Повернення в Афганістан. Чи потрібне воно українському бізнесу?

Одинадцятого вересня, через шість років після терористичного акту в Нью-Йорку, у Кабулі в присутності президента Афганістану Хаміда Карзая буде відкрито перший у країні дитячий парк — «Київський». Для злиденного і зруйнованого громадянською війною Афганістану — подія екстраординарна. Бо хоч такі атрибути XXI століття, як «калашников», комп’ютер та мобільний телефон, стали звичними для афганців, Афганістан залишається середньовічним суспільством, у якому дитячі парки — дивовижа. Побудований за власні кошти одного з українських підприємців, цей парк, безперечно, змінить на краще ставлення афганців до України. До країни, яку в Афганістані все ще пов’язують із Радянським Союзом і радянською окупацією, що супроводжувалася громадянською війною та численними жертвами серед мирного населення, руйнацією економіки і дедалі більшими злиднями афганців...

Країна стабільної нестабільності

Ця країна, як і раніше, є ігровим майданчиком, на якому світові держави розігрують свої геополітичні партії, а сусідні держави — регіональні комбінації. Тут слабка центральна влада й сильні місцеві командири. У цій країні поступово відроджується рух «Талібан», а Усама бін Ладен і далі приховується від правосуддя. І так само основною сільськогосподарською продукцією є опіумний мак: за деякими даними, його виробництво становить 60% ВНП країни, а наркобізнес дає заробіток понад 350 тисячам афганських сімей. А це десята частина населення країни, в якій після громадянської війни, що тривала понад двадцять років, зруйнована економіка і панують жахливі злидні.

За даними ООН, за ключовими індексами розвитку Афганістан посідає одне з останніх місць у світі, випереджаючи тільки Бурунді, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер і Сьєрра-Леоне. У 2004—2005 роках ВВП на душу населення тут становив 246 дол. Половина жителів 29-мільйонного Афганістану потерпають від бідності та недоїдання. І якщо міністри отримують на місяць 35 тис. дол., то решті громадян зар­плати ледве вистачає, щоб звести кінці з кінцями. Як свідчить Азіатський банк розвитку (АБР), із понад двадцяти мільйонів афганців, котрі живуть у сільських районах, 14 млн. потерпають від бідності, зокрема 3,5 млн. чоловік животіють у крайніх злиднях.

Центральна влада разом з американцями намагається змінити ситуацію на краще. Насамперед за рахунок міжнародної допомоги: у Кабулі добре розуміють, що стабільність уряду залежить від того, наскільки ситий його народ. Починаючи з січня 2002 року, у світі відбулося кілька донорських конференцій, під час яких міжнародне співтовариство заявило про свою готовність виділити Кабулу на відновлення країни понад десять мільярдів доларів. Ці гроші афганська влада має намір спрямувати на відбудову електроенергетики, транспортно-комунікаційної інфраструктури, будівництво житла, іригаційні роботи.

Насправді ж коштів, які виділяє світове співтовариство, значно менше. Ефективно розпорядитися отриманими грішми Кабулу заважає корупція (за словами одного з експертів, розкрадається близько 60% усієї міжнародної допомоги) та відсутність стабільності і безпеки в Афганістані. Проблема безпеки, як свідчить історія з німецькими і південнокорейськими заручниками, стає дедалі актуальнішою.

У південних провінціях країни влада Кабула традиційно слабка. Тут значно більше важать слова місцевих командирів, за якими стоять тисячі озброєних моджахедів. Економічна основа їхньої могутності — виробництво наркотиків, контрабанда, побори серед місцевих бізнесменів. При цьому на південному сході країни, де традиційно більшість населення становлять пуштуни, останні два роки зростає активність талібів. Їхні дії набирають масштабності й скоординованості, а бойові сутички з урядовими військами та підрозділами коаліції відбуваються практично щодня. Простежується тенденція до погіршення ситуації. Один знайомий афганський дипломат ось уже одинадцять років не може відвідати батька, що живе на півдні Афганістану, через загрозу його життю.

Що ж стосується північних провінцій, які загалом значно лояльніші за південні стосовно не тільки Кабулу, а й зовнішнього світу, — то центральна влада останніми роками підсилила свої позиції в цій частині Афганістану, хоча місцеві командири все ще впливові. Це вдалося зробити завдяки хитромудро розіграним комбінаціям, коли найавторитетніших польових командирів переводили в Кабул, і посиленню північних районів урядовими військами. Так сталося, наприклад, із відомим генералом, лідером афганських узбеків Абдуллою Рашідом Дустумом. Допомогли кабульській владі у розв’язанні цього завдання й американці, які використовували свої фінансові та політичні ресурси, тиснучи на місцевих командирів. Однак, хоч центральна влада підсилила свої позиції в цьому регіоні, безпечніше не стає ні в Кабулі, ні в північних провінціях: час від часу таліби роблять рейди в цю частину країни. Так, недавнє захоплення південнокорейських заручників сталося неподалік афганської столиці.

Ще один дестабілізуючий чинник: у країні повсюди зростає невдоволення американцями та британцями. І, хоча Вашингтон та Лондон намагаються впливати на ситуацію в Афганістані через членів коаліції й міжнародні організації, намагаючись зовні дистанціюватися від Кабула, це не рятує ситуацію.

Ще двадцять років тому американці і британці викликали симпатію за підтримку моджахедів у їхній боротьбі проти радянських солдатів та військ прорадянського уряду Демократичної Республіки Афганістан. Але тепер у афганців викликає роздратування й невдоволення повсякденна манера поведінки янкі й томмі, а зневагу — їхні надмірні заходи безпеки: коли того, хто виїжджає за лінію «зелених коридорів», супроводжує броне­транспортер або джип із озброєною охороною. Часта загибель мирних жителів від помилкових та випадкових пострілів із боку підрозділів коаліції пробуджує ненависть. І це почуття останніми місяцями виникає не тільки у простих афганців.

За словами дипломатів і бізнесменів, котрі вже тривалий час працюють в Афганістані, неприйняття американців та британців зародилося і в значної частини істеблішменту країни. Водночас ставлення до шураві (як і раніше, афганці так називають громадян із колишнього Радянського Союзу, який у грудні 1979 року ввів свій обмежений контингент в Афганістан) змінюється на краще. Люди пам’ятають, що тоді з СРСР у країну пливла безплатна допомога на мільйони доларів. Хоча, звісно, ситуацію не треба ідеалізувати. У цій країні пам’ятають і те, що за роки перебування обмеженого контингенту загинуло близько мільйона афганців. Проте нинішній афганський уряд ісламської республіки всіляко підкреслює, що радянська окупація Афганістану — у минулому. І закликає Київ взяти участь у відбудові економіки країни, зруйнованої громадянською війною.

Політес по-київському

Пам’ятаючи, що один із основних ринків збуту продукції українських підприємств — країни третього світу, хоча в Афганістані й далеко до стабільності, офіційний Київ декларує зацікавленість України в участі у відбудові цієї країни. Насамперед у реконструкції електроенергетичної мережі, доріг та мостів, іригаційних систем і водопостачання, у будівництві житла, каналізації й гідроелектростанцій, а також у розробці газових та нафтових родовищ на півночі країни: розвідані запаси в цьому регіоні оцінюються в 1,5 млрд. барелів нафти та 15,6 трлн. куб. м газу. І, звісно ж, у можливій участі в реалізації проекту трансафганського газопроводу Туркменистан — Афганістан — Пакистан. Про це, до речі, черговий раз ішлося під час недавнього візиту в Кабул глави українського зовнішньополітичного відомства Арсенія Яценюка. Так, після відвідин Афганістану український міністр повідомив, що там щорічно видобуватиметься 10—15 млрд. куб. м газу й Україна могла б взяти участь у його видобутку. Хоча не зрозуміло, що робила б із цим газом Україна, оскільки в Афганістані ринку газу як такого немає, як нема й інфраструктури для його транспортування будь-куди...

Цей візит — одне з нечастих відвідань афганської столиці українськими чиновниками. Попри заяви про готовність України брати участь у відбудові Афганістану, функціонери міністерств та відомств не поспішають у Кабул. А ті, хто приїжджає, найчастіше не дуже добре розуміють мету своєї поїздки. Як це, наприклад, сталося 2006 року, коли в Афганістані побувала делегація з Міністерства палива й енергетики на чолі з тодішнім першим заступником міністра Юрієм Проданом. Цей візит своєю непідготовленістю викликав подив і розчарування в афганців та посилив їхнє скептичне ставлення до Києва.

Як не пройшло повз увагу афганської сторони і те, що візит в Україну Хаміда Карзая українська сторона готує вже четвертий рік, а візит Арсенія Яценюка відкладався кілька разів. А також те, що в Кабулі немає українського дипломатичного представництва — посол України в Туркменистані нині представляє за сумісництвом нашу країну і в Афганістані. А це, вважають у Кабулі, анітрохи не сприяє розвиткові українсько-афганських торгово-економічних відносин: щоб отримати візу в Україну афганці мусять їхати в Ашгабат. Крім того, що ця поїздка само собою дорога, афганцям досить важко отримати візу в Туркменистан.

На думку афганців, усе це свідчить про несерйозність декларованих Києвом намірів узяти участь у відбудові їхньої країни. У зв’язку з цим зауважимо, що під час свого візиту Яценюк заявив про плани Києва відкрити до кінця нинішнього року в Кабулі спеціальний офіс По­сольства України в Туркменистані й Афганістані, де консульський працівник видаватиме візи. Було повідомлено і про те, що Україна готова створити місію підготовки афганських цивільних і військових інженерів спочатку в Києві, а потім в Афганістані, але ніколи не пошле своїх співвітчизників у склад миротворчого контингенту. Це, мабуть, єдині конкретні результати поїздки глави українського зовнішньополітичного відомства.

І хоча вояж Яценюка, схоже, став ще однією ознайомлювальною подорожжю, візитом ввічливості, який слід було зробити в рамках розвитку двосторонніх контактів, у ньому є свої позитивні моменти: приїздом у Кабул глава українського зовнішньополітичного відомства поставив «афганський маячок» для українського бізнесу: мовляв, створено сприятливі політичні передумови для роботи українських компаній. Утім, у Києві цей візит розглядали в ширшому контексті, насамперед — україно-американських відносин та участі України у миротворчій операції НАТО. Схоже, саме це й було головною метою поїздки Арсенія Яценюка.

Для Вашингтона, у світлі його політики інтернаціоналізації військової та гуманітарної присутності в Афганістані, дуже важливо максимально розширити кількість учасників Міжнародних сил сприяння безпеці. Причому не тільки в гуманітарному секторі контингенту НАТО, а й у військовому. І хоча Україна не має наміру зараз посилати свій обмежений контингент у цю країну, притому що раніше така можливість не виключалася, у січні нинішнього року в Києві ухвалили рішення послати в Афганістан миротворчий персонал — групу військових медиків із десяти чоловік. Із весни у складі литовського контингенту працює один український медик — анестезіолог Андрій Родзоняк.

При цьому невідомо, чи приїдуть до цієї країни решта дев’ять медиків: після неофіційного спілкування з деякими афганськими дипломатами та українськими експертами склалося враження, що, на відміну від американців, самі афганці ставляться до такої гуманітарної місії українців дуже прохолодно. І це при тому, що у країні катастрофічно бракує лікарів! Кабул, який переживає брак грошей, значно більше цікавлять інвестиції в економіку, безплатна передача Афганістанові з боку країн-донорів цивільної та військової техніки, озброєння, особиста участь іноземних компаній у відбудові підприємств, транспортної інфраструктури et cetera.

Та все ж сумнівно, що сприятливі політичні передумови, створені офіційним Києвом, а також зацікавленість Кабула у приході в країну українських компаній, стануть стартовим майданчиком для українців. Для сумнівів є низка вагомих причин, пов’язаних не тільки з менталітетом представників українського бізнесу.

Шкурка і вичинка

Незважаючи на те, що в Афганістані — непочатий край роботи, зростання нестабільності у країні значно знижує інтерес іноземних компаній та закордонних інвесторів, зокрема й українських, до участі у відбудові афганської економіки. Хоча тут нині працюють низка українських фірм (переважно будівельних), в очах багатьох українських бізнесменів, як і у випадку з Іраком, потенційні економічні дивіденди в далекому Афганістані не перекривають реальних ризиків. Неодноразово доводилося чути: хоча в Кабулі іноземні компанії не беруться за контракт, якщо прибуток становить менше 30%, будівництво житла в Києві приносить значно більше прибутків. При тому воно позбавлене ризиків, які чатують у цьому нестабільному Афганістані.

Та навіть якщо український підприємець вирішить ризикнути, він муситиме спершу вирішувати проблему приїзду в Афганістан. Річ у тому, що між Києвом та Кабулом немає прямих авіарейсів. І бізнесменові, який захоче працювати в Афганістані, доведеться добиратися в цю країну або чартерним рейсом, що досить дорого, або через транзитні країни — Китай, Індію, Пакистан, Узбекистан, Іран, Таджикистан або Туркменистан. Але і в такому разі не все просто. Наприклад, Київ і Ашгабат також не мають прямого авіасполучення. Звісно, з сусідніх країн в Афганістан можна потрапити й автомобілем. Але, як свідчить історія з південнокорейськими заручниками, без серйозної охорони робити це, загалом, не варто.

Знову ж, потрібно враховувати менталітет афганців, їхню специфіку ведення бізнесу: фраза «приходь сабо» («приходь зав­тра») традиційно повторюється під час ділових переговорів. Як слід враховувати й інші чинники. Наприклад, вирішувати проблему безпеки за рахунок працевлаштування місцевих жителів. Скажімо, кілька років тому вночі зарізали китайських робітників, які працювали на одному з підприємств на півночі країни, що його відбудовувала китайська компанія. Як з’ясувалося, місцеві жителі попереджали китайський менеджмент: інженером нехай буде китаєць, бригадиром — китаєць, а ось робітниками мають бути афганці, їм сім’ї годувати треба...

Крім того, український бізнесмен, який має намір працювати на афганському ринку, муситиме враховувати американський і російський чинники. В Іраку, щоб не допустити корупції на регіональному рівні під час розподілу контрактів за донорські кошти, американці створили систему, коли місцева влада проводить тендери на суму тільки до ста тисяч доларів. Усе, що вище цієї суми, проходить через контрольовану американцями Afghanistan Reconstruction & Developement Servises (ARDS).

У зв’язку з цим багато експертів вважають, що українським компаніям буде важко пробитися на афганський ринок: країни-донори хочуть, аби гроші, які вони виділяють, заробляли все ж таки їхні компанії, а не фірми третіх держав. До речі, саме з цієї причини експерти сумніваються, що українським компаніям вдасться отримати в розробку газові родовища Афганістану. Хоча питання родовищ вирішуватиме Кабул, уже тепер американці дуже цікавляться цими проектами. Що ж стосується росіян, то українські компанії наштовхуються на жорстку конкуренцію з їхнього боку, що найчастіше пояснюється схожою номенклатурою товарів підприємств України і Росії.

Сукупно всі ці чинники примушують українського бізнесмена замислитися над тим, чи варта афганська шкурка української вичинки. Як і у випадку з Іраком, багато хто вважає, що ні.

За великим рахунком, сьогодні в Афганістані можуть працювати або одержимі країною, або ті, хто традиційно вбачає у країнах третього світу ринок збуту продукції своїх компаній. Ідеться, зокрема, про «АвтоКрАЗ» та «Укрспецекспорт». Нагадаємо, що «АвтоКрАЗ» навесні виграв тендер на постачання бортових автомобілів із маніпулятором. Що ж до «Укрспецекспорту», то тут ситуація складніша: якщо українці хочуть продавати військову техніку й озброєння, то афган­ці, посилаючись на брак у них кош­тів, хотіли б отримувати зброю безплатно. Це дає підстави скептично поставитися до перспектив українсько-афганського ВТС. Якщо, звичайно, не буде прийнято нестандартних рішень. Наприклад, в обмін на військову техніку та озброєння афганський уряд дасть Україні право розробляти газові родовища на півночі країни.

Як вважає колишній посол України в Узбекистані й Аф­ганістані Анатолій Касяненко, якщо українські компанії тепер не підуть в Афганістан, то афганська ніша найближчими роками буде заповнена і без участі українців. Насамперед росіянами, американцями, китайцями, а також компаніями з арабських країн. Досить показовий факт: у російському посольстві в Кабулі перебувають шістдесят диплома­тів, які наполегливо працюють над тим, аби компанії їхньої країни отримали афганські контракти на відбудову ГЕС, ТЕЦ, об’єктів транспортної інфраструктури тощо. Правда, хоч українські компанії й не виявлять великого інтересу до Афганістану, це не означає, що в цій країні не працюватимуть українські спеціалісти за індивідуальними контрактами в німецьких, італійських, американських, британських фірмах. Приклад: будівництво іранцями та росіянами атомної електростанції в Бушері, участь у якому брали й окремі українські фахівці.

Тим часом, як свідчить досвід глави спільної українсько-афганської компанії Rosebud International Construction & Engineering Івана Чоботюка, нині в Афганістані можна працювати. Для цього потрібні тільки терпіння, бажання зрозуміти місцеві умови та готовність почати з малого. Зокрема і з субпідрядних робіт. Через залучення в компанію на паритетних засадах впливових афганських політиків, зокрема першого віце-спікера парламенту пуштуна Арефа Нурзая, він домігся політичної підтримки своєї компанії з боку Кабула. Почавши з відбудови ТЕЦ Кабула і встановлення ліфта в палаці колишнього короля Афганістану Мухаммада Захір Шаха, компанія Чоботюка потім стала активно працювати і з американцями.

Нині у портфелі Rosebud International Construction & Engineering — контракти на реконструкцію в’язниці в Кабулі, будівництво військового об’єкта Міжнародних сил сприяння безпеці в районі кабульського аеропорту, а також дизель-електростанцій для енергозабезпечення двох технопарків у Мазарі-Шарифі й Кандагарі. Загальна вартість двох останніх контрактів, тендери на які, до речі, проводили американці, становить близько 8,5 млн. дол. У планах компанії — участь у тендері на будівництво 85-кілометрового каналу Камалхан — Зарані в південно-західній частині країни. Орієнтовна вартість контракту — понад 100 млн. дол.

До речі, якщо раніше росіяни в Кабулі називали компанію Чоботюка шарлатанами, то тепер вони пропонують українському підприємцеві разом іти на афганський ринок, намагаючись у такий спосіб отримати доступ до контрактів, якими розпоряджаються американці. Останні не поспішають пускати російські компанії в цю країну.

Взагалі, шанси українських компаній в Афганістані тільки зростуть, якщо вони рухатимуться на ринок цієї країни не тільки разом з афганськими компаніями, а й із фірмами третіх країн — американськими, британськими, іранськими, тад­жицькими тощо. Таку тактику у своїй роботі на афганському ринку, до речі, активно використовують російські компанії. Наприклад, завдяки залученню афганської компанії росіяни виграли тендер на масштабну реконструкцію гідроелектростанції в Наглу. І це при тому, що їхній проект відбудови ГЕС коштував 32 млн. дол., тоді як альтернативний український проект — 29 млн. дол.: тут відіграло роль, до речі, те, що американці дають певні преференції місцевим афганським компаніям, намагаючись таким чином сприяти розвиткові місцевого бізнесу. У кожному разі, щоб працювати в Афганістані, слід максимально враховувати місцеву специфіку. Інакше ця країна так і залишиться для українського бізнесу terra incognita.