Подвійне розчарування

«Глибоко занепокоєний ситуацією в Грузії, яка погіршилася після мого від’їзду з Тбілісі в неділю. Пріоритетом для всіх сторін має стати стриманість, слід уникати провокацій і не піддаватися на них. Свобода зібрань гарантується Європейською конвенцією про права людини, і владі слід забезпечити правомірність і виправданість обмежень». Ця більш ніж стисла заява генерального секретаря Ради Європи Террі Девіса у Страсбурзі була зроблена 8 листопада. До цього моменту РЄ старанно ігнорувала бурхливий розвиток ситуації в Грузії. Навіть після візиту пана Девіса до Грузії для участі в міжнародній конференції ніяких офіційних заяв не було. А на прес-конференції в Тбілісі генсек РЄ говорив про те, що Страсбург не підтримуватиме ні владу, ні опозицію, що все мають вирішити вибори, і побачив ознаки здорової демократії в тому, що влада і поліція не заважають проведенню мирних демонстрацій (це було сказано до розгону мітингу 7 листопада).

«ДТ» звернулося по коментарі у РЄ ще два тижні тому. Проте неодноразові інформаційні запити, надіслані спеціальному представникові генерального секретаря РЄ в Грузії, до офісу президента ПАРЄ, до прес-служби генерального секретаря, тривалий час залишалися без відповіді. Лише у четвер вдалося по телефону дістати короткий коментар президента ПАРЄ Рене Ван дер ЛІНДЕНА.

— Пане президенте, перша офіційна реакція Ради Європи на розвиток ситуації в Грузії з’явилася тільки сьогодні, 8 листопада. З чим це пов’язано?

— Сьогодні доповідачі Моніторингового комітету щодо Грузії вилітають у Тбілісі. Вони мають за дорученням ПАРЄ на місці розібратися в тому, що відбувається, визначити, що Рада Європи може зробити для нормалізації ситуації в Грузії, і насамперед закликати сторони конфлікту з усією відповідальністю поставитися до необхідності виконувати зобов’язання, узяті при вступі до РЄ. Насамперед це стосується дотримання законності й особливо використання мирних засобів під час розв’язання конфліктів. У цих умовах рішення не робити ніяких заяв доти, доки наші доповідачі не зберуть повну і всебічну інформацію, дає перевагу об’єктивно оцінити нинішню ситуацію.

— Проте є висновки комітету з попередження тортур. Звичайно, вони були зроблені на підставі весняного візиту до Грузії, але ж оприлюднені 25 жовтня. Тобто вже після арешту і звільнення Іраклія Окруашвілі, про що в доповіді взагалі не згадується.

— Це істотно ускладнить роботу доповідачів Моніторин­гового комітету, котрим потрібно буде використовувати інформацію, зібрану комітетом з попередження тортур.

— Політика подвійних стандартів у захисті прав людини в Європі стає дедалі очевиднішою реальністю. Ходять наполегливі чутки про те, що вашим наступником на посаді президента ПАРЄ стане росіянин Михайло Маргелов. У Відні вже почало діяти Європейське агентство з фундаментальних прав людини, чиї інтереси обмежені країнами — членами Європейського Союзу. А нещодавно і Володимир Путін запропонував створити фінансований Росією інститут, який теж здійснюватиме моніторинг дотримання прав людини в Європі. Чого очікувати надалі за такого розвитку ситуації?

— Я вважаю, що немає ніякої потреби у створенні нових організацій, які займаються моніторингом прав людини у Європі. Всі 47 європейських країн (сподіваюся, незабаром до них приєднається і Білорусь) є членами РЄ. При вступі в РЄ вони зобов’язалися дотримуватися єдиних європейських стандартів, які визначені Євро­пейською конвенцією з прав людини і захищаються Євро­пейським судом з прав людини. Тому я з самого початку вкрай критично ставився до створення Європейського агентства з фундаментальних прав людини зі штаб-квартирою у Відні. ПАРЄ (як, утім, і окремі члени національних делегацій) дуже уважно відстежуватиме, чи не дублює нове агентство діяльність Ради Європи в питаннях захисту прав людини. Це стосується і нещодавньої аналогічної ініціативи з боку Росії, котра також є членом РЄ. Стосовно питання про мого наступника, то я жодним чином не втручаюся в процес його обрання. За винятком одного аспекту: всі країни — члени Ради Європи рівні між собою, і всі вони мають рівне право висувати своїх кандидатів. Ніяких винятків із цього правила через країну походження кандидата не може бути допущено. Незважаючи на те, що нині у Раді Європи дедалі частіше лунають голоси про те, що країни, які перебувають під моніторингом РЄ, не можуть висувати свої кандидатури на цю посаду, я маю зазначити, що такого обмеження в правилах Ради Європи немає.

— Як ви вважаєте, Рада Європи зробила все можливе для запобігання трагічному розвитку ситуації в Грузії?

— Я вважаю, що Рада Європи готова застосувати всі наявні в її розпорядженні інструменти і зробити конструктивний і позитивний внесок у зниження рівня напруженості в Грузії та забезпечити нормальний демократичний вихід із конфліктної ситуації.

Останні події в Грузії у тих, хто вважав, що всі інструменти РЄ для зниження рівня напруженості в Грузії повною мірою треба було застосовувати раніше, викликали болюче розчарування.

Відносини між Тбілісі і Страсбургом простими і плідними назвати важко. Грузія вступила до РЄ в 1999 році і, природно, потрапила під процедуру моніторингу. До речі, доповідь зі вступу Грузії в РЄ готував нинішній генсек РЄ Террі Девіс. Незабаром у Тбілісі був призначений спеціальний представник генсека РЄ (на той момент Вальтера Швіммера) для інтенсифікації демократичних перетворень у країні. У 2004 році Пламен Ніколов був відкликаний із Тбілісі після оприлюднення свого коментаря про те, що «керівництво Аджарії і Грузії втратило здатність до діалогу». Ситуація з Аджарією вирішилася на цілковите задоволення грузинської сторони, а до Тбілісі прибув новий спеціальний представник, Ігор Гаон, котрий від коментарів воліє утримуватися.

Утім, про доповідачів Моніторин­гового комітету щодо Грузії такого сказати не можна. Угорцеві Матіашу Ерші це завдання було доручено ще в 2000 році, і на його рахунку вже чотири доповіді стосовно Грузії. Албанець Кастріот Ісламі приєднався до нього тільки нинішнього року. В останній із доповідей (2006 рік) йшлося не лише про помітний прогрес, досягнутий після мирної революції 2004 року, але й про збереження певних ризиків для грузинської демократії. Зокрема про відсутність системи стримувань і противаг сильної державної влади, про слабкість опозиції і про дуже високий прохідний бар’єр на виборах. Крім того, пан Ерші разом із Люком Ван дер Бранде з Бельгії підготували торік доповідь про напруженість, яка виникла між Грузією і Росією і супроводжувалася примусовою депортацією грузинів з Росії. Підготували. Було запропоновано десятка півтора цілком конкретних рекомендацій і навіть ухвалено щодо цього відповідну декларацію. Порушувалося грузинське питання і під час нинішньої осінньої сесії ПАРЄ (вона проходила 1—5 жовтня, тобто відразу після виступу й арешту Іраклія Окруашвілі, але ще до його відмови від своїх свідчень і звільнення). З пропозицією створити спеціальну комісію з розслідування обставин загибелі колишнього прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванії (після обвинувачень у його убивстві, висунутих Іраклієм Окруашвілі) виступив Михайло Маргелов, голова комітету Ради Федерації з міжнародних справ. Пропозиція підтримки не дістала.

Прагнення Заходу зберегти демократичне реноме першої «істинно демократичної держави» на Кавказі і заручитися союзником у розв’язанні енергетичних проблем цілком зрозуміле. Прагнення Кремля стосовно завоювань першої «кольорової» революції простим очорненням, швидше за все, не обмежуються (в ефірі радіо «Эхо Москвы», наприклад, за грузинськими подіями побачили вже не тільки руку, а й ногу Москви...). У цих умовах не здається дивним той факт, що Європейський Союз дедалі менше вірить у можливість підтягування загальноєвропейського рівня захисту прав людини до брюссельської планки, і дедалі більше побоюється опускання його до кремлівської.

Практично не викликає подиву і позиція України. Хіба може 12-а річниця нашого вступу до Ради Європи, яка відзначається саме цього тижня, змусити пригадати про зобов’язання, котрі Київ узяв на себе в 1995 році, пообіцявши виконати їх протягом трьох років і які не виконав дотепер? Хіба може той факт, що на наших парламентарях лежить відповідальність за майбутнє не лише нашої країни, але і Європи, змусити їх відверто підійти до представництва нашої країни на січневій сесії ПАРЄ, на якій обиратимуть її президента, і поставити питання руба: якщо всі країни–члени РЄ рівні, то чому Росія залишилася єдиною з 47 членів РЄ, яка не ратифікувала 6-й і 14-й протоколи до Європейської конвенції з прав людини (один із яких забороняє смертну кару, а другий дозволяє розблокувати роботу Європейського суду з прав людини)? За чисельністю українську делегацію (12 осіб) перевершують тільки Франція, Німеччина, Великобританія, Італія і Росія (по 18 осіб). А от за впливом...