ПОЛІТИЧНА ВОЛЯ В РАМКАХ ДОЗВОЛЕНОГО

Довгоочікувана несподіванка

«Сенсація! Сенсація! Сенсація! — лунало у четвер із усіх вітчизняних телевізійних каналів. — Україна вирішила вступати в НАТО!»

Щоправда, поки що йдеться не про подачу заявки в Північноатлантичний альянс. Як повідомив секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук, на засіданні РНБОУ під головуванням Президента Леоніда Кучми було прийнято рішення про те, що Україна починає процес, кінцева мета якого — вступ країни в НАТО. Однак сенсацією це повідомлення можна назвати з натяжкою, оскільки вже після Рейк’явіка стало цілком очевидно, що Україна готова до ухвалення рішення, яке Президент потім назвав «доленосним», а члени РНБОУ (за нашою інформацією, вони проголосували за нього одностайно) — «історичним». Численні ж експерти з боязкою надією очікували цього рішення ось уже кілька місяців.

Однак ніде правди діти — все ж таки мало хто в цій країні до кінця вірив, що за нинішнього Президента воно буде прийнято. Адже ще так недавно найуживанішою фразою українських високих посадовців було «на сьогодні питання вступу в НАТО не стоїть», термін «євроатлантична інтеграція» перебував під негласною забороною, високопоставлені прибічники вступу України в НАТО позбувалися своїх посад, а дипломати й чиновники, котрі курирують відносини з альянсом, усерйоз остерігалися, що програми співробітництва з блоком будуть згорнуті до мінімуму. Але Леонід Данилович (і слід віддати йому належне, а також людям, котрі зуміли переконати Президента) необхідну політичну волю зрештою проявив.

Однак після першого завмирання серця, мимовільного видиху «У-ух!» і взаємних поздоровлень поступово настає протверезіння, і в голову мимоволі закрадається скептичне «А що, власне, сталося? Що змінилося?» Давайте розбиратися. Так, безумовно, змінилася лексика. Бажання влитися в НАТО було досить чітко артикульоване. Але, за великим рахунком, намір нашої країни повномасштабно інтегруватися в євроатлантичні структури (читай — НАТО) був задокументований ще на світанку незалежності в Основних напрямах зовнішньої політики, просто останніми роками офіційний Київ волів цієї фрази не згадувати.

Що ж до заяви Є.Марчука про те, що «подальше дотримання політики позаблоковості чи нейтралітету є безперспективним» і «у ряді випадків вона може бути навіть шкідливою», то, по-перше, секретар РНБОУ говорить про це вже не вперше, а по-друге, широка й малоосвічена громадськість не звернула уваги на слово «дотримання» і сприйняла слова Євгена Кириловича як відмову України від свого нібито реально існуючого позаблокового статусу.

Однак український позаблоковий статус насправді був віртуальним, і експерти, зокрема й на сторінках «ДТ», не раз підкреслювали, що позаблоковість і нейтральність України не закріплено ні внутрішнім законодавством України, ні в міжнародних документах. Просто на якомусь історичному етапі українському керівництву, що віддає перевагу політиці «маятника», було зручно маніпулювати цими термінами, зокрема й для протидії спробам втягнути нашу країну в Ташкентський блок.

Сьогодні ще важко судити про те, якими будуть наслідки «доленосного» рішення. Підключившись до прямого ефіру СТБ, Євген Марчук порадив знайомитися з першоджерелами та спілкуватися з носіями первинної інформації. Але носії поки що визнають за краще обмежуватися вже сказаним і, загадково посміхаючись, інтригують: «Чекайте. Далі буде». А проект довгострокової стратегії, «наприкінці якої має бути приєднання України в майбутньому до системи колективної безпеки, базованій на НАТО», перебуває поки що під сімома печатками. Документ ще має бути допрацьованим, підписаним Президентом і потім його представлять 9 липня в Києві послам країн—членів НАТО на чолі з генсеком альянсу Джорджем Робертсоном, котрі прибудуть у Київ для участі в урочистому засіданні, присвяченому п’ятиріччю Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.

За ідеєю, у стратегії слід зафіксувати конкретні цілі, дати їх досягнення, відповідальних виконавців і джерела фінансування. Без цих даних поки що важко судити, наскільки справді серйозними є наміри офіційного Києва. Крім того, окремі спостерігачі висловлюють побоювання, що обкатування підготовленого проекту стратегії в адміністрації Президента можуть перетворитися на її утруску й усушку. Та навіть коли цілі в документі буде поставлено найвищі, а дати — розумні, яка ймовірність того, що вони не залишаться тільки на папері? Адже новітня історія України вже знає чимало стратегій, програм і концепцій. Взяти хоча б стратегію інтеграції нашої держави в ЄС: уже сьогодні ясно, що ми відстаємо від графіка й багато навіть короткострокових цілей ще не досягнуто. (До речі, у прямому ефірі на СТБ Євген Марчук, говорячи про можливі терміни вступу України в НАТО, назвав цифри 5—10 років.) Ще запитання: яка структура очолить рух України в НАТО? Чи буде в зв’язку з «доленосним» рішенням, приміром, створено окремий «натовський» департамент у МЗС (за аналогією з єесівським)? І чи знайдеться для натовського напряму такий самий «бульдозер», яким, приміром, для єесівського є Олександр Чалий? Є.Марчук, до речі, говорив про необхідність створення на базі Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО координаційного органу високого рівня. Якими будуть функції та повноваження цієї структури? Чи буде в українському бюджеті окремим рядком передбачено видатки на інтеграцію в альянс чи, як і колись, кожне міністерство й відомство буде (або не буде) із відвертим роздратуванням виділяти зі своїх бюджетів «на НАТО» крихти за залишковим принципом? Чи планується розпочати активну інформаційну кампанію? Адже перш ніж заспівувати похідний марш, не зайве було б із його текстом і мелодією ознайомити й населення країни.

Та хоч якими були б відповіді на ці запитання, зі свого боку Україна підняла шлагбаум на шляху до НАТО. А вже як далеко вона зможе ним пройти, залежить не тільки від неї.

Чим слово наше озветься?

Дуже багато спостерігачів сьогодні запитує: чому ж усе-таки прийнято це рішення? Офіційні пояснення у викладі Є.Марчука виглядали так: «В умовах активного розширення НАТО й потепління відносин альянсу з Росією вступ у союз, що нараховує нині 19 членів, є вигідним і необхідним для України». Зокрема, це допоможе досягненню поставленої мети — приєднатися до Європейського Союзу. Крім того, вступ в альянс збільшить військову могутність України, підвищить її безпеку. Адже на хвилі боротьби з міжнародним тероризмом почався процес формування нових систем партнерства між різними державами, що може радикально змінити уявлення про майбутній світовий устрій. Нова роль НАТО в сфері боротьби з викликами міжнародній безпеці, її розширення за межі традиційної зони відповідальності практично робить Північноатлантичний альянс «базовою структурою загальної європейської системи безпеки». Іншими словами, Україна не бажає залишатися на узбіччі і, користуючись моментом, намагається застовпити своє місце на континенті.

Інше, набагато більш болісне питання, що виникло в багатьох: чому такою м’якою, майже благодушною виявилася реакція Росії?

Про те, яке рішення готується в Україні, росіяни, безумовно, знали. Немає сумнівів, що його обговорювали й минулого тижня на зустрічі двох президентів у Сочі, де, зважаючи на все, Леонід Данилович одержав благословення Володимира Володимировича, котрий заявив журналістам про свою абсолютну переконаність у тому, що «Україна не буде осторонь процесу розширення взаємодії з НАТО й західними країнами», «в України свої відносини з НАТО» і рішення в цій сфері повинні приймати Україна й альянс. «Це справа двох партнерів», — навіть підкреслив у Сочі Путін. Й офіційна реакція російської сторони на рішення РНБОУ була блискавичною і явно підготовленою. Віктор Черномирдін, котрий ще недавно бурхливо й аж ніяк не дипломатично реагував на неприйняття українською дипломатією курсу на інтеграцію в ЄврАзЕС, раптом цілком спокійно і майже байдуже відреагував на бажання України вступити в НАТО (!), майже слово в слово повторивши сказане своїм президентом.

Сама Росія в НАТО не збирається, і на зустрічі з Кучмою Путін ще раз про це заявив. Звідки ж раптом така великодушність до стратегічного партнера? Спостерігачі роблять кілька припущень. Одні підозрюють, що в Сочі відбувся своєрідний обмін української синиці в московських руках на натовського журавля в київському небі: Путін, нібито відпускаючи Україну в похід у НАТО й будучи впевненим, що вона однаково туди ніколи не дійде, узяв із Кучми обіцянку швидко вступити в ЄврАзЕС.

Інші спостерігачі вбачають майже фантастичну комбінацію, припускаючи, що Леонід Данилович дав згоду на підготовку до членства в НАТО в розрахунку, що Україну туди однаково ніколи не приймуть, а він сам тоді зі словами «ось бачите, і в НАТО ми нікому не потрібні», відверто кинеться в російські обійми.

Треті вважають, що спокійна реакція Росії пояснюється впевненістю в тому, що на переговорах Путіна й Буша російський президент в обмін на невигідний для РФ договір про подальше роззброєння, крім усього іншого, одержить обіцянку не пускати Україну в НАТО й залишити її в російській сфері впливу.

Утім, Володимиру Путіну поки що навіть немає потреби про це просити. Дуже красномовний штрих: ілюструючи матеріал про натовську зустріч у Рейк’явіку, одна солідна британська газета надрукувала карту Європи, на якій усю територію на схід від Болгарії було зафарбовано в один колір і підписано одним словом «Росія».

Реакція натовців і, передусім, американців, на українське «доленосне» рішення поки що, м’яко кажучи, дуже стримана. З Брюсселя надійшло повідомлення, що в НАТО про рішення знають, але офіційно не повідомлені (за нашою інформацією, це буде зроблено найближчим часом). А посол Сполучених Штатів в Україні Карлос Паскуаль прокоментував на прохання «ДТ» рішення РНБОУ так: «Заява України щодо НАТО є потужною та знаковою заявою про її наміри і про те пріоритетне значення, якого вона надає інтеграції в євроатлантичне співтовариство. 15 травня міністри закордонних справ країн—членів НАТО запросили Україну взяти участь у Празькому саміті альянсу. Вони також попросили постійних представників НАТО працювати з Україною над створенням структури нових і більш тісних відносин. Ми очікуємо подальшого обговорення цього з українською стороною, щоб зрозуміти її цілі та плани».

Альянс поки що не готовий відповісти, що йому робити з Україною.

Подейкують, що декотрих його впливових членів дратує навіть скромне бажання нашої країни без подачі офіційної заявки в альянс приєднатися до так званого Плану дій із набуття членства, що є необхідною (але аж ніяк не достатньою) умовою надання членства в цій організації. Але хто може перешкодити нам зробити це в односторонньому порядку за прикладом Хорватії і крок за кроком виконувати вимоги, запропоновані кандидатам на членство в альянсі? Як образно зазначив один вітчизняний дипломат, якщо мій ідеал Арнольд Шварценеггер, то які можуть бути заперечення, коли я тягаю залізо в спортзалі? Тож саме час нарощувати м’язи.