Персидська увертюра

Декілька недавніх подій безпосередньо вказують на готовність адміністрації президента США Джорджа Буша серйозно «взятися» за Іран. Заява Буша про те, що клерикали в Тегерані «забезпечують матеріальну підтримку нападів на американські війська», — серйозне попередження іранським муллам. Крім того, Іран мало б насторожити перекидання у район Перської затоки сил, які не призначені для боротьби з іракськими заколотниками. До них входять ракети-перехоплювачі Patriot, авіаносець і кораблі, оснащені балістичними ракетами. Не виключено, що це розгортання сил є ознакою неминучої війни з Іраном.

Експерти, посилаючись на обізнані джерела, не виключають, що Сполучені Штати можуть завдати військового удару по Ірану до квітня 2007-го. Удар, швидше за все, буде здійснено з моря за підтримки систем протиракетної оборони Patriot. Така схема дозволить США не наражати на небезпеку наземні піхотні підрозділи і не піддавати небезпеці своїх союзників у регіоні, таких як Саудівська Аравія чи Ірак. Головними цілями удару можуть стати об’єкти атомної і нафтової промисловості. Крім того, вперше з часу першої іракської війни США збільшать до двох одиниць кількість авіаносців, які нестимуть службу біля узбережжя Ірану. У Пентагоні запевняють, що ці заходи — не підготовка нападу на Іран, а відповідь на провокаційне поводження керівництва цієї країни. Серед провокацій фігурують військові навчання у Перській затоці, підтримка шиїтських заколотників в Іраку, а також ядерна програма, спрямована на створення ядерної зброї.

Видається, що Іран навмисне провокує Вашингтон, ніби намагаючись підштовхнути його до рішучих дій у відповідь. Через свою непохитну позицію Іран перетворює себе в «ізольовану державу», наголосив президент Буш. «Це горда нація зі славними історією й традиціями. Але лідер цієї країни постійно демонструє світовому співтовариству, що Іран не бажає йти в ногу з сучасністю і свідомо заганяє себе в ізоляцію на шкоду народові». Тим часом президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад з усіх сил намагається переконати себе і свій народ, що американці лише блефують. Однак його «політичні заклинання» звучать непереконливо. Ахмадінеджад підкреслив: «Вони довідаються про силу іранського народу. Я не думаю, що вони наважаться бодай завдати нам удару».

Власне, такі «політичні заклинання» навряд чи на когось можуть вплинути в Вашингтоні, оскільки підривні дії Махмуда Ахмадінеджада, спрямовані проти Америки, давно вже стали там причиною серйозного і всебічного аналізу. Очевидно, що Ахмадінеджад не просто фрондує проти США, а щосили намагається створити «антиамериканську вісь» (на противагу «осі зла» світового тероризму і тоталітаризму, визначеній Бушем) і об’єднати в «антиглобалістичну коаліцію» усіх тих, хто не хоче змиритись із лідируючою роллю американців у світі.

Проте Ахмадінеджаду в цьому дуже не пощастило. Якби в Білому домі сьогодні відбував свій другий президентський термін Ел Гор, а не Джордж Буш, то, можливо, це давало б йому деякі шанси. Оскільки інтелектуал Гор ще міг би затягнути час, проводячи його за розмірковуваннями зі своїми радниками та експертами. Для президента ж Буша єдино правильним є те, що думає він сам і що йому порадить із цього приводу держсекретар Кондоліза Райс. Оскільки ж він сам, — певною мірою, «вихованець» близькосхідних концепцій цієї чарівної, але з «залізною волею» жінки, то думають вони однаково в одному напрямі: той, хто наважився вести за спиною США геостратегічні ігри, які підривають геополітичні інтереси Америки, мусить за це поплатитися.

Іранці не усвідомили одного: американці програють в Іраку тому, що намагаються воювати з противником за західними правилами ведення війни, а проти них самих ведеться війна без жодних правил. Американці не виявляють жорстокості, тому заколотники жорстокі до них та їхніх іракських союзників. Але стосовно Ірану може бути зреалізована зовсім інша гра. США ніколи не дозволять Ірану гегемонію на Близькому Сході, не дадуть знищити Ізраїль, а головне — не допустять, щоб абсолютно неконтрольований і непередбачуваний Ахмадінеджад отримав атомну зброю.

І найбільше, чого не розуміють іранські лідери: можливе вторгнення до Ірану буде абсолютно не тотожним іракській операції США. Не слід чекати наземного вторгнення, швидше за все це буде довготривала й масована повітряна операція (на зразок югославської), поєднана з діями невеличких спецпідрозділів. Після цього відбудеться відторгнення іноетнічних територій, котрі сьогодні входять до складу іранської держави.

Американці добре врахували свої помилки в Іраку й не повторюватимуть їх. Не виключено, що підсумком іранської операції США стане возз’єднання в одну державу всіх азербайджанських земель, велика частина яких сьогодні перебуває під юрисдикцією Ірану. Зараз в Ірані живе понад 35 мільйонів азербайджанців. А, як відомо, ще в середині 1990-х років президент пострадянського незалежного Азербайджану Гейдар Алієв сказав, що об’єднання «двох Азербайджанів» — це його заповітна мрія і мета.

Після вторгнення в Афганістан та Ірак американці стали більше уваги приділяти національним меншинам в Ірані, особливо азербайджанцям. Втім, у іранського керівництва був час пом’якшити ситуацію, пішовши на поступки «Рухові за національне відродження Південного Азербайджану», який ставив перед собою давню мету місцевих азербайджанців — «створення в Ірані демократичної світської держави з федеративним ладом, де Південний Азербайджан одержить найвищий статус автономії». Тоді азербайджанці прагнули створення автономної республіки зі столицею в Тебрізі. Проте ситуація стала ще більш нестійкою після виступів в іранському Азербайджані у травні 2006 року. Ці заворушення наглядно засвідчили не лише зростання сепаратистських настроїв, а й наявність в азербайджанців справді серйозних проблем.

Те ж саме можна сказати і про курдське населення Ірану, яке живе на своїх етнічних територіях і зазнає утисків від тегеранської влади. Соціально-політична напруженість у районах компактного проживання іранських курдів — Іранському Курдистані — не спадає. Що обумовлюється активністю курдських політичних функціонерів, які ведуть нелегальну пропагандистську роботу проти нинішнього іранського режиму. В курдському ареалі Ірану вже й так домінують негативні настрої місцевого населення щодо центральної адміністрації та методів реалізації нею внутрішньої політики. Водночас іранська влада розглядає курдів як сепаратистів, дії яких можуть призвести до розпаду країни. Вона веде рішучу боротьбу з курдською опозицією, що перебуває під впливом політичних процесів, які відбуваються у суміжних курдських ареалах в Іраку й Туреччині, де зосереджена курдська політична опозиція.

Політичні організації іранських курдів діють у співдружності з іракськими курдами з метою державотворення, що може зрештою об’єднати курдські ареали Іраку й Ірану. Курдська політична опозиція своїм протистоянням режимові формує негативну суспільну думку стосовно шиїтських фундаменталістів як серед іранських курдів, так і серед іншого неперсидського населення. Схоже, іранські курди сподіваються, орієнтуючись на американців, розв’язати проблему проголошення курдської незалежної держави.

Певна річ, на випадок атаки ззовні нація починає гуртуватися навколо своїх, навіть непопулярних, лідерів. Однак специфіка Ірану полягає в тому, що ісламське керівництво настільки непопулярне в районах багатонаціональної іранської периферії (де переважають неперсидські й нешиїтські етноси), що її населення, швидше, буде готове привітати удари ззовні по ядерних об’єктах чи вторгнення, ніж консолідуватися навколо радикальних ісламських лідерів. Адже, на думку київського політолога Сергія Грабовського, «Іран — це міні-імперія, яка в минулому намагалася загарбати чужоетнічні землі, звідси і його амбіції. І саме тому, що це дві імперії, причому не на стадії піднесення, а на стадії занепаду, Іранові й Росії так легко сьогодні знаходити спільну мову. Вони намагаються не модернізуватися, а повернути за будь-яку ціну колишню міць. «Іранська імперія», як колись СРСР, — це ідеократична держава. Її «місія», відповідно до програми-максимум, — лідерство у світі ісламу й поширення ісламського впливу чи не на всю планету, а програма-мінімум — узяти під своє крило всіх шиїтів у світі. Це, звісно, утопія, однак дуже небезпечна, як і всі такі утопії».

Видається, що в намаганні перетворити Іран на регіонального і навіть світового лідера, іранські мулли трохи прорахувалися. Те, що вони стали вважати початком світової експансії, може для них перетворитися на «увертюру» до їхнього політичного кінця. Ахмадінеджад припустився великої помилки, намагаючись зробити ключем своєї стратегії національної безпеки втручання у внутрішні справи Іраку, залякування своїх сусідів, намагання сколотити спільно з президентом Венесуели «антиамериканську вісь» і вирішивши, що саме він стане тим ісламським політиком, котрому дуже легко вдасться «стерти з карти світу» Ізраїль. Лише одного визначення з перелічених намагань іранського президента (не кажучи вже про атомні проекти) цілком достатньо, аби впритул зіштовхнутися з американською військовою міццю. Але Ахмадінеджад, повіривши у свої винятковість і талан, вирішив повести наступ проти США на всіх «політичних фронтах», не зрозумівши, що його не чіпали до пори до часу не через його прозірливість та особливість, а тому, що для цього ще не настав слушний момент.

Він вирішив перевірити Джорджа Буша на міцність і, фактично, пішов на прямий «політичний таран», не врахувавши лише одного: президент Буш може чогось не знати або не розуміти до кінця, але він не відступить. Наразі, можна сказати, повторюється, тільки з деякими варіаціями, ситуація напередодні вторгнення США до Іраку. Тоді диктатор Саддам Хусейн також до останку був твердо впевнений у тому, що президент Буш не наважиться піти до кінця, і прорахувався. Сьогодні на Іран занадто багато зав’язано. Бушівській адміністрації ніколи не вдасться успішно завершити іракську кампанію, якщо не припиниться допомога заколотникам із Ірану.

Очевидно, у такому разі можемо говорити навіть не про протистояння президентів Буша і Ахмадінеджада, а про протистояння ісламського фундаменталізму, який ототожнюється з Ахмадінеджадом, та християнського фундаменталізму, що ідентифікується з Бушем. Оскільки саме ісламські радикали своїми терактами 11 вересня 2001 року спровокували процес новітнього відродження християнського фундаменталізму, який, завдяки непримиренній позиції та силовій політиці Джорджа Буша в Іраку, знайшов сьогодні послідовників у Америці. Тому найближчим часом у Перській затоці можуть розгорнутися дуже бурхливі події.