Пресконференція Путіна: які сигнали отримала Україна

Щорічна підсумкова пресконференція президента РФ Владіміра Путіна тривала майже чотири години. Відбувалася вона в режимі, що цілком нагадував доковідні часи. Захід відбувався неподалік Кремля, в Манежі, де російський президент 2018 року демонстрував знамениті анімації ракетних ударів по Флориді. Оголосили про пресконференцію за місяць: не було сумнівів минулого року й початку нинішнього, коли та в якому форматі Путін може постати перед великими зборами. Він виглядав бадьорим і осмисленим у рамках його звичних парадигм.

Не було ковідної гібридності організації заходу, за якої телекамери й великі екрани зводять воєдино віддалену участь і особисту присутність: пресконференція проходила офлайн. Журналістів у залі було менше, ніж у доковідні часи: пів тисячі замість більш як тисяча. Але це цілком у межах вимог соціальної дистанції. Питань за чотири години було поставлено пів сотні. Приблизно так само, як за старих часів. Однак гігієнічне розпилення срібла регулярно охоплювало весь зал. Про що повідомили федеральні канали, вселяючи в росіян упевненість у безпеці лідера та стабільності влади.

Більшу частину конференції було присвячено внутрішнім питанням, зокрема регіональним. Захід не перетворився на вихід Діда Мороза, який роздає особисті подарунки по лотереї, проведеній прессекретарем Дмітрієм Пєсковим. Але не було й власне внутрішньої політики — коментарі Путіна щодо ключових питань звучали неконкретно. Сакраментальне запитання про те, скільки ще Путін збирається залишатися при владі, звучало хіба що в непрямих натяках.

Внутрішньополітичні запитання до Путіна цілком відображали суспільні тривоги — ковідні обмеження, рівень життя, інфляція, житло, соціально-економічні очікування від наступного року. Судячи з відповідей, ситуація в РФ загалом краща, ніж у розвинених країнах. Це очевидно не так, але навряд чи Путін міг би сказати щось інше.

Офіційний сайт Кремля

Основну економічну перспективу РФ Путін пов'язав із масштабними інфраструктурними проєктами, менш масштабними соціальними програмами та цифровізацією. Головна відмінність підходів Росії від підходів розвинених країн до постковідного відновлення економіки — бюджетна політика. За словами Путіна, в розвинених країнах вона занадто м'яка й розганяє інфляцію. РФ дозволити собі цього не може (офіційна інфляція в РФ близько 8%), тому бюджетна політика жорстка, а дисконтна ставка висока.

Гостре соціальне питання — ковідні обмеження. У РФ вважають за краще не говорити про кількість вакцинованих. Замість цього використовують поняття набутого імунітету внаслідок як вакцинації, так і перенесеної хвороби. За словами Путіна, таких «імунізованих» — близько 60%. Напередодні пресконференції влада змушена була піти на поступки масовому опору росіян запровадити централізовані QR-коди, які багато в чому заміняють функції паспортів громадян. Ідею запровадити QR-коди на транспорті відклали. Запровадження кодів при відвідуванні публічних місць, крім аптек і продуктових магазинів, залишиться. Путін уникнув прямих відповідей на запитання, які перспективи нової форми електронного контролю населення.

Інше важливе соціальне запитання — виконання конституційних вимог щодо індексації пенсій не нижче інфляції. Путін пообіцяв, що питання буде вирішено, але без конкретизації, коли та як. Також пообіцяв, що буде вирівняно постачання в рамках силових структур.

Кілька разів Путіну ставили запитання, що стосуються середньострокової перспективи — програм, які мають стартувати через кілька років, після закінчення поточних президентських повноважень. Російський президент нічого конкретно не пообіцяв. Але політичні перспективи наступного року йому зрозумілі: треба думати не про вибори, а про соціальні питання. Путіна запитали, чому він не бере у свої сибірські відпустки на додачу до міністра оборони Сергія Шойгу ще й прем'єра Міхаіла Мішустіна. Відповідь була: комусь потрібно залишатися на хазяйстві. Тобто питання спадкоємця не отримало жодного розвитку. Нібито тема транзиту влади, яка звучить у російському політичному дискурсі, неактуальна в найближчій перспективі.

Офіційний сайт Кремля

Зовнішньополітична частина запитань передбачувано стосувалася передусім НАТО, України й негайних гарантій безпеки, які хоче одержати Росія. Путін повторив усе те, що вже говорив в останні роки й особливо останні місяці. Його картина світу стійка. Її суть — Україну створено штучно засновником радянської держави Володимиром Леніним, Російська Федерація готова була прийняти її незалежність і розвивати відносини, якби не розширення НАТО. Це розширення — спосіб США стримати розвиток Росії та навіть її зруйнувати, тому РФ реагуватиме, щоб зупинити розширення НАТО, аж до використання воєнних інструментів проти України. На запитання, чи готова Москва гарантувати, що не нападе на Україну, Путін не відповів. За його уявленнями, Україна загрожує РФ, а не навпаки.

Один із журналістів запитав Путіна, чи розуміє той, що саме внутрішня політика РФ, яка позбавляє її альтернатив, є для неї головною загрозою. Путін відповів у тому сенсі, що внутрішні потрясіння можливі лише в результаті ворожого зовнішнього впливу. І оскільки РФ неможливо перемогти, тільки розвалити, її внутрішня політика така, яка є. Як можна було зрозуміти хід думки Путіна, розширення НАТО й «військове освоєння» Альянсом території України якось пов'язані зі спробами розвалити РФ.

Навряд чи Путіна можна переконати, що світ влаштований не так, як йому доповідають. Але він розуміє (і сказав про це на пресконференції), що живе з лідерами Заходу в різних світах. Картина світу Путіна не виходить за рамки російського інформаційного поля. Десятки разів, говорячи про НАТО й Україну, російський президент вигукував: «Ну, навіщо вони це зробили, ну, навіщо!». Таку емоційність він виявив тільки щодо двох інших запитань — отруєння Алєксєя Навального, по якому, за словами Путіна, немає жодного доказу, й поставок газу в Європу, що навіть перевищують контрактні обсяги.

Можна припустити, що гостру емоційну реакцію Владіміра Путіна викликають процеси, яких він не розуміє і щодо яких не має варіантів дій, які дають гарантований результат. Недавно він ледь не вибухнув після ремарки відомого російського кінорежисера Алєксандра Сокурова, що молодь республік Кавказу не хоче воювати разом із росіянами проти НАТО. Посил був такий: надмірне благовоління федерального центру до Чечні відштовхує інші кавказькі республіки. Путін тоді сказав, що в РФ між суб'єктами федерації є дві тисячі взаємних територіальних претензій і не треба чіпати лихо, доки воно тихе. Він, мабуть, не знає, що з усім цим робити, крім як тактично маневрувати.

Точно так само Путін не розуміє, чому НАТО розширилося всупереч готовності РФ поділити Східну Європу зі США та спокійно торгувати вуглеводнями. Він не розуміє, навіщо Захід робить «зелений» перехід усупереч доступності викопних джерел енергії. І не розуміє, чому демократичні зміни української влади не дозволяють РФ відновити контроль над Україною. На пресконференції Владімір Путін дав формальну відповідь на останнє запитання: цьому заважає «військове освоєння» території України з боку НАТО та всемогутні українські «нацики», які беруть у заручники кожного нового українського президента. Але навряд чи він сам вірить, що це і є відповідь. Принаймні повна відповідь.

Роздратоване нерозуміння Путіним цих процесів, з одного боку, створює загрозу непередбачуваних воєнних дій. Але, з іншого боку, в цьому є певний стримуючий Росію чинник: дії в умовах нерозуміння можуть виявитися занадто ризикованими.

Індикатором надії на воєнну деескалацію з боку РФ можуть бути деякі обороти мови Владіміра Путіна на пресконференції. Говорячи про проблему окупованих територій на Сході України, він використовує кілька різних форм їхнього позначення. Найбільш миролюбна форма — окремі райони Донецької та Луганської областей. Вона присутня в мові Путіна дедалі рідше. Донецьк і Луганськ — більш агресивна, але все-таки помірна форма. Нарешті, час від часу Путін використовує оборот «народні республіки» або навіть «ЛДНР». На пресконференції, попри ультимативну констатацію неможливості вести переговори з нинішнім керівництвом України, Путін утримався в проміжній фазі «Донецьк і Луганськ».

Путін оголосив, що на початку січня почнуться переговори з питань безпеки. У США це підтвердили. Щоправда, назвавши це консультаціями. Путін не став стверджувати, що мова про прийняття письмово зафіксованого ультиматуму Москви. Своєю чергою, Сполучені Штати уточнили, що умовою консультацій є воєнна деескалація з боку Росії. Путін заявив, що вимоги РФ не мають «заговорити». Але в США й НАТО уточнили, що йдеться про звичайні для великих багатосторонніх переговорів формати ОБСЄ й Ради НАТО—Росія. Великі переговори не можуть бути швидкими. Ба більше, у Вашингтоні вказали на участь у цих переговорах України, Молдови, Грузії, Вірменії та Азербайджану.

Ситуація виглядає так, що Росія у відповідь на вимогу терміново укласти новий пакт Молотова—Ріббентропа одержала у відповідь пропозицію розпочати новий гельсінкський процес. Перший такий процес було запущено на початку 1970-х і завершено 1975 року формуванням трьох «кошиків» європейської безпеки, які стосуються воєнних, економічних аспектів і прав людини. Радянське керівництво одержало тоді право голосу в питаннях європейської безпеки, натомість погодившись, що питання прав людини не є внутрішньою справою держав.

Якщо новий гельсінкський процес буде запущено, він цілком може розтягнутися на кілька постковідних років, до 2025-го. Було б, мабуть, логічно узгодити новий європейський акт про безпеку до 70-річчя першого. Росія напевно хотіла б пересортувати колишні «кошики». Але якщо вона все-таки втягнеться в такі переговори, це дасть змогу збити нинішню хвилю ескалації.

Більше статей Олексія Іжака читайте за посиланням.