Партнерство дедалі вужчих можливостей

У Києва з'явився новий "абсолютний пріоритет" у відносинах із НАТО. Якщо в часи адміністрації Петра Порошенка завданням української дипломатії було отримати План дій щодо членства в альянсі (ПДЧ), то за президента Володимира Зеленського - приєднання нашої країни до програми "Партнерство розширених можливостей" (ПРМ).

Ця програма, орієнтована на взаємосумісність важливих партнерів НАТО, передбачає регулярні консультації з питань безпеки, розширений доступ до програм взаємодії, обмін інформацією, а також тіснішу співпрацю під час військово-політичних і гуманітарних криз та підготовки операцій. За словами міністра оборони Андрія Загороднюка, уже в жовтні в альянсі можуть ухвалити рішення про участь Києва в цій програмі.

Річ у тому, що в Брюсселі раз на три роки переглядають список учасників цієї програми. Після Вельського саміту альянсу п'ять країн стали її членами - Австралія, Грузія, Йорданія, Фінляндія та Швеція. Як і в 2014 році, у 2017-му Україна намагалася ввійти в програму, однак проти цього виступили Німеччина та Франція: у Берліні й Парижі тоді не хотіли дратувати Москву, оскільки вважали, що новий формат співпраці Києва і Брюсселя негативно позначиться на організації зустрічі "нормандської четвірки" та врегулюванні конфлікту в Донбасі.

І ось Україна знову стукає в двері "Партнерства розширених можливостей". Шанси, що її приймуть у цей клуб, великі. Якщо раніше альянс закликав Київ сконцентруватися на домашньому завданні - проведенні необхідних політичних, економічних, військових реформ, виконанні передбаченого Комплексним пакетом допомоги (КПД) і Річною національною програмою (РНП), то тепер підхід трансформувався. Ключовою стала зміна позиції США.

Загороднюк запевняє, що більшість країн - членів НАТО вже висловилися на підтримку цієї ідеї, однак є й ті, котрі не визначилися. За інформацією DT.UA, крім Сполучених Штатів, за включення України в програму виступають Канада, Польща, Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Румунія, Чехія, Туреччина, Греція, Чорногорія та ще кілька країн. Німеччина схиляється до того, щоб підтримати цю ініціативу. Франція й Італія займають поки що стриману позицію.

А ось із Угорщиною - окреме питання, оскільки Будапешт незадоволений політикою Києва у сфері освіти, що веде до інтеграції угорців Закарпаття в українське суспільство. Угорська позиція багато в чому визначається вирішенням конфлікту через "мовне питання", і все залежатиме від майбутнього візиту в нашу країну прем'єр-міністра Віктора Орбана. Нагадаємо, що, хоча на практичному рівні співробітництво нашої країни й альянсу триває, через "мовний" конфлікт Будапешт блокує проведення засідань комісії Україна–НАТО на високому рівні.

Але навіщо Києву новий формат співпраці з Брюсселем? Навіщо докладати стільки зусиль, щоб країна стала учасницею чергової натовської програми? Адже ще кілька років тому заступниця генсека організації Роуз Ґеттемюллер заявляла: ПРМ "жодним чином не є сходинкою на шляху до членства в НАТО". Проте в українській столиці цілеспрямовано домагаються від країн - членів альянсу згоди на приєднання до програми.

Традиційно українська влада розглядає свої дії у відносинах із ЄС та НАТО з погляду іміджевого ефекту: запрошення до участі в програмі має виглядати ще одним досягненням Києва на шляху до євроатлантичної інтеграції. А один із аргументів, який доводилося чути від українських чиновників, - включення нашої країни в ПРМ стане політичним сигналом з боку НАТО про поглиблення співпраці з Україною.

Але в Києві наводять й інші, практичні аргументи на користь входження в "Партнерство розширених можливостей".

Раніше віцепрем'єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба заявляв, що Україна мусить стати учасницею ПРМ із практичних, а не політичних міркувань. Він стверджував, що це сприятиме оперативному обміну розвідувальними даними, поглибленій взаємодії з альянсом і підвищенню безпеки, зокрема в Чорноморському регіоні.

Своєю чергою, Загороднюк стверджував: приєднання України до програми "є ключовим елементом у посиленні європейської безпеки та поглибленні співробітництва й партнерства". Не дивно, що очільник Міноборони - лобіст "Партнерства розширених можливостей": серед активних прибічників включення нашої країни в цю програму - українські військові. За їхніми словами, приєднання України до ПРМ дозволить не тільки відпрацьовувати тактичну взаємосумісність, а й посилити оперативну.

Як пояснювали DT.UA ряд українських чиновників, приєднання до програми дасть Україні можливість, по-перше, забезпечити оперативне планування на ранніх стадіях тієї чи іншої кризи. По-друге, розширити діалог у сфері обміну розвідданими. По-третє, взяти участь у навчаннях, передбачених для учасників ПРМ. По-четверте, дозволить громадянам країн-партнерів обіймати посади в Міжнародному військовому штабі НАТО та інших командних структурах альянсу. Однак наші співрозмовники також звертали увагу й на те, що ці можливості не надаються автоматично.

Наведені вище аргументи на користь цієї програми звучать переконливо. І все-таки ідея участі України в ПРМ викликає двоїсті відчуття. Наприклад, частина експертів, із якими довелось обговорювати цю ініціативу, вважають, що програма не дасть нічого на додачу до того, що вже є у відносинах Києва і Брюсселя, оскільки в України зараз значно більше інструментів співпраці з НАТО, ніж ті, які надає ПРМ.

На сьогодні наша країна й так уже співпрацює з НАТО в рамках Комплексного пакету допомоги. Альянс підтримує Україну через трастові фонди (ТФ) і радників. Щорічно проводяться спільні навчання. На основі Хартії про особливе партнерство відбуваються засідання комісії Україна–НАТО. Крім того, Україна виконує РНП, що є інструментом у проведенні реформ, які наближають нашу країну до стандартів альянсу.

Та річ не тільки в розпорошуванні зусиль Києва на шляху до євроатлантичної інтеграції: політичні наслідки приєднання до ПРМ можуть бути трохи іншими, ніж ті, про які говорять українські чиновники. Хоча Загороднюк і стверджує, що ПДЧ "також стоїть на порядку денному", але включення нашої країни в програму альянс може використати проти надання нашій країні такого бажаного для неї Плану.

Нагадаємо: 2008 року було прийнято Бухарестську декларацію, яка зафіксувала, що Україна і Грузія в майбутньому стануть членами НАТО. У 2018-му альянс прийняв рішення визнати за нашою країною статус країни-аспіранта на вступ у цю військово-політичну організацію. А останніми роками українська влада наполегливо прагнула домогтися від членів альянсу згоди надати Україні ПДЧ.

Упертість Києва стосовно ПДЧ (а український уряд продовжує ставити питання про нього, хай і не так напористо, як у часи президентства Порошенка) викликає в Брюсселі та багатьох інших столицях роздратування, що неодноразово виривалося в публічну площину. Можливо, одним із чинників, які впливають на зміну позиції НАТО в питанні приєднання Києва до "Партнерства розширених можливостей", є бажання багатьох його членів на довгі роки закрити питання надання Україні Плану дій щодо членства в альянсі.

Адже ініціатива (в назві якої є слово "партнерство", а не "членство") ні до чого не зобов'язує членів військово-політичної організації. А включення нашої країни в цю програму дасть альянсу аргумент - мовляв, він і так уже максимально пішов назустріч побажанням Києва. Загалом, на переговорах українській стороні стане складніше говорити з натовцями на тему ПДЧ.

Не виключено, що такий сценарій цілком влаштує і Банкову, оскільки дозволить не порушувати тему, яка дратує Москву. І в цій ситуації не варто проводити аналогії з Грузією, яка добивається отримання ПДЧ і водночас із 2014 року є учасницею ПРМ: у Тбілісі уряд, що його, зауважимо, місцева опозиція постійно обвинувачує в поступках Кремлю, послідовніший у відносинах із НАТО і в реалізації політики євроатлантичної інтеграції, ніж українська влада.

Втім, непослідовний у своїх діях не тільки Київ, а й Брюссель. Попри політичні декларації та заяви про "посилення допомоги" нашій країні, які звучать від представників альянсу, практична допомога НАТО поступово знижується: фінансових ресурсів виділяється все менше й менше. Інколи навіть складається враження, що альянс просто втрачає інтерес до України.

Наприклад, трастові фонди, створені для допомоги Україні в критично важливих сферах безпеки та оборони, перебувають під загрозою закриття або через недостатнє фінансування (країни - члени НАТО перераховують гроші на добровільній основі), або через відсутність в альянсу політичної волі продовжити їх існування. Уже припинив свою роботу ТФ із кібербезпеки. Практично, завершив діяльність ТФ із логістики й стандартизації ЗСУ. Така ж перспектива і в ТФ з утилізації радіоактивних відходів. Неясне майбутнє ТФ з розмінування.

При цьому триває криза з направленням радників із проведення реформ у секторі безпеки та модернізації Збройних сил України в представництво НАТО в Україні: вакантних місць вистачає, але країни - члени альянсу не поспішають їх заповнювати.

У цій непростій ситуації Києву залишається ретельно виконувати домашнє завдання, записане в Річній національній програмі, та проводити економічні, політичні й військові реформи. А ми, українці, будемо чекати, що, згідно з другим законом діалектики, кількісні зміни в політиці євроатлантичної інтеграції згодом усе ж таки перейдуть у якісні.