Партія в російські шашки на «великій шахівниці»

Знамениту книжку Збігнєва Бжезинського «Велика шахівниця: панування Америки та її геостратегічні імперативи» написано п’ятнадцять років тому. Її основна мета - аналіз ситуації, завдань і перспектив американської зовнішньої політики у ключовому регіоні планети Євразії. У ній чи не вперше Україні було відведено роль принципово важливого геополітичного центру, який, у співпраці з Францією, Німеччиною та Польщею, має потенціал стати серцевиною стратегічної взаємодії в Європі. Це мало статися десь до 2010 року. На жаль, не зрослося.

Віддаючи належне гострому розуму одного з найвидатніших поляків сучасності, все-таки слід визнати, що на даному історичному етапі його модель євразійської «шахової дошки» трохи застаріла. Високоінтелектуальні ігри на просторах Євразії канули в минуле разом із ХХ століттям. Колективний розум шахових фігур поступився місцем відчайдушним і блискавичним комбінаціям із прориву в дамки. Найпомітнішим цей процес став в останнє десятиліття, після тривалої серії емоційних помилок, зроблених США під час війни з тероризмом, і наступним вимушеним відходом «у себе». XXI століття ознаменувалося завершенням святкування перемоги над комунізмом і поверненням до життя вже напівзабутих концепцій регіональної гегемонії. Політично мотивований процес розширення ЄС на схід усе-таки дав свої позитивні плоди, хоча й помилок було зроблено чимало. Одним із позитивних результатів стало повернення в європейську сім’ю країн Центральної Європи, передусім Польщі. Але саме колективістський характер ЄС обумовив відсутність цієї країни серед тих «шашок», які в останнє десятиліття отримали право бити будь-які фігури противника через усе поле по діагоналі. Станом на сьогодні в «нашої» частини Євразії прозирають лише дві дамки - Росія й Туреччина, залишаючи Китаю та Індії ту «не нашу» частину континенту, де ніхто не прагне в ЄС.

За цих непростих умов кожна з республік колишнього СРСР пробує вести власну гру. В одних вона називається «піддавки», в інших - «у Чапаєва». Лише окремі, у тому числі Україна, пробують розіграти свої партії, ухиляючись від підстав і прагнучи зберегти якнайбільше активних фігур на дошці. Справа Тимошенко та нескінченні дискусії про ціни на газ були ніби навмисне створені, аби відвернути увагу від справді ключового питання сучасності про геополітичний вибір країни. Слід очікувати, що це питання постане надзвичайно гостро вже найближчим часом, оскільки озвучені інтеграційні ініціативи знову переобраного В.Путіна - зовсім не порожній звук. Росія, яка тільки в XVI столітті перетворилася з домініону Золотої Орди на імперію, завоювавши численні східні народи, раптом усвідомила, що без України вона не може бути повноцінним гегемоном. Без України Росія жодного разу не перемогла в жодній глобальній війні. Спроби знайти коріння російського народу під Архангельськом, до яких вдалися незабаром після першого приходу в Кремль В.Путіна, також не увінчалися успіхом. Навіть духовні джерела Русі виявилися все-таки в Києві, а не на місці колишнього басейну «Москва». Тому сто разів правий великий поляк - без України немає і майбутньої Великої Росії, яку Кремль цілком щиро намагається відродити на «радість» братнім народам колишнього СРСР.

Утім, емоції вбік: зазначене прагнення зовсім не є фатальним. Можливо, це не такий уже й поганий вибір для України. Однак шлюб із розрахунку може бути щасливим тільки в тому разі, якщо розрахунок виявився правильним. Чому ЄС став привабливою інтеграційною моделлю? Запитайте в турків або на Балканах. На будь-яких етапах європейського проекту навіть не формальне членство в ЄС, а саме прагнення до нього вже ставало і все ще є потужним механізмом внутрішнього прогресу для держав, котрі захотіли стати на цей шлях. У цьому, до речі, ключова відмінність західних і російських інвестицій, про які представники влади не люблять багато говорити. Західні інвестиції, як правило, несуть із собою нові технології, високі стандарти та управлінську культуру, тоді як російські - тільки «бабло». Причому це справедливо для інвестицій як економічних, так і політичних. Саме тому справжнім лідерам своїх країн зовсім не все одно, які гроші й ідеї пливуть до їхніх берегів, і факти відмови від російської присутності не такі вже й поодинокі. Що ж заважає нашому північному сусідові запропонувати інтеграційну модель, побудовану на загальних цінностях (і перемоги у Великій Вітчизняній війні впереміш із православ’ям для цього явно замало), а не на домінуванні та диктаті? Чи можна було уявити, що, володіючи колосальним ресурсним, людським і культурним потенціалом, Росія, звільнена від необхідності «підгодовувати» і «утримувати» республіки колишнього СРСР (як зазвичай це подають у Москві), за двадцять років не зможе запропонувати жодної технології, жодного виду продукції, жодної концептуальної ідеї, від якої в сусідів перехопило б дух? Як Чорнобиль став провісником розпаду СРСР, так російський «айфон» став би могутнішим стимулом для спільного проживання, ніж будь-які заклинання навіть найрозумнішого з патріархів. На жаль, крім «Газпрому», Південного потоку та війни в Грузії, згадати зовсім нічого. Абхазія впала. Мінськ узято. На черзі Київ?

Ідеалізувати ЄС тепер немодно. І справді, нинішній історичний період на територіях на захід від Рейну можна сміливо назвати «епохою слабких лідерів». Ще ніколи після Другої світової президенти і прем’єри провідних країн Євросоюзу не мали такий безпорадний вигляд, як тепер. Хаотичні й здебільшого суто кон’юнктурні спроби подолати економічну кризу скидаються на метод лікування отруєного раковими токсинами організму хіміотерапією - виживе пацієнт чи ні, залежить зовсім не від лікарів. Як тут не згадати безсмертну Раневську: «Якщо хворий хоче жити - медицина безсила!»

Не один і навіть не два нобелівських лауреати з економіки, фінансові гуру і просто розумні люди вже давно зрозуміли, що з економічною кризою, породженою Бреттон-Вудською системою, не можна боротися її ж методами. Держава, яка рекапіталізує банки для того, аби позичити в них свої ж гроші під відсотки, щонайменше, нерозумна. Обмеження бюджетних витрат у Греції та Туреччині призводить до прямо протилежних результатів. Це когось має навести на думку, що відбувається щось дивне? На жаль, не наводить. Один європейський уряд закриває атомні станції й переходить на російський газ, ліквідовуючи власну конкурентну перевагу, а інший розмірковує про необхідність обмеження припливу молодої робочої сили ззовні, маючи пенсійний вік, який перевищує середню тривалість життя в багатьох сусідніх країнах. ЄС хоче бути конкурентоспроможним чи ні? Судячи з результатів виборів у Франції, народи Європи розуміють усю серйозність виклику.

Проте факти невблаганні - ЄС перебуває за крок від економічної прірви. Але чи означає це, що запропонована Кремлем модель Євразійського союзу стає привабливішою, порівняно з французько-німецьким ЄС?
Мало мати ослабленого затяжною хворобою конкурента, годилося б ще продемонструвати власне здоров’я та відданість зрозумілим принципам.

Росію та Туреччину - двох кішок, які гуляють навколо Чорного моря самі по собі, - ріднить не лише прагнення домінувати в регіоні, а й харизма лідерів. В.Путіну й Р.Т.Ердогану важко відмовити у сміливості зовнішньополітичних рішень та послідовності кроків їх реалізації. Таких коней на скаку зупинити нелегко, але, як свідчить досвід, цілком можливо. Та ж таки Туреччина спробувала створити навколо своїх кордонів пояс стабільності і процвітання. Величезні ресурси було інвестовано в зону вільної торгівлі з Сирією, Ліваном і Йорданією, у розвиток відносин із Іраком та Іраном. Не вийшло, не вдалося. Важко було переоцінити посередницьку роль Туреччини в урегулюванні ізраїльсько-палестинського конфлікту, але тепер про це не може бути й мови. Росія йде схожим шляхом. Ризикнемо спрогнозувати - результат буде аналогічний. І причина цього - хай і не всі зі мною погодяться - в тому, що немає привабливої й рівноправної інтеграційної моделі, ідеології регіонального лідерства. Не може бути успішним об’єднавчий проект без чіткого розуміння, хто й навіщо вселятиметься на загальну житлоплощу. Ділові та політичні еліти країн, що інтегруються, мають почуватися захищеними, а це означає опиратися на підтримку свого народу та чіткі гарантії з боку головних «інтеграторів». Якщо ж в основу інтеграції покладено принцип «я начальник - ти дурень», союз із любові неможливий у принципі. Можна обдурити обмежену кількість начальників, але неможливо - народ. Ще гірші справи з інтеграцією на основі застосування сили. Російсько-грузинська війна 2008 року була очевидною помилкою. Тепер кожна з потенційних складових «Русского мира» замислиться над методами, якими цей «мир» досягається. Рідкісне вміння Росії підтримувати тліючі іскри гарячих точок Кавказу дуже шкодить її іміджу. Визнання власних помилок - прерогатива сильних, а смиренність - доля не менш ніж пророків.

З наслідками розпаду СРСР (за В.Путіним - «геополітичної катастрофи») Росія так і не змирилася. Повернення Східної Німеччини в лоно матері ФРН і блискавичний вступ у ЄС і НАТО країн колишнього Варшавського договору, які прихопили з собою держави Балтії, поставили на порядок денний питання відтворення «сфери впливу» - явно застарілої концепції в епоху крилатих ракет і тотального проникнення інформаційних технологій в усі сфери життя. Війни на Східному фронті з застосуванням танків закінчилися. Тоді навіщо Росії цей пояс безпеки, адже за двадцять років ми наслухалися скарг на те, що російський народ усе ще «утримує» і «дотує» весь колишній СРСР? Хіба Росія не зацікавлена в тому, аби Україна була стабільною, квітучою, економічно потужною державою? Звісно, зацікавлена, відповідь очевидна. Тільки диявол ховається в деталях: модель цього благополуччя не може бути інакшою, ніж кремлівська. Свавілля з транзитом газу можна вибачити всім - крім України. У Росії можуть продаватися неякісні продукти звідки завгодно, та тільки в нашому сирі неправильне масло. А насправді все просто: Україна - геополітично ключова країна Євразії, контроль над якою відкриває величезні перспективи як в економічному вимірі, так і в регіональній геополітиці. За право побити цю «шашку» борються кілька гравців. Оцініть тактику і стратегію.

Після розпаду СРСР для Росії було вкрай важливо вирішити ключове завдання з цементування своїх позицій у ЄС, який був і залишається головним джерелом валютних надходжень. Для цього основні зусилля вона спрямувала на створення міцних союзників в особі лідерів ЄС - Німеччини, Франції та Італії. Невипадково компанії саме цих трьох країн становлять кістяк нинішніх газпромівських забав у вигляді Північного та Південного потоків. Цілком закономірно, що очолюють ці проекти представники Німеччини - економічного лідера ЄС. Успіх на зазначеному поприщі, вартий чималих зусиль, мав бути доповнений вирішенням другого стратегічного завдання - встановленням контролю над українською газотранспортною системою. Бойові дії на цьому фронті ми й спостерігаємо в реальному масштабі часу впродовж останніх п’яти років. Кабальні контракти 2009 року стали тільки продовженням підписаних у січні 2006 року договорів, які зруйнували тодішню правову базу українсько-російських відносин у газовій сфері. Тому слід очікувати проривів на фронті Південного потоку, а також надзвичайних зусиль зі зриву Трансанатолійського та Транскаспійського проектів. Створивши таким чином групу «євроскептиків» стосовно України і позбавивши її привабливості для ЄС у зв’язку зі встановленням контролю над енергетичною сферою, залишається тільки простягнути руку, і серце слов’янського світу прямо впаде в обійми російського брата.

Однак не слід думати, що Україна - єдиний головний біль Росії. Адже в Європі все ще залишилася територія, не зайнята ЄС, - Балкани. Саме тут останніми роками розгорнулася безпрецедентна наступальна операція з вербування учасників Південного потоку. І все було б гаразд, якби не прорвалася в дамки номер два Туреччина. Десять років ця країна провела в умовах активної чорнової роботи з підйому економіки та реформування політичної системи. За цей час ВВП на душу населення зріс утричі, а правляча партія тричі поспіль вигравала парламентські вибори. Для Анкари Балкани - домівка рідна, як, між іншим, і Кавказ. Саме в цих регіонах Туреччина розраховує отримати значну присутність, з огляду на історичний досвід та існування величезної мусульманської громади. Тому стратегічний альянс між Росією і Туреччиною, проголошений останнім часом, має зовсім іншу природу, ніж німецько-російська дружба. Це, швидше, шлюб із необхідності, тимчасове перемир’я двох конкуруючих фірм, зайнятих поки що іншими, більш пріоритетними питаннями. Однак немає сумнівів у тому, що ця рівновага досить хитка, і принципова розбіжність позицій щодо Сирії - один із яскравих прикладів її тендітності. У нас із Туреччиною немає перетину конфліктних територій, і саме тому українсько-турецьке стратегічне партнерство, якщо ним правильно розпорядитися, може прислужитися Україні, створюючи поле для маневру в життєво важливому для нас регіоні.

У шашковій партії дуже важко розблокувати шашку, яка застрягла після невдалого або вимушеного ходу десь у куті грального поля. Це завдання майже безнадійне, якщо вона ще й заблокована фігурами суперника. Вихід можна знайти, хіба що спробувавши зіграти в піддавки. Але ризикувати варто лише в тому разі, коли гравець розуміє, що він робить, має намір продовжувати партію до кінця й перемогти. Для України в її нинішньому становищі важливо нарешті визначитися з вибором. Пересидіти в кутку навряд чи вдасться, з огляду на рішучий намір В.Путіна задушити малоросійського брата у своїх обіймах. Ну, якщо й не задушити, то знекровити до такого стану, коли думати про євроінтеграцію стане зовсім не під силу. Ціна питання, з погляду Москви, не така вже й висока: газотранспортна система, відмова від євроінтеграції, членство в Євразійському та Митному союзах (знайдіть між ними три різниці!) - і повна свобода дій для російського капіталу на нашій території. Ну на кілька років їм України вистачить, а далі що?

Найскладнішим ходом у російських шашках вважається правило турецького удару - одну й ту саму фігуру не можна бити двічі, а збиті шашки суперника знімаються з дошки тільки після завершення ударного ходу, а не в його процесі. Неможливо придумати більш вдалу алегорію для тих дамок, котрі намірилися бити шашки противника багатократно. Крім того, бити лежачих ще й не благородно. Просимо врахувати.