипломатії дає можливість уникнути будь-якої невигідної для України домовленості!