ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР ВОЛОДИМИР ПУТІН

Тільки після остаточного формування нового складу уряду Росії стало ясно, кого саме мав на увазі Володимир Путін, коли у своєму зверненні до майбутніх виборців обіцяв їм визначити кандидатуру нового прем’єр-міністра країни. Путін мав на увазі зовсім не Михайла Фрадкова. Він мав на увазі насамперед себе. Можливо, це і не було початковим задумом глави держави. Але так вийшло — уже після того, як стало ясно, що сильний прем’єр-міністр у Росії сьогодні нікому не потрібен.

Розуміння цієї нової ролі глави держави, звісно, не обійшлося без звичних уже непорозумінь. У вівторок Михайло Фрадков на зустрічі з президентом представив йому склад нового, компактного кабінету з 17 чоловік. ЗМІ вдосталь натанцювалися на кістках відставних, хоча їм і не слід було б цього робити. Саме у вівторок — через 8 Березня — вийшли перші після вихідних номери газет і щотижневі журнали, які пророкували відставку і Герману Грефу, і Сергію Шойгу, і Олексію Кудріну, — словом, усім, хто зберіг міністерські портфелі. Як і годиться людям, відірваним від центрів прийняття рішень, журналісти не розгубилися, і зі словами «як ми і прогнозували», стали пояснювати, чому президент вирішив розпрощатися з Борисом Альошиним, Галиною Кареловою чи «одіозними міністрами» Михайлом Швидким і Михайлом Лєсіним. Наступного дня влада завдала по російській політичній журналістиці нового нищівного удару: виявилося, що ніхто ні від чого не відмовився. Колишні міністри і віце-прем’єри виявилися керівниками федеральних агентств і віце-міністрами. Практично майже всі зберегли якщо не портфелі, то вже у всякому разі повноваження. Причому — знову таки — до прес-конференції Михайла Фрадкова в Білому домі про такий розвиток подій ніхто і не підозрював. Не тільки із журналістів. Політики з екранів телевізорів раділи краху близького до СПС міністра праці Олександра Починка (очолив агентство праці) і дивувалися з приводу відставки близького до Путіна міністра зв’язку Леоніда Реймана (став першим заступником міністра зв’язку та транспорту) і непотоплюваного міністра транспорту Сергія Франка (очолив агентство з транспорту). Але, зрештою, вся операція зі зміни уряду тому і готувалася в такій глибокій таємниці, що мала сховати найголовніший секрет — нічого не змінилося.

«Робимо перегрупування, відверто кажучи», — зізнавався новий прем’єр. Точніше було б назвати це перегрупування перейменуванням і розставанням (із Михайлом Касьяновим). На практиці новий російський уряд виглядає таким чином. Прем’єр-міністр — Володимир Путін курирує силові міністерства. Перші віце-прем’єри — Михайло Фрадков (веде засідання), Олександр Жуков (бере участь у роботі економічних відомств), Дмитро Козак (колишній перший заступник голови адміністрації президента, тепер міністр кабінету міністрів, делегований, за словами самого Фрадкова, адміністрацією, — просто представляє справжнього прем’єра в Білому домі). Віце-прем’єри — міністри. Міністри — заступники міністрів у ролі керівників агентств. Тепер давайте подивимося, скільки віце-прем’єрів було у Касьянова і скільки їх стало у Путіна, скільки міністрів було в попередньому уряді і скільки їх насправді стало в новому. І погодимося з Михайлом Фрадковим, що «зменшення чисельності — не самоціль».

Олександр Жуков не став спростовувати думку журналістів, які зауважили, що він не дуже радий призначенню. Дмитро Козак відразу ж після призначення пішов у відпустку — на тлі заяв Фрадкова про те, що потрібно квапитися: «часу шкода, президент спитає дій». І їхню реакцію можна пояснити просто: досвідчені апаратники чудово розуміють, що це не кінець гри. Президенту довелося очолити уряд не від хорошого життя, а тому, що не знайшлося реальної постаті, котра влаштовує всіх, а знайдена навряд чи може його очолювати, і всі це добре розуміють. Уряд формувався не прем’єром Фрадковим і навіть не фактичним прем’єром Путіним, а адміністрацією — про це вголос сказав по телевізору (будемо спиратися на відкриті джерела!) новий міністр культури Андрій Соколов, який перебуває в Японії. Колишній ректор Московської консерваторії, навряд чи розбираючись у політичних хитросплетеннях, так і сказав: перед відльотом у Токіо в нього були консультації в адміністрації президента (не з Фрадковим, не з президентом, а просто з чиновниками), а про призначення він дізнався вже під час перебування в Японії… Ніяких серйозних кадрових змін не відбулося, як, утім, і справжніх змін структурного характеру. А все це — ознаки тимчасовості сформованої ситуації. Саме тому новим призначенцям може бути шкода не часу, а посад першого заступника голови Держдуми і першого заступника голова адміністрації...

Окремий сюжет — це прощання з такими відомими чиновниками, як колишній віце-прем’єр Володимир Яковлєв і колишній міністр закордонних справ Ігор Іванов. Про бажання Путіна позбутися Яковлєва, котрий переміг у Пітері команду Анатолія Собчака, до якої входив і Путін, не говорив тільки лінивий. Щоразу позбавлення відбувається якось дивно. Після свого обрання президентом Путін підтримав кандидатуру Яковлєва на посаду губернатора рідного міста. А після відставки Яковлєва призначив його віце-прем’єром. Тепер, коли, здавалося б, усе закінчено, відправив колишнього губернатора повноважним представником президента в Південному федеральному окрузі замість генерала Віктора Казанцева. Яковлєв, поза всяким сумнівом, зуміє прикрасити це місце: через округ проходить чимала частина коштів на відновлення Чечні... Іванов, замінений у МЗС колишнім представником Росії в ООН Сергієм Лавровим, теж отримав відповідальну ділянку роботи — Раду безпеки. Відставку Володимира Рушайла з посади секретаря Радбезу пророкували ледь не в день його призначення керівником цього органу. Занадто вже великим був контраст між колишнім секретарем Сергієм Івановим, який прагнув, по-перше, використати цю посаду для будування власного іміджу ледь не як радника президента з питань національної безпеки, такої собі російської Кондолізи Райс, а по-друге, звертав увагу на аналітичну складову діяльності власного апарату. Володимир Рушайло на роль Кондолізи не тягнув, на близькість до президента не претендував, аналітичною роботою не захоплювався. Проте необхідність зміни секретаря Ради стала очевидною тільки після виходу у відставку Олександра Волошина. Останній надавав президентській адміністрації функції аналітичного штабу. Поки був Сергій Іванов, ще існувала якась конкуренція, після його переходу в міністерство оборони Радбез здався адміністрації без бою. Але з відставкою Волошина виникла необхідність появи нового аналітичного штабу — можливо, саме в Радбезі? Але чому тоді в керівники Радбезу Володимир Путін обрав не розвідника, не військового, а дипломата? Звісно ж, слід подивитися, якими виявляться нові завдання Ради безпеки, хто заміщатиме Ігоря Іванова, наскільки серйозну політичну роль відіграватиме новий орган. Та все ж особливих сюрпризів від нового секретаря Радбезу у великій політиці я не став би очікувати. Як і від нового міністра закордонних справ — досвідченого кадрового дипломата, котрий уміло дотримується заданих директив. У Росії настав час чиновників, які безмовно очікують щасливого чи ж невдалого вирішення своєї долі і достеменно знають, що не вони пишуть книгу своїх керівних доль...