ПІВСТОЛІТТЯ НА МЕЖІ ВІЙНИ

У серпні 1947 року Індія та Пакистан перестали бути колоніями. Однак разом із незалежністю вони отримували такі проблеми, порівняно з якими багаторічне британське панування здавалося легким непорозумінням. Виною усьому стала поява нового кордону, що розділив по живому дві держави, які кілька століть становили одну із найбагатших і найбільших колоній «володарки морів». З цього моменту тривалу ворожнечу, яка має релігійні й історичні корені, стримувати вже не було кому.

Відразу ж після розподілу почалися масові заворушення та міграції — адже багато мусульман й індуїстів опинилися не по той бік щойно проведеного кордону. Близько півмільйона чоловік загинули в ході масштабних сутичок і громадських заворушень. Найбільше жертв було в розділеному надвоє Пенджабі, частина якого стала індійським штатом, а частина — відійшла Пакистану.

Найбільш же проблемним районом виявився Кашмір, у якому живуть переважно мусульмани. Пакистанська сторона стверджує, що цю територію 1947 року слід було приєднати до Пакистану за релігійною ознакою. Ісламабад гадає, що численні резолюції ООН із цього приводу краще втілити в референдум — населення Кашміру має вибрати, до складу якої держави ввійти.

Натомість Індія також висуває претензії на Кашмір. Вони грунтуються на документі, підписаному місцевим махараджею у жовтні 1947 року. За цим договором Делі отримав право відати питаннями оборони, зв’язку та міжнародних відносин території. Особливий статус Кашміру в складі Індії було закріплено 1950 року в індійській конституції. Територія отримала більше автономії порівняно з рештою штатів країни. Але Джамму й Кашмір за конституцією все ж визнаються штатом і беруть участь у виборах на цих засадах.

Делі підкреслює, що за згодою 1972 року обидві країни зобов’язалися вирішувати кашмірську проблему шляхом двосторонніх переговорів, не вдаючись до посередництва міжнародних організацій, таких, як ООН. Крім того, на думку індійського керівництва, референдум у Кашмірі проводити не потрібно, бо за підсумками виборів стало зрозуміло, що населення території хоче зберегти її в складі Індії.

Індія та Пакистан воювали через Кашмір двічі — у 1947—1948 роках і 1965-го. 1971 року знову спалахнула індо-пакистанська війна, цього разу з приводу незалежності Бангладеш. У ході тодішніх бойових дій зіткнення відзначалися й у Кашмірі.

Влітку 1999 року дві країни впритул підійшли до чергової війни, коли сили підтримуваних Пакистаном бойовиків проникли на контрольовану Індією територію Кашміру. Конфлікт, що спалахнув поблизу демаркаційної лінії, закінчився лише тоді, коли пакистанські сили відійшли зі своїх позицій.

У даний час близько третини Кашміру управляється Пакистаном. Частина, що залишилася, в основному перебуває під контролем Індії. Партизанський рух у керованій Індією частині Кашміру почався 1989 року. Відтоді Делі регулярно заявляє, що Пакистан навчає і постачає зброєю ряди сепаратистів. Ісламабад же каже, що надає їм лише моральну підтримку.

Зрозуміло, що в цих умовах кожній державі хотілося мати у своєму військовому арсеналі таку зброю, яка могла б забезпечити їй беззастережне домінування в майбутньому конфлікті. Першою із двох держав почала розробку власного ядерного озброєння Індія. Роботи почалися в
60-х роках, після перших ядерних випробувань Китаю. 1974 року індійці провели свої ядерні випробування — вибух заряду під ім’ям «Усміхнений Будда» у пустелі Раджастан. Через кілька років Пакистан також запустив ядерну програму. Одночасно обидві країни розробляли і засоби доставки — ракети малого і середнього радіусів дії.

У квітні 1998 року Пакистан успішно здійснив пробний пуск ракети середньої дальності, здатної нести ядерну головну частину, під назвою «Гаурі» (так звали легендарного мусульманського воїна XII століття, котрий підкорив частину Індії). Індійська відповідь не змусила на себе довго чекати. Усього через місяць Делі провів відповідні випробування, підірвавши три ядерні пристрої, а двома днями пізніше — ще два заряди. Відчуваючи, до чого йде справа, міжнародне співтовариство засудило цей захід і закликало Пакистан не реагувати на нього. Але через два тижні Ісламабад також оголосив про п’ять проведених вибухів. Попри сильний американський тиск, жодна зі сторін не підписала договір про нерозповсюдження ядерних озброєнь і заборону на їхні випробування. Відтоді всі спроби встановити діалог і якимось чином вирішити спірні питання не принесли успіху й обидві країни постійно перебували на межі війни.

Наприкінці минулого року ядерний субконтинент опинився в епіцентрі чергового протистояння. Нинішній виток напруженості у взаєминах Індії та Пакистану почався 13 грудня після нападу п’яти озброєних злочинців на будинок індійського парламенту в Делі. Тоді всі бойовики були знищені, однак загинули також і дев’ять співробітників охорони будинку законодавчого органу. За словами індійської сторони, акцію провели члени екстремістських релігійних організацій, що базуються в Пакистані «Лашкар-е-тайяба» і «Джаіш-е-Мухаммад», тому Делі в жорсткій формі зажадав від Пакистану заборони на діяльність подібних угруповань. Ісламабад зі свого боку наполягає на проведенні незалежного розслідування і наданні йому доказів причетності громадян Пакистану до теракту, здійсненого 13 грудня.

Сьогодні у багатьох держав є колосальна спокуса використати привід боротьби з міжнародним тероризмом для вирішення своїх внутрішніх і зовнішніх проблем. Тому тема підтримки терористів стала активно обіграватися не лише Індією, а й Пакистаном. Так, зі свого боку пакистанські військові обвинуватили індійську розвідку в підготовці терактів на пакистанській території. А місцеве телебачення продемонструвало свідчення чотирьох чоловік, які визнають, що вони підірвали залізничний міст у провінції Сінд за завданням індійських спецслужб.

Однак пакистанський слід терористів, які напали на індійський парламент, здається значно реальнішим. Численні представники цієї когорти, змушені залишити насиджені місця в Афганістані, шукають нині нові можливості для застосування своїх здібностей, а індійська територія виглядає для цього прекрасним плацдармом.

Ось уже місяць відносини Делі й Ісламабада продовжують розвиватися за вкрай несприятливим сценарієм. Сторони конфлікту балансують на грані війни. У штаті Кашмір постійно спалахують перестрілки. По обидва боки кордону триває нарощування військової присутності, а лідери двох країн не скупляться на грізні заяви. Спочатку прем’єр-міністр Індії Атал Ваджпаї заявив про готовність застосувати для захисту країни усі види зброї. У відповідь президент Пакистану генерал Мушарраф оголосив, що дасть відсіч будь-якій агресії. Нерви у сторін напружено до межі, а будь-яка провокація може призвести до ланцюгової реакції, здатної спровокувати повномасштабний конфлікт.

І ядерна зброя може зіграти в індо-пакистанському протистоянні фатальну роль. Ніхто з експертів не може сказати, яким саме є розмір ядерних арсеналів Індії та Пакистану, неясний також рівень готовності ядерної зброї в кожній зі сторін.

Але найбільше спостерігачів турбує відсутність достатнього розуміння кожної зі сторін ядерної доктрини супротивника. Адже саме таке взаємне розуміння було головним стримуючим чинником у конфліктах між наддержавами — США та СРСР — під час холодної війни. У даному ж випадку все виглядає інакше, і тут навіть розумна поведінка конфліктуючих сторін не може уберегти їх від «випадкового натискання кнопки». Брязкання звичайною зброєю може відразу перетворитися на брязкання зброєю ядерною і призвести до катастрофічних наслідків.

Хоч як дивно, міжнародне співтовариство тривалий час не могло наважитись на якісь конкретні заходи, спрямовані на врегулювання ситуації. Чи то всі провідні країни були зайняті афганськими подіями, чи то світ уже звик до нескінченних демаршів Індії та Пакистану і сподівався, що все «розсмокчеться саме по собі». Не вийшло. Великі надії покладалися на недавній форум Південно-азіатської асоціації співробітництва (ПААС), учасниками якого були лідери обох держав. Однак у його ході Мушарраф і Ваджпаї обмежилися єдиним рукостисканням. Попри заклики, що звучали з різних країн про проведення в Катманду прямих двосторонніх переговорів, Індія вважала, що зустріч ПААС для цього не підходить. Справа з мертвої точки не зрушила.

І тільки після цього провідні держави світу розпочали серйозну посередницьку діяльність. Президент США Джордж Буш заявив, що його країна постарається переконати індійців і пакистанців у необхідності знайти спосіб вирішення їхніх проблем без війни. Він закликав Мушаррафа зробити ясну заяву про намір покінчити з терористичними групами і пообіцяв направити в регіон спеціального американського посланника.

Потім із посередницькою місією Делі й Ісламабад відвідав прем’єр Великобританії Тоні Блер. Він зустрівся з Ваджпаї і Мушаррафом і переконував їх відмовитися від силових способів вирішення конфлікту. Однак його візит, на думку спостерігачів, здатний лише відтягнути можливі військові дії в регіоні, але ніяк не запобігти їм — адже ніякого конкретного плану повномасштабного врегулювання індо-пакистанських відносин британський лідер із собою не привіз. І крім закликів відмовитися від підтримки тероризму в будь-яких його формах, співрозмовники Блера нічого нового для себе не почули.

Втім, Ісламабад уже пішов на конкретні кроки, що демонструють рішучість керівництва країни покласти край тероризму на пакистанській землі. Так, представник сил безпеки Пакистану повідомив, що за останні десять днів у країні арештовано понад триста ісламістських активістів. А після зустрічі з Блером Мушарраф оголосив, що він схвалив новий антитерористичний план, який, за його словами, є продовженням політичної кампанії, розпочатої ним ще до 11 вересня минулого року. Суть її полягає в зменшенні впливу ісламських бойовиків на ситуацію в Пакистані.

Однак ця політика може принести плоди лише через кілька років. Насамперед для цього буде потрібно реформувати систему освіти в тисячах медресе, де студентів навчають боротися за торжество ісламу і виявляти нетерпимість до «невірних». Необхідно буде також змінити менталітет пакистанських військовиків, котрі в минулому відкрито підтримували радикальні ісламістські угруповання, які направляли бойовиків у Кашмір.

Та головне навіть не це. Заявляючи, що його уряд суворо засуджує будь-які прояви тероризму, Мушарраф водночас підкреслює, що необхідно розрізняти тих, хто чинить терористичні акти, і тих, хто бореться за свободу (зрозуміло, що мається на увазі кашмірська проблема). Так само як і палестинський лідер Ясір Арафат, Первез Мушарраф просто не може піти на односторонні поступки і «здати» індійцям територію, за котру його країна боролася останні п’ятдесят років. Без старанно розробленого міжнародними посередниками плану, кропіткої роботи з узгодження позицій сторін конфлікту будь-які результати спроб врегулювати ситуацію «знаскоку» носитимуть тимчасовий характер.