Пейзаж після битви

Теперішній етап політичного життя США почасти відсилає до постулату неевклідової геометрії. Того, що про дві паралельні лінії, які евентуально перетнуться. 

Однією з паралельних ліній, чи, радше, паралельних реальностей, можна вважати конвульсивні спроби Дональда Трампа оскаржити результати виборів подаванням численних, але погано аргументованих або просто нікчемних судових позовів. Абсолютну більшість (близько 40) уже відхилено. Показово, що ряд відомих юристів, на першому етапі залучених кампанією з перевиборів сучасного очільника США, згодом дистанціювалися від цих марних зусиль, аби не псувати свою репутацію. Останніми цвяхами в «труну» ілюзій Трампа можна вважати заяви його союзників — Генерального прокурора США Вільяма Барра про те, що його відомство не знайшло доказів порушень виборчого законодавства, які б могли вплинути на підсумки виборів; та лідера сенатської більшості Мітчелла Макконелла, в якій він уперше вжив термін «нова адміністрація». 

Ще один, опосередкований показник близькості кінця «епохи Трампа» — серія амністій. Своєрідною (й не надто симпатичною, як на мене) американською традицією є практика, коли найбільш контроверсійні рішення ухвалюються напередодні зміни господаря Білого дому (наприклад, Білл Клінтон амністував 176 осіб за дві години до закінчення своєї каденції). У випадку з Д.Трампом цікаво, що він не тільки амністував осіб, пов’язаних зі спробами втручання Росії у вибори 2016 року (свого близького радника Роджера Стоуна та колишнього радника з нацбезпеки Майкла Флінна), а й вивчає, за наявною в американських ЗМІ інформацією, можливість застосування превентивної (тобто до висунення звинувачень) амністії до своїх найстарших дітей, зятя Джареда Кушнера, Рудольфа Джуліані та навіть самого Д.Трампа.

Тим часом, незважаючи на судовий фарс і невизнання поразки з боку переможеного, набирає обертів процес передачі влади: спочатку де-факто, а згодом — після безпрецедентної для США затримки —і де-юре, враховуючи «добро» на співпрацю з перехідною командою, яке мусив дати своїй адміністрації чинний президент. Слід зазначити, що наразі Джо Байден виправдовує свою репутацію вашингтонського профі: за темпами формування нової адміністрації та якістю рекрутованого ним чиновного «люду» різних рівнів, він дає фору своєму колишньому босу (аналітики вже встигли охрестити його команду «Обама-3», з огляду на представленість у ній відомих з обамівської епохи осіб). Він також активно провадить консультації з експертами в різних галузях, наголошуючи на боротьбі з пандемією. Його заангажованість помітно контрастує з поведінкою Трампа, який певний час перебував у стані прострації, а тепер, на мою думку, сконцентрував свої зусилля на намаганнях залишитися на авансцені політичного життя США. 

«Відмовляючись визнати результати виборів, попри низку поразок у судах, Трамп поставив під загрозу американську демократію, національну безпеку та систему охорони здоров’я і ввів в оману мільйони своїх прибічників, переконавши їх, можливо назавжди, що Байдена було обрано незаконно», — обурюється «Вашингтон Пост». Опитування громадської думки, проведене в середині листопада, засвідчило: 52% республіканців упевнені, що їхній кандидат є «законним переможцем», ще більше — 68% вважають проведені вибори «сфальшованими». Намагаючись скористатися штучно спровокованою ним самим хвилею незадоволення, Д.Трамп закликає своїх виборців не дозволити демократам украсти ці вибори в їхнього «найулюбленішого президента», «боротися» і робити внески до спеціально створеної Фундації із захисту виборів, які сумарно вже становлять 170 мільйонів доларів (переважно за рахунок невеликих внесків).

Якщо в можливість «відіграти» вибори назад, мабуть, серйозно не вірить навіть особистий адвокат президента Р.Джуліані, то численність і активність фанатів Д.Трампа, а також кількість відданих за нього голосів (74 мільйони) свідчать про те, наскільки точно він зміг вловити й використати настрої невпевненості та навіть остраху свого ядерного електорату. Відповідно, я не став би сприймати ймовірність його «воскресіння» в наступному політичному циклі як повну фантазію, тим більше коли «трампізм» становитиме базу передвиборної програми людини з іншим прізвищем та більш вишуканими манерами. Імовірність такого сценарію значною мірою залежатиме від позиції традиційних консерваторів-республіканців. Схоже, переважна більшість республіканського істеблішменту воліла б перегорнути «сторінку», але трохи парадоксальна трансформація Республіканської партії на виразника інтересів білого робітничого класу істотно ускладнює це завдання.

Безумовно, ключовий вплив на подальшу еволюцію політичної та соціально-економічної ситуації у США справлятиме міра привабливості й ефективності альтернативи, яку запропонує країні уряд Джо Байдена. Насамперед це стосується протидії пандемії COVID-19 та подолання її економічних наслідків. Це завдання — на порядок складніше, ніж повернення до «нормального» стилю управління та комунікації, яке вже на нинішньому, перехідному етапі демонструють новообраний президент і його команда. Сам Байден визнав, що в нього немає рецептів швидкого подолання кризи. 

Незважаючи на обнадійливі перспективи появи дійової вакцини, ситуація залишається критичною: щотижня у США реєструється понад мільйон нових випадків зараження вірусом, щоденна кількість летальних випадків наближається до 2200. На цьому тлі особливо помітна фактична бездіяльність чинного президента в післявиборний період, якій передували непослідовні й хаотичні спроби боротися з пандемією. 

Аналогічно, після 3 листопада Білий дім втратив інтерес до ухвалення Конгресом пакету заходів із допомоги домогосподарствам та бізнесам, що матеріально постраждали в період пандемії, — на відміну від Джо Байдена, який закликав конгресменів ухвалити відповідне рішення, незважаючи на партійні суперечності. Ще раніше міністерство фінансів забрало з Федеральної резервної системи 455 млрд дол., призначених на допомогу потерпілим від пандемії, та ускладнило можливість їх використання наступною адміністрацією. Натомість Трамп погрожує накласти вето на законопроєкт про фінансування військової сфери, якщо Конгрес не відмовиться від наміру змінити назви тих фортів, які названі на честь генералів армії конфедератів, і не скасує пільги для Твіттера, оскільки цей ресурс та його користувачі занадто критичні до президента. Інакше кажучи, Show must go on, або «вистава триває». 

За оцінкою оглядача агенції «Блумберг» Т.О’Браєна, «те, що розпочалось як спроби Трампа переглянути результати виборів президента, продовжиться зливою політичних і кадрових рішень, обумовлених образою та помстою». Таких, що мають на меті ускладнити принаймні початковий період діяльності новообраного президента і зберегти елементи «системи Трампа». В цьому сенсі, особливе значення має призначення Дональдом Трампом на місце нового члена Верховного Суду США Емі Барретт, завдяки чому зміцнилася перевага суддів-консерваторів, що, очевидно, позначатиметься на змісті рішень, які мають особливе значення в житті американського суспільства.

Основним полем боротьби нового президента зі спадком Трампа будуть питання внутрішнього життя США, зокрема економіка, де на Байдена чекають серйозні ідеологічні виклики, зокрема пов’язані з доцільністю, на думку багатьох економістів, інкорпорування певної частини економічної політики попередника (досить згадати вражаючі показники довірусної економіки США), критичною оцінкою доробку адміністрації Обами ( включно з такою її «брендовою» ініціативою як реформа охорони здоров’я) та протистоянням контрпродуктивному активізмові ліворадикального крила демократичної партії. 

Тим часом нас не можуть не цікавити зовнішньополітичні питання, причому набагато більше, ніж вони цікавлять середньостатистичного американця. Ситуація в цій сфері виглядає складною й неоднозначною. З одного боку, не викликає сумнівів рішучість нової адміністрації розібрати завали та покласти край аномаліям у відносинах із союзниками, які були частиною зовнішньої політики Д.Трампа. Як ми вже писали, насамперед це стосується зміцнення НАТО. Хоч у свою каденцію Барак Обама наполягав на необхідності посилити внесок інших членів Альянсу у його військові спроможності, за загальним визнанням, Джо Байден не педалюватиме це питання, вважаючи союзницькі відносини «важливішими за долари та центи». Для контрасту: Трамп обґрунтував своє рішення про виведення 12 тисяч американських військових з Німеччини тим, що зробив це у відповідь на невиконання цією країною рішень НАТО про підвищення видатків на оборону.

Від Байдена також очікуються відновлення ролі дипломатії в зовнішньополітичному інструментарії (за його словами, вона має посідати тут чільне місце), включно зі зміною ставлення до міжнародних органів та багатосторонніх механізмів (зокрема ВООЗ і, я сподіваюсь, ЮНЕСКО), та радикальне посилення складової, пов’язаної з екологією (повернення до Паризької угоди з кліматичних змін). Утім, навряд чи й тут США відіграватимуть роль доброзичливого Санта Клауса. Говорячи про наміри зосередитися на угодах, які б сприяли зменшенню викидів в атмосферу від морських та авіа- перевезень, новообраний президент попередив, що вживатиме жорстких заходів для недопущення того, аби інші держави скористалися кліматичними домовленостями для підриву економічних інтересів США.

Головний адресат зазначеного «послання» — Китай. Відносини з цією країною, як і для Трампа, будуть проблемою №1 зовнішньої політики нової адміністрації. Звісно, за Байдена відбудеться зміна риторики на китайському напрямі: вона не буде такою емоційною, на межі істерики, як за президентства Трампа, але від цього не стануть менш гострими геополітичні, ідеологічні та економічні виклики для США з боку Китаю. Відповідно, не зменшиться нагальність потреби адекватних відповідей: їх наразі активно шукає нова зовнішньополітична команда. Втім, маржа для маневру досить вузька. Під час передвиборної кампанії Джо Байден наголошував на безальтернативності жорсткого підходу до Китаю як до країни, котра практикує «нечесну» конкуренцію й «краде» американські технології та інтелектуальну власність, і не виключив можливості його застосування до всього спектру міждержавних відносин. 

Більше того, він звинуватив Дональда Трампа у «фейковій жорсткості» та програші в ініційованій ним торговій війні з Китаєм. На відміну від попередника, Джо Байден вважає, що необхідно створити спільний із союзниками й партнерами США фронт для протидії «загрозливій поведінці та порушенням прав людини з боку Китаю». У цьому ж контексті, на мою думку, слід розглядати задеклароване повернення до політики «акценту на Азії» Б.Обами та плани введення посади суперкоординатора (дослівно — «царя») з азійських справ.

Сферою, в якій Джо Байден намагатиметься нормалізувати ситуацію після деструктивних, на його переконання, дій адміністрації Дональда Трампа, є відносини з Іраном. Він уже заявив про намір поновити участь США в угоді щодо ядерної програми Ірану, але за умови повернення цієї країни до «неухильного виконання своїх зобов’язань». Утім, бажання новообраного президента відновити статус-кво може виявитися мало придатним для реалізації. По-перше, на додачу до виходу з угоди, адміністрація Трампа запровадила серію жорстких санкцій, спрямованих проти цілих секторів іранської економіки, окремих організацій та діячів правлячого режиму; останні з них датуються вже післявиборним 10 листопада 2020 року. Тільки ціною надзвичайних зусиль найближчим радникам чинного президента вдалося відмовити його від ідеї завдати удару по Ірану, покаравши його таким чином за інтенсифікацію ядерної програми, підтверджену експертами МАГАТЕ. По-друге, іранське керівництво вже встигло відхилити пропозиції Байдена, тим самим посилюючи позиції опонентів домовленостей 2015 року.

Натомість є проблема, де погляди чинного і новообраного президентів практично збігаються: необхідність припинення так званих нескінчених воєн, яку Джо Байден обстоював ще в часи свого віцепрезидентства. «Ми мусимо повернути додому абсолютну більшість наших військ з воєн в Афганістані та на Близькому Сході і обмежити наше завдання поразкою Аль-Каїди й «Ісламської держави»… Ми маємо сфокусуватися на боротьбі з тероризмом у всьому світі та вдома.. Ми можемо бути міцними й розумними водночас. Є велика різниця між широкомасштабним, тривалим розгортанням десятків тисяч бойових одиниць, якому треба покласти край, і використанням кількох сотень військових із сил спеціального призначення та розвідувальних спроможностей для підтримки місцевих партнерів», — вважає Джо Байден. У ширшому сенсі, ці погляди відображають дискусію, яка вже певний час точиться в зовнішньополітичних колах США, про доцільний рівень політичної, і особливо військової заангажованості США на Близькому Сході. Дехто з демократів-центристів, наближених до Байдена, переконаний, що його треба переглянути в бік істотного зниження.

Коли я закінчував працювати над цією статтею, побачив недавній відеопост президента Дональда Трампа в соціальних мережах, який містив 46-хвилинний «концентрат» відомих звинувачень з приводу «вкрадених» у нього виборів. Така собі ознака абсолютної неможливості примиритися з поразкою та судомних спроб будь-що віднайти спосіб перевернути ситуацію догори ногами. 

В тому ж Інтернеті я звернув увагу на фото, яке зафіксувало початок спорудження трибун для інавгурації нового президента США 20 січня. Паралельні лінії таки мають перетнутися.