Польща: з адвокатів у прокурори

Конфлікти на історичному ґрунті між Польщею та Україною, помножені на хуліганські провокації в обох країнах, дедалі частіше набирають обрисів добре спланованої операції.

Неважко здогадатися, яка її мета. Хоча й не можна не помітити, що польські та українські урядовці не проти стати частиною цієї операції. Донедавна Польща для України була не лише прикладом вдалої модернізації економіки і політичної трансформації суспільства, а й адвокатом у Брюсселі. Нині ж із Варшави у бік Києва лунає більше докорів, ніж декларацій підтримки.

Так, 30 січня в ефірі Radiо RzeszЧw лідер правлячої партії "Право і Справедливість" Ярослав Качинський заявив, що майбутнє польсько-українських відносин "під питанням" через трактування в Україні власної історії, зокрема ролі УПА. Качинський - лідер партії, яка має більшість в обох палатах парламенту, сформувала уряд, і саме її висуванець, Анджей Дуда, обраний президентом. Тож можна сказати, що "Право і Справедливість" сьогодні однозначно й одноособово визначає зовнішньополітичний курс країни.

Ще кілька років тому така заява з боку офіційних представників Варшави викликала б, щонайменше, нерозуміння. Адже дослівно лідер найвпливовішої польської політсили заявив: "Польсько-українські відносини сьогодні під знаком питання". Та цій заяві передувала така велика низка "непорозумінь", що останнє ультимативне звернення Качинського з вимогою до України переглянути власну історію вже нікого не здивувало.

Ескалація конфліктів почалася паралельно з приходом до влади "Права і Справедливості". Певно, найвідчутнішим ударом з польського боку стала інформаційна кампанія з відзначення роковин Волинської трагедії, апофеозом якої були: тенденційна заява польського Сейму, вихід у прокат ще більш тенденційного фільму "Волинь", а також заборона на в'їзд до Польщі музикантам рок-гурту Ot vinta і провокація у Перемишлі під час "Маршу орлят". Київ теж включився у гру "раз ви нас - ми вас". Українським "внеском" до спільної "скарбнички образ" стали: заборона на в'їзд мерові Перемишля Роберту Хомі, видана Службою безпеки України без публічного обґрунтування, а потім, так само без пояснень, скасована; акти вандалізму на польських могилах у Биківні під Києвом та пам'ятнику загиблим полякам у селі Гута Пеняцька (Львівська область), що досі розслідуються.

З польського боку ці та інші віхи можуть свідчити про те, що правляча верхівка країни поступово відходить від принципів ostpolitik, яку свого часу сформував Єжи Ґедройць і яка лягла в основу відносин між Києвом та Варшавою у 90-ті й двохтисячні роки.

Ґедройць: "Без вільної України не буде вільної Польщі"

Прізвище Єжи Ґедройця в Україні незаслужено маловідоме. Однак саме він упродовж півстоліття створював концепцію порозуміння поляків і українців. Ґедройць зробив це так переконливо, що його концепція, створена в еміграції, стала частиною зовнішньо політики незалежної Польщі. Як виявилося, не надовго.

Гірший час для відновлення порозуміння між українцями та поляками, ніж у повоєнні роки, важко уявити. Ще близькі Волинська трагедія, операція "Вісла" та багато інших трагічних сторінок. Комуністична Польська Народна Республіка, фактично, не проводить власної закордонної політики, а лише йде у фарватері СРСР. Більшість польських емігрантів-інтелектуалів, натомість, ще не вилікувалися від імперських амбіцій.

Але саме тоді, спочатку в Римі, а потім - у Парижі, Ґедройць почав видавати журнал "Культура", який дуже швидко з літературного перетворився на суспільно-політичний часопис. Видання, редакційну лінію якого визначав виключно головний редактор, швидко стало майданчиком для дискусії про посткомуністичне майбутнє не лише Польщі, а й усієї Центральної Європи. Ґедройць був переконаний, що соціалістичний табір недовговічний, і, коли він розпадеться, Польщі слід мати вже готову концепцію відносин зі східними сусідами - Україною, Білоруссю та Литвою. У 1952 р. "Культура" публікує лист отця Йозефа Маєвського, який закликає відмовитися в майбутньому від зазіхань на Львів та Вільнюс, визнати їх українським і литовським містами. Цей матеріал мав ефект бомби. Тут варто пояснити, що офіційно повоєнні кордони (утім, і між УСРС та ПНР) були узгоджені й перегляду не підлягали. Але в еміграційних колах "втрату" Львова і Вільнюса продовжували вважати тимчасовим непорозумінням, яке слід усунути, щойно комуністичний режим у Польщі впаде. І ось саме у такому середовищі Ґедройць висуває ідею повного примирення з українцями та литовцями після падіння соціалістичного блоку, головною умовою якого є передусім визнання повоєнних кордонів. Неважко здогадатися, що реакцією на такий заклик став шквал критики у вигляді не лише гнівних відповідей в інших еміграційних польських виданнях, а й листів у редакцію і навіть відмов від передплати. Але ні критика, ні фінансові негаразди не змогли зупинити Ґедройця.

Він на власному прикладі доводить відданість українсько-польському порозумінню й береться за великий спільний проект з українською діаспорою. Це було не менш ризикованою справою, бо українське еміграційне середовище становило не менш строкатий, радикалізований і недовірливий конгломерат, ніж польське. Але Ґедройць був серйозно налаштований упорядкувати збірник творів знищених сталінським терором українських поетів, прозаїків та драматургів. Він умовив узятися за цей проект літературознавця-емігранта Юрія Лавріненка, який упродовж кількох років за кошти "Культури" займався упорядкуванням - шукав уже на той час призабуті імена, дивом уцілілі тексти. Так з'явилася відома нині кожному школяреві антологія "Розстріляне відродження". Жаль, що сьогодні в Україні навіть у передмовах до численних перевидань цього хрестоматійного збірника мало хто згадує, кому ми маємо завдячувати збереженням унікального пласту української літератури того періоду.

Такі проекти Ґедройць реалізовував не з гуманістичних міркувань. Він був прагматиком і прорахував, що українсько-польський союз вигідний Польщі не менше, ніж Україні. "Без вільної України не буде вільної Польщі", - любив повторювати редактор "Культури".

Мєрошевський: "Не можна боротися з радянським імперіалізмом під прапором імперіалізму польського"

Остаточно ця концепція оформилася у статті провідного автора журналу Юліуша Мєрошевського "Польська "Ostpolitik", що була надрукована 1973 р. Моделюючи майбутні відносини зі східними сусідами, він застерігає співвітчизників: "Ми не можемо боротися з радянським імперіалізмом під прапором імперіалізму польського - не вільно протиставити радянській національній політиці польську національну політику, бо народи, над якими по черзі панували Польща та Росія, прагнуть тепер не так ліберальної національної політики, як права на самовизначення".

У цій та інших програмних статтях "Культури" Мєрошевський доводить, що лише рівноправні та позбавлені імперських амбіцій відносини Польщі з Україною, Литвою та Білоруссю гарантують союз, що може протистояти російській загрозі. Це, власне, і є ключем до безпеки у Центральній Європі.

Така концепція зовнішньої політики демократичної Польщі стала предметом великої й тривалої дискусії, але, зрештою, саме вона лягла в основу нових відносин між Києвом та Варшавою. Нагадаємо, Польща 1991 року першою визнала незалежність України в її кордонах, виключивши таким чином будь-які можливі територіальні претензії.

Утім, Єжи Ґедройць не поспішав святкувати. Він був переконаний, що слід терміново залагодити суперечливі історичні конфлікти, які можуть завадити відносинам двох країн, створити українсько-польський університет, збільшити кількість прикордонних пунктів пропуску. Справжньою трагедією для нього стала необхідність запровадити візовий режим з Україною, чого від Польщі вимагав Євросоюз перед її вступом до нього. "Чи наші дипломати не розуміють, що це буде сприйнято як зведення нової стіни, яка відділить Європу від Сходу і унеможливить не лише економічну співпрацю, а й культурні зв'язки", - писав Ґедройць у рубриці "Нотатки редактора" 2000 р., незадовго до своєї смерті.

Донедавна саме концепція українсько-польського стратегічного співробітництва як дієвої противаги російському впливу в регіоні, сформульована Ґедройцем, була основою зовнішньої політики Варшави. Утім, недавно міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський розсекретив документ 2008 р. про перегляд політики щодо Росії та України. За інформацією польського агентства PAP, цей документ датований 4 березня 2008 р. і називається "Тези про політику Польщі щодо Росії і України". Доступ до нього у 2008 р. мали чотири посадовці, серед яких тодішній міністр закордонних справ Радослав Сікорський.

"Якщо не торкатися величезних економічних інтересів Польщі в Росії, які стосуються не тільки енергетики, що відіграє важливу роль у відносинах Польщі з Росією та Європою, а й взаємних культурних та інтелектуальних інтересів, варто звернути увагу, що жвавий діалог з Росією є великою політичною цінністю для Польщі", - йдеться в тексті.

Автори документа пишуть, що для Заходу Росія є важливим союзником у боротьбі з ісламським тероризмом, а також "великим сховищем ресурсів, які можуть значно економічно підтримати західний світ". У документі також пропонується використовувати "реалістичний" і "дружньо-критичний" підхід до України.

Не виключено, що Ващиковський оприлюднив цей документ, аби перекласти відповідальність за зміну проукраїнського курсу Варшави на "попередників". Адже чимала частина польського суспільства досі (і небезпідставно) вважає концепцію східної політики Польщі, сформульовану Ґедройцем, основою безпеки у Центральній Європі. Тоді як нові політичні сили (не виключено, що й провоковані ззовні) прагнуть заробити дешеві бонуси на історичних травмах і готові заради цього переглянути відносини з ослабленою війною та політичною нестабільністю Україною. Цікава у цьому контексті традиційна відповідь посла Польщі в Україні Яна Пєкло на прохання прокоментувати черговий конфлікт. "Шукайте, кому це вигідно", - закликає журналістів дипломат.