ПАВУТИННЯ ТЕРОРУ АЛЬ-КАЙДИ РОЗСЛІДУВАННЯ ТИЖНЕВИКА «ТАЙМ»

«Ви знаєте, що аль-Кайда існує від Алжиру до Філіппін?..

(З розмови Ессіда Самі бін Хемаїса — тунісця,
арештованого згодом за підозрою у вчиненні
терористичних актів. Розмову таємно записала
італійська поліція 22 березня 2001 року).

Ця стаття, опублікована в одному з найавторитетніших американських тижневиків, — солідний зразок жанру розслідувань. Він, що цілком природно, народився у демократичному відкритому суспільстві, де представники преси мають вільний доступ до інформації, перебрали на себе важливі функції «сторожових псів демократії» (у позитивному розумінні цього слова) і впливають на формування громадської думки й державних структур. Блискучим взірцем цього жанру в американській журналістиці стали славетні викривальні публікації у ліберальній газеті «Вашингтон пост», що, зрештою, призвели до вимушеної відставки під загрозою імпічменту президента-республіканця Річарда Ніксона.

Журналістського жанру розслідувань не було і не могло бути у колишньому СРСР (за винятком хіба що самвидаву), бо інформація тоді ретельно дозувалася й дистилювалася відповідно до смаків єдиної «скеровуючої і спрямовуючої сили» суспільства — КПРС. Недарма кремлівський вождь Микита Хрущов назвав радянських журналістів «підручними партії», певно, глибоко переконаний в тому, що кращого комплімента для нас не можна було й вигадати.

У нових незалежних державах, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі в Україні, жанр журналістських розслідувань пустив лише перші слабкі паростки. Однак його творці наражаються на великий ризик. Достатньо згадати вбивство Георгія Гонгадзе та Ігоря Олександрова, які осмілилися зачепити кланові інтереси й поплатилися за це власним життям. Їхня трагічна загибель набула світового розголосу і завдала непоправної шкоди іміджу України. Існує ще й інший бік медалі: чи знайдуться в Україні журналісти, які в змозі працювати над однією темою упродовж близько двох місяців, об’їздити ледь не півсвіту задля написання однієї статті, як це зробили кореспонденти американського тижневика «Тайм», намагаючись розкрити у подробицях мережу найбільшої й найнебезпечнішої міжнародної терористичної організації аль-Кайда, людиноненависницьку ідеологію її лідерів, загрозу, яку вона становить сьогодні не тільки для Америки. Не хочу передрікати зла, та цього разу роль «сторожових псів демократії» вочевидь наражає їх на певний ризик. Деякі різкі оцінки можуть викликати роздратування і гнів екстремістів, скажімо, такфірів — ісламських фашистів, які готові на все.

Стаття, яку я прочитав з великою цікавістю і запропонував для передруку в інтелектуальній українській газеті «Дзеркало тижня», одразу викликала у мене певні асоціації, що виходять за її межі. Я ще гостріше відчув, що всі ми опинилися не лише на межі століть і тисячоліть, а й на несподіваному для більшості драматичному зламі історії. Після жахливих терактів 11 вересня у Нью-Йорку і Вашингтоні Америка невпізнанно змінилася. Працюючи упродовж багатьох років у цій країні, я полюбив її як захоплюючу живу книгу демократії. Саме у цій країні я відчув, що таке реальна свобода й сучасна цивілізація. Переді мною були відкриті усі двері — від комп’ютерних залів найбагатшої в світі бібліотеки конгресу США — до всіх офіційних установ, де можна було без будь-яких перешкод швидко отримати яку завгодно інформацію, хіба що крім державних таємниць. Цього не скажеш про сьогоднішню Україну, що й досі лишається закритим суспільством.

Ісламські екстремісти, підступні дії яких викриває журнал «Тайм», свідомо завдали удару саме по Сполучених Штатах, по американській демократії, що, на моє глибоке переконання, є найбільшим здобутком суспільного розвитку західного світу, оскільки вона реально гарантує особисті свободи, верховенство Громадянина над державою і рівність усіх перед Законом.

Коли сьогодні я бачу на телевізійних екранах поліційні кордони у кілька рядів біля конгресу і штаб-квартири ООН, людей у протигазах, черги в установах за антибіотиками проти сибірки, я не впізнаю Америку. Американцям, зважаючи на невидиму війну, яку оголосили їм міжнародні терористи, неминуче доведеться добровільно частково відмовитися від особистих свобод задля того, щоб зберегти їх у майбутньому. Однак Америка перестала б бути Америкою, а американці — американцями, якби вони повністю зреклися того, що є для них найдорожчим. Я вірю в те, що вони неодмінно знайдуть новий modus vivendi.

Та водночас постають болючі питання, які торкаються нас самих. Чи не загинуть слабкі, майже непомітні паростки демократії в Україні, чи не утвердиться тут під ширмою боротьби проти міжнародного тероризму авторитарний режим? І чи спроможна Україна з її прозорими кордонами на Сході, становищем перевалочного пункту на Захід, з її традиційним безладдям боротися з реальними терористами, що неминуче опиняться у потоці біженців із охопленого війною Афганістану.

Це був найстрахітливі-
ший злочин в американській історії, наслідком якого стало найбільше з відомих розслідувань. У розслідуванні звірств, вчинених 11 вересня, були задіяні поліційні сили по всій території США й по всьому світу. Від Мічігана до Малайзії, від Сан-Дієго до Сьюдад дель Есте у Парагваї правоохоронні агенції намагалися з’ясувати, як терористи здійснювали свої напади, хто їм допомагав і що вони можуть вчинити далі. Тим часом американській громадськості стало відомо стільки імен і облич, що це збивало її з пантелику, як і про міжнародні зв’язки, що їх в змозі був розплутати хіба що найбільш посвячений. Майже через два місяці ми справді знаємо чимало про глобальну терористичну мережу, відому як аль-Кайда, однак неймовірно багато про що ми можемо лише здогадуватися. Міжнародне розслідування структури аль-Кайди, здійснене часописом «Тайм», засвідчує: її діяльність глобальніша за своїми масштабами й безжалісніша у своїй ідеології, ніж це могли уявити собі найприскіпливіші експерти.

Суть події, що відбулася 11 вересня, ось у чому. Група у складі 19 осіб провела кілька місяців у Сполучених Штатах, готуючись до викрадення літаків. Раніше їхній осередок знаходився у Гамбурзі (Німеччина), де її ймовірний ватажок 33-річний Могамед Атта мешкав упродовж восьми років, час від часу виїжджаючи звідти. Вважають, що саме він пілотував літак, який летів рейсом 11, — першим, що завдав шкоди. Два інші підозрювані пілоти — Марван аль-Шехі та Зіад Амір Джарра теж мешкали у районі Гамбурга. Вважають, що гамбурзький осередок, у свою чергу, був оперативною ланкою розкиданої по всьому світу терористичної мережі аль-Кайди. Ім’я її лідера відомо ген у всьому світі. Це — Усама бін Ладен.

Витоки аль-Кайди слід шукати у тривалій війні проти радянської окупації Афганістану. Після того як 1979 року радянські війська вторглися в Афганістан чимало мусульман прибуло туди, щоб приєднатися до місцевих моджахедів, які боролися проти них. У розташованому на території Пакистану місті Пешаварі, що став справжньою штаб-квартирою руху Опору, палестинський учений-релігійник Абдалла Аззам заснував «бюро послуг», що постачало воякам техніку і виховувало їх у релігійному дусі. Операція дістала назву аль-Кайда аль-Сульба (арабською — «солідна база»).

Чимало грошей надходило від бін Ладена — прибічника Аззама, одного із спадкоємців величезних статків саудівця, джерелом яких був родинний бізнес у будівництві. У Пешаварі перебував також Айман аль-Завагірі — єгипетський лікар, ім’я якого, починаючи з кінця 70-х років, постійно миготіло у запаморочливому калейдоскопі радикальних ісламських груп. Аль-Завагірі, котрий виконував у Пешаварі передусім обов’язки лікаря, очолював групу, яку зазвичай називали аль-Джигад (арабською — війна проти невірних. — Прим. А.С.). 1998 року його організація увійшла до складу аль-Кайди. Раніше, 1989 року, коли Аззам разом з двома синами якось у п’ятницю вирушив на молебень, він загинув від сильного вибуху. Його убивць так ніколи й не знайшли. У Аззама було багато ворогів. Але у той час, як він загинув, у групі, що згуртувалася навколо аль-Кайди, точилися суперечки про те, де застосувати набуті вміння й фінансові ресурси. Було ухвалено зберегти організацію і використовувати її для боротьби за чистоту ісламу. Першою мішенню обрали не США, а уряди Саудівської Аравії та Єгипту, які, за твердженням аль-Кайди, були корумпованими і надто вислужувалися перед США. Лише після війни у Перській затоці, коли бін Ладен для здійснення своїх операцій переїхав у Судан (пізніше він змушений буде знову повернутися до Афганістану), він почав обирати своїми мішенями американців.

Для всіх, крім тих, хто знався на справі, він вперше набув сумної слави 1998 року, коли бойовики аль-Кайди висадили в повітря вантажівки біля американських посольств у Кенії й Танзанії. Загинуло 12 американців і сотні місцевих жителів. Відтоді постійно тільки й було чути про напади, до яких причетна аль-Кайда, на американські об’єкти та об’єкти їхніх союзників у всьому світі. Декотрі з них виявилися успішними, декотрі — ні.

Штаб-квартира й тренувальні табори аль-Кайди розмістилися в Афганістані. Вона спрямовує власні напади й до того ж служить «даховою організацією», що фінансує й виступає у ролі підрядника, коли операції здійснюють місцеві мережі — подібні до алжирської озброєної ісламської групи Джіа — терористичної організації, що активно діє по всій Європі. Табори аль-Кайди в Афганістані відіграють життєво важливу роль. Хоч би до якої організації належали спочатку ті, хто прибуває у табори (аль-Кайди. — Прим. А.С.), тут вони зустрічаються з представниками інших груп, налагоджують тісні зв’язки і набувають статусу вояків «священної війни». До вищого командування групи входять бін Ладен, аль-Завагірі та народжений у Саудівській Аравії палестинець Абу Зубайда. У липні американський суд визнав його організатором підготовчих таборів, а, на думку слідчих, він ймовірно очолює відділ міжнародних операцій аль-Кайди.

Найцінніші ключі до розуміння того, хто є хто у директораті аль-Кайди, дає нині Джаміль Бегал, — алжирець з Франції, якого підозрюють у тому, що він був ватажком однієї з її банд. Його арештували у липні в Дубаї на шляху з Пакистану в Європу. Після того, як тамтешні ісламські мудреці переконали його, що тероризм — це зло, Бегала став балакучим. (Зараз він повернувся у Францію і спробував зректися свого зізнання). Бегал засвідчив, що під час перебування у березні в Афганістані він отримував інструкції від Абу Зубайди щодо серії бомбових ударів по американських об’єктах в Європі, в тому числі по посольству у Парижі. «Він розповідає про дуже важливих осіб у структурі аль-Кайди аж до внутрішнього кола бін Ладена, — сказав тижневику «Тайм» європейський офіційний представник. — Він згадував прізвища, хто за що відповідає і які функції виконує, тих, кого ми досі не знали. Це — важлива інформація».

Хоч аль-Кайда має своє коріння в Афганістані, зараз слідчі вважають, що афганський характер цієї групи дещо змінюється. Війна проти Радянського Союзу закінчилася 1991 року. Серед польових командирів аль-Кайди все більше молодих, які ніколи не билися в Афганістані, хоч деякі з них, можливо, приєдналися до ісламських бригад у Чечні чи в Боснії, як Абу Зубайда. Багато нових бойовиків народилися і виросли не на арабських землях, а в мусульманських спільнотах в Європі, де їм легко подорожувати. Зростає відчуття, що серед них чимало такфірів — послідовників екстремістської ісламської ідеології Такфір вал Гіджра (арабською — анафема і вигнання. — Прим. тижневика). Це — погана новина: злившись з громадами, що надали їм притулок, такфіри намагаються уникати підозри. Французький офіційний чинник говорить, що вони справляють враження «звичайних хлопців, які люблять розваги, однак умить переріжуть вам горлянку чи висадять в повітря ваш будинок».

Окрім жорстокості бойовиків аль-Кайди, слідчі відзначають також, як далеко простягла вона свої щупальця. Наприклад, у середині жовтня збройні сили НАТО в Боснії запобігли змові, що мала на меті вчинити напад на американські та британські об’єкти. Вважається, що терористичну групу у Боснії очолював алжирець Бенсая Белкасем. На шматку паперу в його квартирі знайшли номер Абу Зубайди. 28 жовтня на Філіппінах терористична група Аби Сайяф, яку, на думку властей, у минулому підтримувала аль-Кайда, підклала бомбу на продуктовому ринку. Шестеро осіб було вбито. А угандський уряд оголосив, що він затримав вісьмох осіб, підозрюваних у тому, що вони належать до аль-Кайди. Як могла організація з екстремістською ідеологією настільки розширити свою діяльність, щоб змусити тремтіти уряди від Боснії до Філіппін та Уганди?

Світ без кордонів

«Глобалізація означає взаємозалежність», — говорить Едмунд Хелл, посол США в Ємені, який у минулому очолював відділ держдепартаменту по боротьбі з тероризмом. — Раніше ми бачили вигоди цієї взаємозалежності. А зараз бачимо пов’язані з цим ризики». Це — ключ до спроби зрозуміти, що таке аль-Кайда. Упродовж минулого десятиліття глобалізацію розглядали як економічний процес, сутність якого — у торгівлі товарами й послугами. Однак визначальна риса нашого нового світу — не рух виробів чи грошей, а людей. Дешевий повітряний транспорт, наслідки деколонізації та демографічного вибуху у бідніших частинах світу спільно призвели до того, що люди усюди переїздять з однієї держави в іншу. Пересування та міграція розширили інтелектуальні обрії, відкрили небачені можливості для великого числа родин. Але водночас це допомогло створити пристанище для тих, кого спокушає «романтика» тероризму.

Французькі слідчі вважають за одного з таких новобранців Камеля Дауді. Історія його життя засвідчує, що являють собою сучасні терористичні осередки і як вони охопили увесь світ. Дауді був жаданою дитиною батьків-імігрантів. Син алжирців, які імігрували у Францію, він успішно склав важкі вступні іспити й почав вивчати комп’ютерну справу в Паризькому університеті. Та наука далася йому тяжко. 1999 року, коли батько Дауді дізнався, що син почав брати сеанси у психіатра, у родині виник скандал. Дауді виїхав у Велику Британію з кишенями, набитими 11 тисячами доларів, які родина заощадила на його навчання.

21 вересня він здійснив таку ж подорож, втікаючи цього разу не від родини, а уникаючи закону. Дауді нишком зник зі свого помешкання на бульварі Джона Ф. Кеннеді після того, як поліція почала облаву по всій Європі на мережу, яку Бегал створив для здійснення своїх операцій (французькі слідчі вважають, що Дауді був у групі вундеркіндом комп’ютерної справи й комунікацій). Дауді добре знав Британію. Він і Бегал мешкали з Жеромом Куртає — одним з двох братів-французів, навернених в іслам. Натоді Куртає мешкав на півдні Лондона із Закаріасом Муссауї — ще однією народженою у Франції дитиною розчарованих батьків-іммігрантів.

Муссауї виріс у південнофранцузькому місті Нарбонна, однак 1992 року виїхав до Британії й отримав ступінь в лондонському університеті Саут бенк. Раніше того ж року він вступив до школи пілотів в Оклахомі, яку відвідували двоє з тих, хто 11 вересня викрав літаки. Німецькі власті твердять, що він дзвонив у Гамбург за адресою, де мешкав Атта. У серпні внаслідок підозрілої поведінки в іншій льотній школі — у Міннесоті, Муссауї було заарештовано за звинуваченням у порушенні імміграційного законодавства. На сьогодні він перебуває у Головному виправному центрі в Манхеттені й відмовляється розмовляти із слідчими.

Дауді, якого затримали у британському місті Лейсестері, мовчки сидить у французькій в’язниці. «Він німий, як риба», — говорить французький офіційний чинник. Його адвокат заперечує, що він будь-коли був причетний до терористичних нападів. Дауді й Муссауї, діти іммігрантів, що живуть у Європі, висококваліфіковані за фахом, на думку слідчих, — типові представники новобранців, яких передусім рекрутує аль-Кайда. Обоє були справжніми громадянами світу. Муссауї, дитя теплого Півдня, зрештою, потрапив у державу, де улюбленим спортом є рибальство на льоду. Копаючи глибше, правоохоронні агенції починають розуміти, як ефективно поширилася по планеті глобалізація.

А тепер зважте: ось дві країни, які розділяє півсвіту, далекі від центру ісламу — Філіппіни й Британія. Саме в Манілі — місті, що є переважно католицьким, знайшов своє покликання Мохамед Садек Одег. Засуджений на довічне ув’язнення 18 жовтня за участь у терактах 1998 року проти американських посольств у Кенії й Танзанії, Одег, здається, самим життям був приречений стати бойовиком аль-Кайди. Він народився у палестинській родині вигнанців у Саудівській Аравії, виріс в Йорданії. Вивчаючи на Філіппінах інженерну справу, звернувся до радикального ісламу. Саме там Одег вперше почув і побачив відео з посланнями Абдалли Аззама. 1990 року Одег переїхав у Пакистан, а звідки — в Афганістан, де розпочав у таборах нове життя бойовика аль-Кайди.

Інші мусульмани, які навчалися на Філіппінах, підтримували між собою зв’язки. Саме в Манілі Рамзі Юсеф, засуджений за організацію першої спроби підірвати у повітря Світовий торговельний центр, розробив під час їхнього польоту над Атлантикою план знищення 12 американських лайнерів.

Мохамед Джамаль Халіфа у середині 1990-х років одружився на одній з сестер бін Ладена, нібито фінансував ісламські школи на півдні країни, де упродовж років билися мусульманські повстанці.

Філіппінський уряд тривалий час стверджував, що Абу Сайяф — найкровожерливіша з терористичних груп, члени якої спеціалізувалися на тому, що відрубували людям голови, мала підтримку аль-Кайди. Абдураджак Джанджалані — засновник групи бився в Афганістані разом з бін Ладеном і Юсефом. Можливо, ці зв’язки — справа минулого. Нині Абу Сайяф більше, ніж джигадом займається викраденням людей і вимаганням викупів. Президент Філіппін Глорія Макапагал Арройо нещодавно заявила, що згадуваний Халіфа запропонував забезпечити звільнення Абу Сайяфом 18 заручників, у тому числі американського подружжя місіонерів.

Єдине спільне між Манілою і Лондоном — хіба що вологий клімат і репутація раю для прихильників терористів. Британія завжди надавала надійний притулок політичним біженцям. Саме тому на Хайгейтському цвинтарі поховано Карла Маркса. Та за минулі 20 років, стверджує Ніл Патрик — аналітик з питань Близького Сходу Королівського інституту об’єднаних служб, Лондон став «столицею арабського світу». У Британії кажуть: якщо хтось програв громадянську війну у Лівані, то Лондон її виграв. Коли Бейрут було перетворено на руїни, сюди перемістилися банки з Лівану. Їхній приклад наслідували араби з Саудівської Аравії та зони Перської затоки, які проводили літо у Кенінгстон гарденс, журналісти, члени опозиційних груп і... радикальні ісламські духовні особи.

Один такий проповідник, Абу Гамза аль-Масрі, прибув сюди 1981 року, втративши в Афганістані око й обидві руки. 1985 року він отримав громадянство і його мечеть у Фінсбері-парку, що притулилася до ряду будинків у вікторіанському стилі на відстані однієї зупинки метро від футбольного стадіону «Арсенал», набула світової слави проповідями джигаду. У Лондоні є своя брудна таємниця: він став плацдармом рекрутування терористів. Французькі власті відчайдушно скаржаться на відсутність співробітництва з боку британців. Упродовж років французи не спромоглися домогтися від Лондона видачі осіб, підозрюваних у належності до Джіа (екстремістської організації. — Прим. А.С.), що базується в Алжирі, причетної до серії вибухів у Парижі в середині 1990-х років. США не завжди щастило більше за французів. Американці намагалися дістати Халіда аль-Фаваза — саудівця, що мешкає в Лондоні. Його підозрюють у тому, що 1994 року він заснував у Лондоні офіс для бін Ладена і тепер його розшукують, щоб передати правосуддю у зв’язку з терактами проти африканського посольства. (Завдяки правничим хитрощам справу аль-Фаваза щойно передано у найвищу судову інстанцію Британії).

Колеса британського правосуддя починають обертатися швидше. У Лондоні було затримано й допитано кілька осіб, підозрюваних у причетності до терактів 11 вересня, у тому числі Лотфі Райсі — алжирця, який нібито допомагав готувати для повітряних атак пілотів-самовбивць. А Ясіра аль-Сірі, книгарня і вебсайт якого добре відомі в Лондоні, звинувачено у змові з метою вбивства Ахмеда Шаха Массуда — керівника антиталібського Північного альянсу в Афганістані. Массуд загинув 9 вересня після того, як убивці принесли вибухівку в його штаб-квартиру.*

Однак справа аль-Сірі демонструє дивовижність міжнародної правничої системи. У Великобританії він отримав притулок, втікши з Єгипту, де його засудили до смертного покарання за спробу вбивства 1993 року прем’єр-міністра, хоч він заперечує це звинувачення. «То був вирок військового трибуналу, — сказав він тижневику «Тайм» напередодні арешту, — а я — цивільна особа». Уряди по всій Західній Європі, в яких горять п’яти від сильного натиску груп, що борються за громадянські права, захищали права біженців і шукачів політичного притулку. У той час, як Євросоюз ліквідував бар’єри для руху товарів і людей, 15 держав-учасниць не квапилися зі створенням спільних інститутів кримінального правосуддя і розслідувань. Для Атти і його осередку підозрюваних змовників у Гамбурзі умови сучасного європейського життя були манною небесною. Не рахуючи викрадачів літаків, про яких відомо, що вони там жили, було видано ордер на арешт інших членів гамбурзького осередку: Саїда Бахаджі, Закарія Ессабара і Рамзі Біналшібха. Німецькі офіційні чинники вважають, що минулої весни Ессабар і Біналшібх намагалися дістатися Сполучених Штатів, щоб вчитися там пілотажу. Троє майже напевно прибули 4 вересня з Німеччини в Пакистан і відтоді зникли, мабуть, в Афганістан.

Гамбург — ідеальна база для тривалого перебування: один із семи мешканців міста — іноземець, так само як один із п’яти студентів коледжу, в якому навчався Атта. (Закордонні студенти не платять у Німеччині гроші за навчання). Атта і його друзі могли лишатися тут скільки їм хотілося: Німеччина винайшла поняття вічного студента. Вони жили на законних підставах, могли вільно подорожувати по ЕС або тимчасово поїхати звідси, не викликаючи підозр. Важко повірити, що спосіб життя, який втілював мрію про світ без кордонів, зрештою, спотворив глобалізацію до такого лихого фіналу.

Молоді й безжалісні

Після розслідування, що тривало сім тижнів, ми не маємо твердого доказу того, що гамбурзький осередок зв’язаний з будь-яким іншим. Існують лише фрагменти пазла — Атта здійснив у липні 10-денну подорож з Майамі до Іспанії, що й досі не дає спокою слідчим. У той час як у Франції вважають, що Муссауї, ймовірно, пов’язаний з гамбурзьким осередком, бракує багатьох доказів. Скажімо, чи був арештований у червні іспанською поліцією алжирець Мохаммед Бенсахрія — головний спільник бін Ладена в Європі? Якщо це так, чи є хтось подібний до нього в Америці і чи потрапив він в тенета розслідування. Чи залишав Абу Зубайда — горезвісний ватажок тренувального табору аль-Кайди — Афганістан 11 вересня, як вважають європейські офіційні чинники, і якщо це так, де він нині перебуває і що робить?

Лише одне очевидно для європейських слідчих: підозрювані терористи, яких вони знаходять, вкрай жорстокі. Після того як у вересні в Іспанії схопили шістьох алжирців, поліція знайшла на квартирі в одного з них відеокасети. На одній зображено чотирьох алжирських солдатів з перерізаними горлянками, які конають в охопленому полум’ям джипі. Такі інциденти багато про що говорять експертам з тероризму. В Єгипті у 1960-х роках ісламська ідеологія Такфір-вал-Гіджра почала здобувати прихильників серед екстремістських груп. Одну з них — Товариство мусульман — очолив Шукрі Мустафа, інженер-генетик за фахом. Він викривав інших мусульман як невіруючих і проповідував «вихід» у чистоту, як пророк Могамет вийшов з Мекки у Медіну. Ця ідеологія особливо небезпечна, бо вона виправдовує з релігійного погляду масове вбивство не лише невіруючих, а й тих, хто вважає себе мусульманами. Такфір вал Гіджра, антидемократична у своїй сутності, розцінює будь-яку владу крім господньої як богохульство. Це — своєрідний ісламський фашизм.

Європейські аналітики вважають, що таке мислення перейняли деякі бойовики терористичних груп. Прихильником Такфірі є Бегал і, як вважають, також Дауді. Ролан Жакар, один з провідних світових знавців ісламського тероризму, категорично стверджує: «Атта був такфірі». Цієї лінії, ймовірно, дотримуються не лише вояки аль-Кайди. Мустафу було страчено 1978 року, однак його ідеї не вмерли. Такфір був основою віри очолюваного аль-Завагірі, аль-Джигада. Азам Тамімі, директор Лондонського інституту ісламської політичної думки, так відгукується про аль Завагірі: «Зараз він — їхній ідеолог... Його ідеї заперечують існування спільної платформи з іншими».

Бін Ладен і аль-Кайда, пройшовши через досвід насильства, ймовірно, навчилися запобігати новому фанатизму й приборкувати його. У кінці 1995 року на компаунд бін Ладена у Хартумі вчинили напад бойовики, мабуть, такфіри. Суданський друг бін Ладена, який допитував нападника, що вижив, сказав: «Він був схожим на маніяка, подібного до студентів у Сполучених Штатах, котрі стріляють в інших студентів. Вони не знають, чого прагнуть». Як засвідчив колишній новобранець, що брав участь у здійсненні теракту проти посольства США у Найробі, натоді як аль-Кайда перебазувалася в Афганістан, ідеологічна підготовка була невід’ємною часткою програми. Рекрутів навчають підривної справи, як користуватися гарматами та легкою зброєю, але від них також чекають, щоб вони знали фатви аль-Кайди (арабською — укази. — Прим. А.С.), у тому числі ті, що закликають до насильства проти мусульманських правителів, котрі нібито діють всупереч ісламу. Це — головний догмат такфірів. Французький експерт з тероризму Жакар описує, у який спосіб проходить навчання: «Такфір — це як секта: якщо ви в неї вступили, то вже ніколи не вийдете. Такфір покладається на промивання мізків і надзвичайний дисциплінарний режим, що вилучає слабкі ланки і гарантує, що нові члени будуть лояльними й слухняними».

У тренувальних таборах виховують муштрованих невловимих вояків. «Такфіри, — свідчить Жакар, — це — найміцніші серед міцних горішків, саме їх покличуть для організації та здійснення великих нападів». Французькі офіційні чинники вважають, що віра такфірів породила особливу форму тероризму.

«Мета такфірів, — говорить один з них, — розчинитися у корумпованому суспільстві, щоб мати кращу змогу підірвати його зсередини. Члени цієї організації мешкають разом, вживають алкоголь, їдять під час рамадану, вишукано одягаються, залицяються до жінок, аби продемонструвати, що вони належать до цього суспільства».

У офіційних чинників правоохоронних органів будь-який зв’язок з такфірами викликає жах. Асимілюючись в суспільство, яке виявило їм гостинність, деякі з них навіть не молилися разом з іншими мусульманами. Такфіри легко уникають викриття. Тож історії про викрадачів літаків 11 вересня, які пили у барах і розважалися у Лас-Вегасі, тепер вже можна пояснити. Двоюрідний брат Джарри Салім, який мешкає у німецькому місті Грайсвальді, стверджує, що вони «зазвичай ходили до церкви частіше, ніж у мечеть». Джарра, свідчить Салім, любив дискотеки. «Нам не потрібні були жінки з паранджою і таке інше, ми потай могли хильнути на родинному весіллі порцію віскі». За цією розповіддю Джарра схожий на нормального хлопця, а нормальних хлопців нелегко спіймати.

Запираючи двері
на засув

Ті, кому належить ловити терористів, не зупиняться у своїх зусиллях. Нині уряди переоцінюють свою політику з питань імміграції, надання притулку і відкритих кордонів. У Канаді, Великій Британії і Німеччині очікується нове законодавство. Здається, цьогорічні переговори, на яких мексиканські й американські чинники серйозно ставили питання не про посилення, а лібералізацію своєї імміграційної політики, схожі на відлуння втраченого світу. Американська програма біженців, на яку покладалася натуралізація щороку близько 80 тисяч громадян, заледве животіє. Президент Буш не підписав цього року дозволу на неї, зате оголосив про подальші заходи, що мають на меті закрити на засув двері держави. Йдеться про створення спеціальної групи по відстеженню закордонних терористів та координації федеральних зусиль щодо недопущення їх (у Сполучені Штати. — Прим. А.С.), а в разі проникнення — полювання на них. Власті відстежуватимуть, щоб ті, хто приїздить у США за студентськими візами, дійсно відвідували лекції. Однак у цих пропозиціях є присмак відчаю. «Це був не провал імміграційної політики, а провал розвідки», — говорить Чарлз Кілі, професор з міжнародної міграції Джорджтаунського університету.

У Вашингтоні вважають, що в службі імміграції та натуралізації — безладдя. Навіть її речник Расс Берджерон говорить, що вона «послаблювалася упродовж десятиліть». 1996 року конгрес ухвалив встановити у готелях комп’ютерну систему стеження за тими, хто прибуває у США за студентськими візами. Однак у країні, де налічується близько 600 тисяч таких студентів і понад 22 тисячі навчальних закладів, вона вже не діє. Лише один із 19 викрадачів літаків приїхав за студентською візою. Чи може бути посилена перевірка у закордонних країнах? Можливо. Однак усі 19 викрадачів літаків проходили через комп’ютерний «список підозрюваних терористів», коли подавали заявки на отримання віз, принаймні шість проходили особисті співбесіди, і нічого не було виявлено. У будь-якому разі, як каже Кетлін Ньюленд, співголова Інституту міграційної політики у Вашингтоні, фактів не зміниш.

Завдяки глобалізації безперервний потік людей у світі триватиме. США нікуди не подінуться від двох величезних суходольних кордонів з миролюбними сусідами (Канадою та Мексикою. — Прим. А.С.), ми ніколи не побачимо спостережні вежі вздовж 49-ї паралелі. Щороку, каже Ньюленд, кордон зі США перетинають 489 мільйонів разів. Це — 127 мільйонів авто, 820 тисяч літаків і 250 тисяч суден. Якщо з тероризмом і буде покінчено, то не завдяки контролю на американських кордонах. Чи буде досягнуто цього шляхом війни? Після 11 вересня жевріла надія, що правоохоронні органи зможуть позбавити світ аль-Кайди та її спільників. Однак чим більше ми дізнаємося про групу бін Ладена, тим менш ймовірним це здається. І не тільки тому, що її бойовики — безжалісні фанатики.

Можливо, єдина найважливіша істина, яку ми зрозуміли упродовж семи тижнів розслідування, — це існування повзучого братства, міжнародного зв’язку між терористами. Ці узи було викувано в Афганістані. «Єдине спільне, що мають причетні до вересневих актів терористичні групи, — говорить європейський офіційний чинник, — це те, що вони пройшли крізь табори аль-Кайди. Коли ватажків посилають з Афганістану на здійснення якоїсь акції, ніхто нічого не запитує. Табірний досвід дозволяє кожному визнати bona fides (латиною — чесний намір. — Прим. А.С.) джигаду». Бомбардувальники Б-52, що завдають тяжких ударів з висоти 40 тисяч футів (один фут — близько 30,5 см), напевно, не схожі на нишпорок і копів. Однак щоб покінчити колись зі зловісним закликом аль-Кайди та з її глобальною мережею, бомбардувальники не завадять.

* Массуд загинув від рук самовбивць, які видавали себе за журналістів.

Клуб ненависників

Єгиптянин. Лікар за фахом, терористична група якого аль-Джигад злилася з аль-Кайдою й ефективно діє. 50-річний аль-Завагірі — наставник бін Ладена, а також його людина № 2. Звинувачуваний у причетності до вбивства 1981 року президента Анвара Садата, він осуджений за володіння зброєю.

Узбек. Заочно засуджений до смертної кари урядом Узбекистану. Юлдашев допомагав керувати Ісламським рухом Узбекистану. Озброєна гілка руху, що проходить підготовку в афганських таборах, налічує, згідно з оцінками, 6 тисяч бійців. ІРУ причетна до вчиненого у лютому 1999 року замаху на життя президента Узбекистану Іслама Каримова. Внаслідок цього було вбито принаймні 15 осіб і 100 поранено.

Багаджі — марокканський німець. Німеччина видала ордер на арешт Багаджі та його спільників — гамбурзьких бойовиків Закарія Ессабара та Рамзі Біналшібга, які напередодні 11 вересня майже напевно повернулися до Афганістану. Усіх трьох підозрюють у тому, що вони відігравали значну роль у плануванні нападів проти США.

Марокканський француз Муссауї — підозрюваний, який завдає неймовірного клопоту американським властям, відмовляється давати свідчення. Арештований у серпні за порушення імміграційного законодавства. Французькі власті вже давно підозрюють його в причетності до терористичної діяльності.

Абу Зубайда. Палестинець з Саудівської Аравії. Єдиний палестинець, що належить до внутрішнього кола бін Ладена. Псевдо — Поштар. Він координує міжнародні операції й допомагає набирати рекрутів для тренування у таборах аль-Кайди.

Бегал — алжирець, народжений у Франції. У липні його заарештували під час подорожі з підробним паспортом. Згодом він визнав, що відігравав важливу роль в операціях аль-Кайди в Європі, діючи за наказом Абу Зубайди. На основі інформації, наданої Бегалом, від якої він частково відмовився, власті викрили терористичну змову проти посольства США у Парижі.