Потреба уяви, потреба інституцій

Польсько-українські відносини переживають найтяжчі часи від 1991 р.

Цього разу, на відміну від останніх років, ситуація не повернеться до нормального стану просто тому, що відродження націоналізмів стало проблемою в масштабах усього Заходу, а Польща й Україна піддалися цьому трендові. В обох країнах з'явилися політичні групи, зацікавлені у підтримці скептичних настроїв щодо сусіда.

У Польщі відроджуються політичні кола, які звертаються до програми Народної демократичної партії. Вони не мають сьогодні надто великої підтримки, але можуть впливати на політику і спонукати державну владу до певної поведінки. Критична позиція стосовно України чи постійні полеміки з українськими політиками, а також атака на польських політиків, які сприяють порозумінню, - це паливо для таких середовищ. Вони формують свою ідентичність, втовкмачуючи громадській думці, наприклад, що цілком можливо, що Польща вирішуватиме, кого українці виберуть героєм, тощо.

Парадокс у тому, що під час рекордного зростання кількості поляків, які декларують симпатію до українців, неначе паралельно по обидва боки кордону зростає кількість маргіналів, які кажуть цій співпраці "ні". Знаменний факт, що на розтрощених українських могилах у Польщі, Німеччині та польських - в Україні з'являються українські написи з русизмами. Націоналістичні емоції в Україні та Польщі з радістю на всі 100% вітає один центр - Кремль. Дивлячись на чергові випадки, ясно бачиш, що не завжди можна підтвердити активність "третьої сили", але майже все, здається, підтверджує цей слід.

Своєю чергою, в Україні частина політичних кіл хоче будувати сучасну ідентичність українського народу, спираючись насамперед на бандерівську ідеологію. Сьогодні, як правило, це не спрямовано проти поляків, а має антиросійський, антикомуністичний характер. Зберігається напруженість, однак це може змінитися. Та передусім треба враховувати такий факт: у політиці вирішує сприйняття. А з історичного погляду в Польщі бандерівська ідеологія сприймається однозначно - це убивства польського населення на Волині та Східній Галичині. Отож Україна з Бандерою на прапорі матиме гарантовані клопоти під час входу до західних структур - як до ЄС, так і до НАТО.

Кожен із цих підходів - польських і українських націоналістів - спирається на історію.

Однак якщо вони посилюватимуть свій вплив на політику двох народів, то у відносинах Польщі й України буде щораз більше зіткнень. Якщо польсько-українські відносини спиратимуться на сильний націоналістичний егоїзм двох держав, вони не зможуть розвиватися. Якщо у двох сторін, замість схильності до порозуміння, виникне непоступливість, то неминучі загострення, які вестимуть прямо до чергового конфлікту. Потрібно тільки ще раз прочитати слова Івана Павла ІІ про польсько-українські відносини і небезпеку націоналізму, аби зрозуміти механізм, який веде два народи до неприємностей.

Стан польсько-українських відносин такий: у 2014 р. польська дипломатія опинилась осторонь переговорного процесу з Мінських угод. Відтоді польсько-українські відносини не повернулися на колишні рейки, проте переважати стали історичні питання. Як уряд "Громадянської платформи" під керівництвом Еви Копач, так і кабінет Беати Шидло, сформований "Правом і справедливістю", зняли українське питання з-поміж найбільш акцентованих політичних проблем. В Україні ж виникла спокуса оминати Польщу.

Польща і Україна мають проблему: як вистояти під час нинішньої кризи без серйозних втрат. Постає запитання: яких помилок допустилися еліти обох держав, що нинішнє коливання політичної кон'юнктури великою мірою загрожує хорошим відносинам між Польщею та Україною?

У Польщі можна почути, що принцип неможливості існування незалежної Польщі без вільної України був помилкою, а в Україні щораз частіше навіть поважні експерти повторюють, що Україна не потребує польської підтримки, оскільки їй простіше порозумітися безпосередньо з Німеччиною або іншими європейськими державами. Зустрічі політиків перетворилися на історичні семінари, під час яких повторюються одні й ті ж загальні фрази.

Жоден із політичних лідерів не готовий брати на себе повну відповідальність, аби покласти край цій тенденції. Мало хто помічає, що, коли її не зупинити, вона помалу поширюватиметься й на інші галузі співпраці: економіку, науку, інфраструктуру. Механізм такий: політика визначає шлях усім іншим сегментам співробітництва - або його зупиняє. Тим часом у період гострої неоімперської політики Росії добрий клімат польсько-українських відносин стає справою національної безпеки.

Чого бракує польсько-українським відносинам, порівняно з польсько-німецькими? Політичних контактів, зустрічей? Після 1991 р. їх було чимало. Президенти України та Польщі (як і парламентарії, голови політичних партій тощо) зробили багато, аби побудувати польсько-українські відносини у часи незалежності після розпаду Радянського Союзу.

Якщо зразковою вважати модель польсько-німецького примирення, то польсько-українське було не гіршим ні в політичному плані, ні в релігійному. Справді, у Польщі багато говорять, яку велику роль у польсько-німецьких відносинах відіграли церкви - римо-католицька та протестантська у Польщі й Німеччині. Цитата "Вибачаємо і просимо вибачити" в посланні польських єпископів до німецьких єпископів 1965 р. стала обов'язковою частиною політичної мови у Польщі та інших державах регіону.

Якщо подивитися на польсько-українські церковні відносини, то вони не видаються гіршими, ніж польсько-німецькі. Нинішнього року мине 30 років із часу першої зустрічі глав католицьких церков Польщі та України - кардиналів Ґлемпа і Любачівського, яка, з ініціативи Івана Павла ІІ, відбулася 1987 р. в Римі. Польсько-українські церковні відносини характеризуються багатьма великими жестами. Таким було рішення папи, щоб греко-католики могли 1988 р. відзначати на Ясній Горі в Ченстохові 1000-ліття Хрещення Русі. За останні кількадесят років католицькі церкви у Польщі й Україні проголосили кілька пастирських листів і звернень у справі польсько-українського примирення. Якщо додати до цього численні слова Івана Павла ІІ, зокрема проповіді з Перемишля 1991 р. і Львова 2001 р., а також папські послання з приводу роковин геноциду на Волині, то легко переконаємося, що як політична сфера польсько-українських відносин, так і духовна зовсім непогана - вона б могла навіть бути взірцем для багатьох європейських країн.

Чого ж тоді забракло? Забракло політичної уяви, що кон'юнктура на хороші польсько-українські відносини може скінчитися, а в такому разі ключем стане вміння контактувати з широкими колами лідерів громадської думки - журналістами, духовенством, вченими, відповідними професійними групами, і передусім - із молоддю. Польська й українська політичні культури мають низьку схильність будувати інституції. Сьогодні, через чверть століття, видно, що саме їх забракло.

Найбільшим дефіцитом була підтримка великих ініціатив молодіжної співпраці і культурного обміну з боку державних фондів. Не можна сказати, що цього взагалі не було, але ключовим є все ж ефект масштабу і систематичної праці для досягнення об'єднання тисяч людей. Були і працюють на ґрунті польсько-українських відносин чимало громадських проектів; активність багатьох неурядових організацій вражає. Та протягом 25 років бракувало дій, що дали б ефект, відповідний масштабові двох усе ж таки великих європейських держав. Яких великих втрат допустилися, можна бачити саме на прикладі масштабу польсько-німецького обміну та його суспільного результату.

Системний, підтримуваний державними грішми двох країн польсько-український обмін молоді, по суті, почав працювати кілька місяців тому. Навдивовижу слабо виглядає співпраця істориків. Для спостерігачів польсько-українських відносин, мабуть, незаперечним є факт, що найбільше непорозумінь виникає саме у сфері історії. І, що парадоксально, саме вона особливо занедбана. Виникали важливі громадські ініціативи у площині історії, до яких було залучено середовище ветеранів Армії Крайової, видавалися книжки, проходили конференції. Проте не засновано за державні кошти жодної інституції, яка б постійно організовувала таке співробітництво.

Навіть у незрівнянно тяжчих польсько-російських відносинах народилися схожі ініціативи співпраці - одна в Москві, друга - у Варшаві. У польсько-німецьких відносинах історичні питання так багато важили, що стали майже вирішальними. Як бачимо, у польсько-українських відносинах історія також є головним чинником, але не засновано навіть спільного дослідного інституту.

Суспільні відносини стають своєрідним запобіжником у разі погіршення політичної кон'юнктури. Річ у тому, що мережа людських інтересів - спільних контрактів, дослідних проектів, розпочатих книжок - діє як найкращий сполучник політики. У ситуації, коли їх немає, погіршуються й політичні відносини, а потім - розпадаються інші ділянки співпраці.

Безперечно, польсько-українські відносини опинилися на роздоріжжі. Не йдеться, однак, про повернення Польщі до ролі "адвоката" України в ЄС. Мабуть, це слово треба на певний час викреслити з польсько-українського політичного словника. Десь глибоко воно означає, що наші відносини мають базуватися на ідеї "допомоги слабшому". Тепер потрібен спільний план і партнерство - як у добрих відносинах між братами чи сестрами або в бізнесі.

Уявімо, що в якомусь важливому польському державному офісі якийсь відважний аналітик представив би аналіз, із якого випливало б, що Україна досягне історичного успіху - увійде до ЄС і НАТО. Така Україна перестає бути лише "щитом" Польщі перед російським імперіалізмом та бенефіціаром нашої "підтримки". Такий сусід стає викликом. Така Україна, на яку подивимося іншими очима, стає партнером. Партнера треба підтримувати під час лиха, але головне - треба мати спільний план. Так само в Україні: уявімо, що якийсь київський аналітичний центр дійде, однак, висновку, як Джордж Фрідман кілька років тому у відомій праці "Наступні 100 років: Прогноз подій XXI століття", що Польща з різних причин стане одним із найважливіших гравців на Заході. Чи тоді так само буде сенс доводити, що європейську політику України можна звести до телефонного зв'язку з Берліном?

Майбутнє польсько-українських відносин потребує союзника - політичної уяви. Невідомо, чи це станеться, але для польсько-українського союзу ми маємо подивитися на себе не як на шлюб з розрахунку, а як на виклик. Найближчим часом нас чекають 100-ліття незалежності Польщі, 100-ліття проголошення соборності України, 100-ліття союзу Юзефа Пілсудського з Симоном Петлюрою. З цієї нагоди відбуватимуться великі історичні конференції, бенкети і промови. А що коли б із цієї нагоди підписати якусь нову польсько-українську угоду - план спільних заходів університетів, наукових центрів?

Польща і Україна потребують інституцій, але ще більше - роботи уяви.

Павел Коваль
(політолог, історик, публіцист. Екс-депутат Європарламенту та польського сейму. Науковий співробітник Інституту політичних студій Польської академії наук, працює в Європейській колеґії в Натоліні, читає лекції в Центрі східноєвропейських студій Варшавського університету. Співпрацює з Антіохським університетом у США, завідує науковою радою Представництва Польської академії наук у Києві. Співзасновник Музею Варшавського повстання)